Розділ 7. Перша ніч (або як археолог став експериментатором)

Після свята все стало якось дивно. Радим став частіше шукати компанії Міли, тобто Віктора. І що гірше — Віктор починав ловити себе на тому, що йому… подобається. «Та ну, не може бути! Я ж мужик! Ну, колишній… Ну, в тілі дівчини… Ну… чорт, як це працює?!»

Одного вечора Радим запросив його до річки «подивитися на зорі». Віктор уже знав цей прийом — сам його не раз використовував на студенток у гуртожитку. «Ага, знайомо! Ну що ж, подивимося, хто кого переграє…»

Вони сіли на траву. Небо було густе, зоряне, а поруч — тиша і запах води. Радим несподівано узяв його за руку.

— Міло… ти особлива.

«О, почалось. Класика. Далі буде поцілунок і…»

Так і сталося. Радим нахилився і поцілував. Віктор хотів відштовхнути — але тіло відреагувало зовсім не так, як мозок. Від поцілунку по шкірі пробігли мурашки, а серце затарабанило, як барабан на футболі.

— Чорт… — прошепотів він, але Радим почув і запитально глянув.

— Що?

— Та… ну… чорт як гарно тут зорі світять, — швидко виправився Вітя.

А далі все закрутилося швидше, ніж він устиг зорієнтуватися. Поцілунки ставали гарячішими, руки Радима мандрували все далі, а Віктор… раптом зрозумів, що не має жодного досвіду бути «з цього боку».

«Блін! Я ж завжди був тим, хто веде процес! А тепер що? Я піддослідна морська свинка?!»

— Почекай, — пискнув він несподівано тонким голосом. — Я… я вперше…

— Ти? — Радим здивовано зупинився. — Та не може бути!

— Може! — Віктор майже обурено кивнув, а в голові промайнуло: «Ну а як я тобі скажу, що до цього у мене був досвід… але в іншому тілі?»

Радим ніжно усміхнувся.

— То я буду обережним.

І був. А Віктор — в шоці. Усі його знання про секс виявилися марними, бо тепер усе сприймалося зовсім інакше: кожен дотик був вибухом, кожен рух змушував стискати зуби, щоб не видати занадто гучних звуків.

«Господи, так от воно як? Тепер я розумію, чому дівчата закочували очі. А я думав, вони прикидаються…»

Коли все закінчилося, Віктор лежав у траві, намагаючись зібрати докупи розум. Радим щасливо посміхався, а він думав:

«Ну все, Вітя. Тепер ти офіційно не тільки археолог. Ти ще й… ну… польовий експонат власного життя.»