Глава 2

Пікап Нормана повільно тягнувся розбитим асфальтом околиць, наче неохоче прорізаючи колесами глибокі калюжі. За вікнами, розмиті нескінченною дощовою імлою, тягнулися обшарпані сірі фасади двоповерхівок з облупленою фарбою, яка відшаровувалася цілими пластами, оголюючи гнилі дошки. Миготіли іржаві вивіски дешевих ломбардів, забиті фанерою вітрини покинутих магазинів і переповнені сміттєві баки. Район дихав безпросвітною бідністю, сирістю та тим особливим, безнадійним смутком, який в’їдається просто в кістки.

Забігайлівка, до якої вони під’їхали, своїм виглядом красномовно натякала, що її найкращі часи залишилися десь у минулому десятилітті. Вицвіла неонова вивіска «Diner» ледь жевріла. В одній із літер не вистачало газу, і вона випромінювала тьмяне, пульсуюче рожеве світло, зі слабким електричним потріскуванням відкидаючи химерні відблиски на мокрий капот пікапа.

Щойно вони переступили поріг, відчинивши важкі двері з деренчливим, надтріснутим дзвіночком, у ніс ударив густий, їдкий запах. Це була важка суміш старого фритюрного жиру, різкого хлорного дезінфектора та підгорілого кавового осаду.

У залі панував напівморок. У кутку монотонно, наче трансформаторна будка, гудів старий холодильник, а під стелею тьмяно мерехтіла й дратівливо клацала люмінесцентна лампа. Вільям, навіть не затримавшись біля входу, мимохідь кинув короткий погляд на сонного, байдужого офіціанта за стійкою й підняв два пальці, мовчки даючи зрозуміти, що їм потрібен столик.

Агенти влаштувалися в найдальшому кутку за вузьким ламінованим столом, укритим павутиною подряпин. Продавлений, протертий до блиску шкіряний диванчик під вагою Вільяма протестуюче скрипнув іржавими пружинами.

Напарник розстебнув своє мокре пальто, від якого важко тхнуло сирою вовною, поклав широкі, загрубілі лікті на стіл і, зчепивши пальці в замок, втупився в Нормана. Його погляд був чіпким, важким і владним — погляд профайлера, який звик «читати» людей наскрізь і миттєво знаходити чужі слабкі місця. Вільям наче препарував нового напарника.

— Ну, розкажи мені про себе, Деніелсе, — порушив затяжну тишу Вільям, трохи нахиливши голову. — Раз уже нам доведеться працювати в одній упряжці. Як давно ти в Бюро? Є хтось удома? Дружина, діти? Брати, сестри, мати, батько?

Норман нервово хитнув ногою під столом, його черевик глухо вдарився об дерев’яну ніжку лавки. Особисті запитання, наче лезом, різонули по нервах, і без того розхитаних безсонням, миттєво вибивши його з рівноваги. У потилиці знову тупо, наче далекий набат, запульсував біль — відлуння нападу, який накрив його на пустирі.

— Слухай, а криміналісти точно зальють гіпсом ті протектори біля мосту? — різко, без паузи перебив його Норман, подавшись уперед. У його голосі прозвучала напружена, дзвінка нотка, а пальці рефлекторно стиснулися в кулаки. — Там же дощ стіною! Усе заллє багнюкою за пів години! Якщо ми втратимо ці сліди, то можемо втратити єдиний шанс!

Вільям не обурився. Він лише поблажливо, трохи криво всміхнувся, дивлячись на молодий, гарячковий порив напарника з легкою, втомленою зверхністю старого вовка.

— Та заспокойся ти, — Вільям відкинувся на спинку дивана, і той знову озвався жалібним скрипом. — Хлопці опрацювали пагорб ще до нашого приїзду. Усе сфотографували, виміряли й внесли до протоколу. І поспішаю тебе засмутити: маніяк там навіть близько не проїжджав. Це сліди патрульного «Форда», який забуксував там три години тому, коли місцева поліція лише виставляла оточення.

Вільям підморгнув і трохи подався вперед, поклавши підборіддя на зчеплені кулаки.

— Тож давай, не забивай мені баки. Спробу змінити тему зараховано, але вона не спрацювала. Розповідай. Викладай, які скелети ховаєш у шафі.

Норман важко видихнув, ковтнувши сухий, гіркий клубок, що підступив до горла. Він задумливо опустив очі на глибокі порізи від ножа на лакованій стільниці.

— Ну… — тихо почав він, відчуваючи, як усередині звично стискається тугий крижаний вузол. — Батьків уже немає серед живих. Та й, якщо чесно, батьків у звичному розумінні в мене ніколи не було. Був лише старший брат. Мати померла, коли мені ледве виповнилося п’ять років. Я навіть її обличчя не пам’ятаю… Лише запах якихось дешевих солодких парфумів, змішаний із холодним запахом лікарняної палати.

У цю мить до столика безшумно підійшов офіціант із масним волоссям. Він із глухим стуком поставив перед ними дві товстостінні, трохи надщерблені керамічні чашки з гарячою, майже чорною кавою, проливши кілька крапель на стіл, і так само мовчки пішов.

Вільям узяв свою чашку, зробив швидкий, обережний ковток, скривився від обпікаючої гіркоти й, не відводячи від Нормана пильного погляду, тихо запитав:

— А батько? І брат? Де вони?

На секунду Норман наче випав із реальності. Гудіння холодильника зникло, барабанний стукіт дощу за вікном розчинився. Повітря в легенях застрягло клубком. Череп зсередини обдало знайомим пекучим жаром — хвиля дикої, некерованої люті піднялася звідкись із самих надр душі. Його обличчя спотворила отруйна злість, що вирвалася назовні. Жовна на вилицях так сильно заграли, що щелепи стиснулися до сухого хрускоту в суглобах.

— Батько був закінченим алкоголіком, — жорстко, карбуючи кожне слово й майже не розтуляючи зубів, прошипів Норман. Очі його налилися темною, небезпечною тінню. — Постійно стирчав під кайфом або заливав очі дешевим пойлом. Він без кінця бив нас із братом. До напівсмерті. Погрожував армійським пістолетом, коли в нього починалася біла гарячка… Йому взагалі було байдуже, чи ми щось їли, чи замерзали в неопалюваному будинку!

У пориві цього судомного спалаху Норман із усієї сили гепнув кулаком по столу. Вичищені до блиску чашки підскочили, темна рідина вихлюпнулася на пластик, розтікаючись брудними калюжами. Кілька відвідувачів у глибині залу перелякано обернулися, але Норман цього навіть не помітив — перед очима стояла лише червона пелена.

— Але він здох! — процідив він, важко й уривчасто дихаючи, поки здулися вени на шиї. — І я чортівськи радий, що ця тварюка здохла десь у власному блювотинні. Я б із радістю особисто подивився, як він випускає останній подих.