Розділ 6. Бал для наречених

До балу залишилось ще пів години, і Джессі активно готувала мене до нього. Коли я прийняла ванну і одягла свою сукню, вона почала робити мені зачіску і фарбувати обличчя тутешньою косметикою.

Тим часом, я встигла роздивитися своє вбрання. Це була сукня ніжного відтінку світло-блакитного кольору, розшита золотими візерунками, а згори - ще й блискучо-золотим мереживом. Мені на шию одягнули золотий тоненький ланцюжок з кулоном у вигляді маленької діамантової троянди, сережки у формі таких самих ланцюжків, на кінчиках яких коштовним білим сяйвом виблискували троянди. За словами Джессі, моя зачіска теж була у формі цієї королеви квітів.

Моя молодша сестра відмовилась від моєї допомоги підготувати її до балу, та я й сама знала, що в неї самої вийде краще, ніж у мене, а крім цього, вона сказала: «Мій сьогоднішній вечірній образ – це секрет. Навіть для тебе, сестричко», тож я не наполягала. Закінчивши з моїми приготуваннями, вона швиденько побігла готувати й себе.

В моїй голові знову виринув образ того чарівника-дракона. Знову засвітилися його смарагдові очі, а на обличчі – приємна легка усмішка. Вчора я танцювала з ним, а сьогодні – буду з іншим. Головне – не розгубитись, адже я вперше на таких великих заходах, як бал, з величезною кількістю людей, чиї погляди супроводжуватимуть мене цілісінький вечір. Не звикла, щоб за мною спостерігали чи навіть обговорювали мене. Морально я себе вже підготувала, що на балу усякі заможні леді обговорюватимуть наші з принцом стосунки і все, що їх стосується, а, може, і вбачатимуть прихований сенс у кожному нашому русі. Аж мурашки по шкірі пробігли…

Ось, на маленькому годиннику, що стоїть на тумбі біля ліжка, вже за п’ять хвилин сьома година, тому я попрямувала коридором. Зачекайте-но, а в якій залі буде проходити бал?

– Ем, пробачте, можете підказати, де зараз буде бал? – промимрила я до якогось слуги, який, на моє щастя, проходив повз моїх покоїв.

– Ходімо, Ваша високосте, я проведу Вас, – ввічливо вклонився юнак років двадцяти і повів мене далі коридором.

Зала для балу була оздоблена мармуровою плиткою коричневого кольору з рудим відтінком і чорними прорізками, висока стеля прикрашена візерунками і дуже гарно намальованими пейзажами, напевно, найгарнішими куточками Ютен-Дора. По середині зали стояв великий фонтан, у якому прозора вода підсвічувалась різними кольорами, а попід стінами від їжі вгинались столи. Уся зала була освічена коштовними люстрами і невеликими світильниками, а за великими панорамними вікнами відкривався пейзаж на прекрасний золотий захід сонця, промінці якого вигравали у залі, ніби закликаючи усіх танцювати. Бальною залою повільно поширювалася не надто голосна приємна музика. Сотні придворних дам у розкішних сукнях та їх кавалерів в ошатних костюмах поверталися до дверей та кидали захоплені погляди на мене. Звісно, Джессі постаралася, аби принцеса Ешлі, тобто, я, виглядала найкраще. Мені й самій сподобалася сукня і макіяж, який вона зробила мені. До речі, де ж вона? Поки я намагалась поглядом знайти сестру серед присутніх, мене вже знайшли новоспечені батьки, а за ними з'явився і мій "наречений".

– Доню, ти саме вчасно, – привітав мене король. – Ти і його високість, принц Леонардо, – найважливіші люди на цьому балу, тому ваш танець буде найпершим.

– Добре, – відповіла я, хоча танцювати з цим блондином мені не дуже хотілось.

Кілька гостей підійшли до нас привітатися і погомоніти про те, які вони раді, що їх запросили на цей бал. Згодом, музика стала голоснішою, і принц Леонардо запросив мене на танець, поки усі присутні не відводили від нас очей. Рухи принца були дуже добре відпрацьовані, можна сказати, ідеальні, хоча я й сама після вчорашніх уроків Джульєна трималася гідно. Але я не відчула душі цього танцю, якихось емоцій чи що… Ми танцювали той самий танець, але він видався мені таким чужим, що аж було мулько. Принц відводив погляд, тож і я на нього не дивилась. Одним лише словом – танцювали ми, як то кажуть, з нагайки.

Закінчивши танцювати, я помітила, що всі інші теж, обравши собі пару, підхоплюють танок, але дехто незвичайний звернув їхню увагу на себе. Це був юнак у темно-синьому костюмі, розшитому діамантами, а половину його обличчя ховала синя блискуча маска, крізь яку в присутніх вдивлялися яскраво-зелені очі. Раптом, він розвернувся і попрямував чітко вперед, мовби обравши ціль, якою виявилась я.

– Добрий вечір, принцесо Ешлі. Чи дасте Ви мені ласку потанцювати з Вами? – він ввічливо схилився переді мною. Щось знайомий у нього голос, хоча я не впевнена.

– Так, – коротко відповіла я.

Юнак взяв мене за руку і підтягнув до себе за талію, а на його обличчі швидко промайнула непомітна усмішка. Ми почали танцювати. Звідусіль чувся гомін, крізь який долинали окремі питання на кшталт: «Хто він?...», «Чому цей шмаркач танцює з принцесою?! Вона має одружитися з принцом Леонардо!», «Який загадковий юнак…», «Звідки він тут узявся?... Перегляньте списки запрошених…», та я на них не зважала. Мою увагу привертали лише яскраві смарагдові очі, що яскріли білими вогниками, і намертво приклеїлись до моїх темно-карих. Хто ж він? Попри маску я помітила знайомі риси обличчя, очі, погляд, зачіска, навіть дотики точнісінько такі, як у чарівника-дракона.

– Джульєне? – запитала я в нього.

– Принцесо, не хвилюйтесь про те, хто я. Я тут, аби Ви насолодилися танцями. Танець з принцом Леонардо Вам був не до вподоби, чи не так? – у його погляді прорізались запитальні нотки.

– Так, не дуже… – Чесно відповіла я.

– Сподіваюсь, мій сподобається, – хмикнув Джульєн.

Музика заграла гучніше, просякнувши наші душі солодкою мелодією, і ми пірнули у танець. Джульєн плавно вів мене за собою, не зводячи з мене очей. Мимохіть ми усміхнулись один до одного. Усе навколо, ніби завмерло, я бачила лише його, а він – мене. В цю мить у цілісінькому світі існували лише ми і музика, увесь Всесвіт зупинився, поки я танцювала з Джульєном. Та, на жаль, танцювати ось так нам довелося недовго, хоча, можливо, мені лише здалося, що промайнуло кілька секунд…