Розділ 9. Сюрпризи долі

Останнім часом Віктор почав помічати дивні зміни у своєму тілі. Вранці його нудило, запахи стали гострішими, а одного разу він так рознервувався через дрібницю, що розплакався прямо посеред двору.

«Ні-ні-ні! Тільки не це! Це ж класика — після першого ж “польового експерименту” виявляється, що ти… о Боже… вагітна?!»

Він ще не наважувався комусь сказати, але думки не відпускали. «Я археолог, я прийшов вивчати минуле, а не ставати мамою майбутнього!»

І саме в цей момент у селище приїхали гості з сусіднього поселення. Серед них був один хлопець — високий, гарний, з нахабною усмішкою. Звали його Ждан. І він одразу ж прикипів поглядом до Міли.

— Яка ж ти красуня, — прошепотів він, коли вони вперше перетнулися біля ринку. — У нас таких немає.

Віктор отетерів. «Стоп, стоп! Ти до кого клеїшся, малий? До мене?! Тобто до цієї версії мене?!»

— Е-е, та я… звичайна, — зам’явся він, намагаючись відвернути розмову.

— Звичайна? — Ждан розсміявся. — Ти найяскравіша тут.

І він нахабно поцілував Віктора-Мілу в руку.

У цей момент поруч з’явився Радим. Його обличчя стало кам’яним.

— Відпусти її, — холодно мовив він.

Ждан підняв брову.

— А ти хто такий? Її чоловік?

— А якщо так? — пролунав голос Радима, в якому ледь стримувалася лють.

«Ого-го! Почалося шоу “Холостяк. Версія бронзового віку”! Тільки мені б тут не стояти посередині, як приз на ярмарку!»

— Я просто висловив свою симпатію, — знизав плечима Ждан і знову глянув на Віктора. — І вона, здається, не проти.

Віктор мало не вдавився повітрям.

— Я?! Та я… я проти! Дуже навіть проти!

Але його голос зірвався на такий писк, що всі навколо розреготалися.

Радим, однак, не сміявся. Він різко підхопив Віктора за руку й відвів подалі.

— Тримайся від нього подалі, — буркнув він, стискаючи пальці так, що майже боляче.

— Та чого ти так роздратувався? — спробував віджартуватися Віктор. — Це ж просто хлопець, який вирішив… ну… зробити мені комплімент.

— Він на тебе зазіхав. А ти — моя.

Віктор завмер. Його ловелаське серце десь у глибині зойкнуло: «Ого. Так ось як воно — коли тебе ревнують. І, блін… це чомусь страшенно приємно.»

А в голові крутилася тільки одна думка: «А якщо я справді вагітна… як тоді взагалі пояснити, що все це — не я, а археолог із XXI століття?!»