Розділ 3. Жіночі будні

Віктор, який тепер офіційно відповідав на ім’я «Міла», вирішив для початку зрозуміти, що з ним сталося. «Може, це сон? Може, кома? Або я реально з’їхав з глузду від спеки на практиці?» — думав він, поправляючи спідницю, що вперто плуталася під ногами.

— Міло, допоможеш мені з вогнищем? — гукнула молода дівчина, що носила воду у відрах.

— Е-е… Та… звичайно, — буркнув він і пішов. Хоча пішов — це голосно сказано. Насправді він швидше човгав, намагаючись не наступити собі на поділ. «От чорт, тепер я розумію, чому дівчата в метро завжди нервують, коли їм на спідницю наступають. Це ж справжній квест!»

Його руки, які раніше тримали пиво, підручники і дівчат за талію, тепер змушені були тягати відра з водою. І, на диво, це давалося важче, ніж він думав. Тіло Міли було витончене, не таке міцне, як його колишнє.

— Боже, я став слабаком… — зітхнув він уголос.

— Що? — перепитала сусідка.

— Кажу… слабАком… бо не виспався! — швидко виправився.

Та найбільший шок чекав його увечері. Він саме намагався розібратися, як правильно заплітати косу (після третьої спроби волосся виглядало так, ніби в ньому жили дикі гуси), коли раптом відчув дивний біль унизу живота.

— Ооо… ні-ні-ні, цього не може бути… — забубонів він, похапцем хапаючися за живіт.

І тут він усе зрозумів.

— Ви знущаєтесь?! — простогнав Вітя жіночим голосом. — Це… місячні? Уже?!

Сусідки, почувши його вигуки, тільки засміялися:

— Та не бійся, Міло, це природно. У кожної з нас буває.

— «Природно»?! — він мало не знепритомнів. — Природно було б сидіти вдома з пивом і дивитися футбол, а не це!

Наступні години він провів у жахливому суміші паніки й самоіронії. Він намагався зробити вигляд, що знає, що робить, але насправді йому пояснювали інші дівчата, як «усе це» працює.

— Ну що, Вітю, — бурмотів він собі, лежачи під ковдрою. — Хотів зрозуміти жінок? Отримав повний курс за скороченою програмою… з практикою.

І, як на зло, саме того дня якийсь місцевий красень підійшов і усміхнувся йому.

— Гарного вечора, Міло. Ти сьогодні особливо чарівна.

Віктор розгубився настільки, що пробурмотів:

— Ага… чарівна, як пакет з гречкою…

Хлопець не зрозумів, але усміхнувся ще ширше. А Вітя в голові кричав: «Ні! Ні! Це не має так працювати! Я ж завжди був ловеласом, а тепер ловлять мене?!»