Розділ 10. Таємниці, що не приховаєш

Віктор щоранку прокидався з одним і тим самим жахом: нудота, запаморочення й дивне відчуття важкості всередині. Він сидів біля річки, тримаючись за живіт, і думав:

«Все. Гаплик. Я офіційно археолог, який знайшов не артефакт, а тест на дві смужки без тесту. Якби мене зараз бачили мої друзі з універу — вони б вважали, що це найгеніальніший розіграш у світі.»

Звісно, приховати таке було непросто. Від дівчат з поселення вже сипалися підозрілі питання:

— Чого ти така бліда, Міло?

— А чому ти не хочеш їсти смаженого м’яса?

— Ти ж не… ну… не чекаєш?

Віктор майже захлинався водою від сорому.

— Та ви що! Я? Ні! Це… це просто… науковий експеримент!

Ніхто, зрозуміло, нічого не зрозумів.

А тим часом ситуація з Жданом ставала все серйознішою. Він почав ходити за Мілою слідом, допомагав носити відра, дарував квіти й навіть одного разу спробував заспівати під її вікнами якусь романтичну пісню (щоправда, фальшивив так, що пес на подвір’ї завив від відчаю).

Радим же вибухав від люті.

— Він поводиться так, ніби ти вже його наречена! — гримнув він одного вечора.

— Та я ж йому нічого не казала! — виправдовувався Віктор. — Ну, крім «відійди від мене», «не чіпай мою руку» і «будь ласка, не співай, бо в мене вуха в’януть».

— Замало! Він не розуміє натяків!

І тут Радим нахилився ближче, схопив його за плечі й майже прошипів:

— Я не віддам тебе нікому.

Віктор кліпнув очима. «О Боже. Це звучить як сцена з дешевої мелодрами. Але чому мені так приємно? І чому серце калатає, наче я щойно біг сто метрів?»

А далі стало ще гірше. Одного дня, коли всі жінки прали біля річки, одна з них кинула випадкову фразу:

— От побачите, скоро животик у Міли почне округлятися.

Вода з відра вихлюпнулася Вікторові на ноги.

— Щ-що?! — він мало не впав у річку.

— Та всі бачать, як ви з Радимом милуєтесь, — підморгнула жіночка. — А тепер ще й така бліда, нудить тебе… Мабуть, скоро матір’ю станеш!

Жінки розреготалися, а Віктор у голові кричав: «НІ-І-І-І! Та я навіть курсову роботу до кінця не написав, яке ще материнство?!»

А Ждан тим часом, почувши ці плітки, зловив його погляд і хитро всміхнувся.

— Якщо Радим не впорається, знай — я завжди поруч.

Віктор закотив очі.

«Чудово. Просто чудово. Тепер я не тільки археолог у жіночому тілі, а ще й головний приз у чоловічих перегонах. І приправка до всього — можлива вагітність. Дякую, доле. Ти — комік з чорним гумором.»