Розділ 1. Практика ловеласа

Віктор сидів на краю розкопу, у потертій футболці та з пензликом у руці, й виглядав так, ніби археологія для нього — лише ще один спосіб підкотити до дівчат. Насправді так і було.

— Дівчата, — казав він, підморгуючи студенткам, — археологія це ж як побачення. Треба знати, де копати, і все піде як по маслу.

Всі закочували очі, але сміялися. Вітя вмів — він міг навіть про стародавні кістки пожартувати так, що виходило двозначно.

Його керівник, сивий доцент Михайло Петрович, лиш хитав головою:

— Тобі б, Вітю, не в землю дивитися, а в книжки.

— Ага, а книжки, на жаль, не посміхаються у відповідь, — відповідав той, знову ловлячи чиюсь усмішку.

Того дня сонце пекло немилосердно, і студенти ледве ворушилися. Віктор знічев’я згрібав землю, коли раптом його пензлик торкнувся чогось твердого й блискучого.

— Опа! — він витягнув невеликий амулет у вигляді кола з символами.

— Щось знайшов? — крикнула одна з дівчат.

— Можливо, ключ від вашого серця, — автоматично віджартувався він.

Амулет здавався дивним: не золото, не бронза, щось інше, темне й тепле на дотик. На звороті були знаки, які нагадували малюнки з лекцій про скіфів.

Віктор, не довго думаючи, підняв його над головою:

— О, древні боги кохання, подаруйте мені найчарівнішу дівчину минулих епох!

Усі знову засміялися, але сміх урвався, коли земля під ногами Віктора ніби здригнулася. Він встиг подумати: «Ого, ефектно жарт вийшов» — і провалився кудись у чорну безодню.

Світ закрутився, у вухах загуло, і останнє, що він почув, був власний голос:

— Та ну, серйозно?!

…

Коли він розплющив очі, то побачив над собою не сонячне небо степу, а низьку стелю, сплетену з гілок і вкриту глиною. Десь тріщав вогонь. Пахло димом, травами й кінським потом.

Він сів і завмер: руки були тонкі, ніжні, вкриті браслетами. Волосся падало йому на обличчя — довге, густе, важке. І найголовніше — голос, який він почув, коли вигукнув:

— Що за біса?!

…був зовсім не його. Тоненький. Жіночий.

Віктор кинувся до бронзової миски з водою й побачив відображення. На нього дивилася молода дівчина з великими темними очима.

Він зробив глибокий вдих.

— Ну що, Вітя, вітаю. Ти щойно став власною «найчарівнішою дівчиною минулих епох».