Розділ 2. Несподіване тіло

Віктор — тепер уже в тілі дівчини — втупився у своє відображення в мисці з водою. Обличчя було гарне, але зовсім не його. Великі очі, довгі вії, щоки рожеві від жару вогнища. Він нервово провів пальцями по щоках.

— Це… жарт? Це розіграш? — прошепотів він і тут же знову почув свій дзвінкий жіночий голос. — Господи, я звучу як героїня серіалу для підлітків…

Дверцята з пруття відчинилися, і в хатину зайшла літня жінка з кошиком трав.

— Міло, ти прокинулася? — лагідно мовила вона.

Віктор завмер.

— Що-що? Як ви мене назвали?

— Та як завжди, Міло, — жінка посміхнулася. — Чого дивуєшся?

Він спробував посміхнутися у відповідь, але вийшло радше гримаса. «Ага, чудово. Тепер я офіційно Міла. Вітаю, Вітя, твоє ловелаське життя пішло у відпустку без повернення».

Жінка поставила кошик і нахилилася до нього.

— Тобі снилися дивні сни, так? Ти весь час ворочалася.

— Е-е… та, снився, що я… чоловік, — вирвалось у нього.

Бабуся розсміялася так, що аж закліпали її очі:

— Ой, Міло, ну й вигадниця!

Коли жінка пішла, Віктор почав вивчати нове тіло. Стояти було дивно: стегна зміщували центр ваги, груди заважали зручно скласти руки, а волосся плуталося у всьому. Він спробував зробити кілька «мужніх» кроків — і мало не перечепився об власну спідницю.

— Ну все, тепер я схожий на дівчину, яка вчиться ходити заново. Супер. Археологія, кажуть, розширює горизонти… Ага, тільки ніхто не попереджав, що ще й груди додадуться у комплекті!

На вулиці лунав гамір — діти, худоба, брязкіт зброї. Віктор вийшов і побачив поселення: глиняні хати, курені, жінки у вишитих сорочках, чоловіки з мечами та списами. Справжня жива історія.

І посеред цього всього він — у тілі Міли.

Віктор зітхнув.

— Ну що, Вітя… тепер ти не ловелас, тепер ти… дівиця на виданні.