Глава 1

Сірий, важкий дощ навис над передмістям непрохідною стіною. Двірники чорного пікапа з надривним, чавкаючим скрипом ганяли по лобовому склу тонни води, але видимість усе одно залишалася майже нульовою. У салоні пахло вологою тканиною сидінь, старою перепаленою кавою та стійким запахом дешевої автомобільної «ялинки», що в’ївся в пластик. Цей запах викликав глуху нудоту, але відчиняти вікно було не можна — холодний вітер ззовні пробирав до кісток.

Агент ФБР Норман Деніелс сильніше стиснув пальцями шкіряну обшивку керма. Шкіра на кісточках натягнулася, нігті побіліли. Це була його перша офіційна справа у складі групи — і одразу ж розслідування серії злочинів, яка вже сім довгих років висіла мертвим вантажем на спецслужбах. Сім років потворний привид забирав дітей, не залишаючи оперативникам жодної зачіпки, наче розчиняючись у повітрі.

Норман перевів погляд на червоно-сині вогні, що блимали попереду.

Місце злочину.

Він загальмував біля самого узбіччя, де яскрава жовта стрічка з написом «CRIME SCENE — DO NOT CROSS» уже провисла, важка й липка від води. Увімкнувши аварійку, Норман натягнув глибокий капюшон непромокальної куртки й штовхнув важкі двері пікапа.

Крижаний порив вітру миттєво вдарив йому в обличчя, змушуючи мружитися, а за комір одразу ж затекла холодна цівка води, викликаючи мимовільне тремтіння.

На вузькій дорозі біля пустиря панував хаос. Кілька патрульних машин вихоплювали з темряви потоки проливного дощу, надаючи навколишньому пейзажу сюрреалістичного, тривожного відтінку. Осторонь надривно галасувала настирлива преса: журналісти з мікрофонами, ховаючись під парасольками, намагалися прорвати оточення. Двоє місцевих поліцейських неохоче, добряче лаючись, відтісняли їх назад, стискаючи в мокрих рукавичках дерев’яні кийки.

Норман рішуче попрямував до проходу.

— Вибачте, сер, сюди не можна, місце злочину! — рядовий офіцер із мокрим, посірілим від холоду обличчям перегородив йому шлях, виставивши вперед долоню. Вода з козирка його кашкета стікала безперервним струменем.

— Агент Норман Деніелс, ФБР, — Норман дістав із внутрішньої кишені посвідчення й на мить розгорнув шкіряну обкладинку, дозволяючи світлу проблискових маячків відбитися від срібного значка. Голос звучав глухо, гублячись у шумі дощу та гуркоті машин. — Я шукаю агента Вільяма Бюлова.

Поліцейський мигцем глянув на значок, важко й зі свистом зітхнув, а тоді опустив руку.

— А, федерали… Та він уже давно там, на самому пустирі. Проходьте, тільки обережніше — там чортова багнюка під ногами.

Норман переступив через підняту стрічку й ступив на пустир, що тягнувся вздовж високого залізничного насипу. Земля під ногами миттєво відгукнулася чавкаючим, всмоктувальним звуком: через безперервну зливу глинистий ґрунт перетворився на суцільне глибоке болото. Черевики занурювалися по щиколотку, кожен крок давався з неабияким зусиллям.

Навколо розгублено ходили десятки оперативників і криміналістів у прозорих поліетиленових дощовиках, схожих на примарні савани.

Раптом, просто посеред кроку, потилицю Нормана пронизав гострий судомний біль — наче розпечений цвях увійшов глибоко під череп. В очах на секунду потемніло, яскраві спалахи маячків перетворилися на розмиті криваві смуги, а земля під ногами ніби пішла вбік.

До горла підкотила нудота, у роті з’явився виразний металевий присмак. Серце заколотилося в шаленому, рваному ритмі, відбиваючи тривогу десь у самому горлі.

Скривившись від спазму й заплющивши очі так міцно, що перед ними замерехтіли кольорові плями, Норман засунув тремтячу руку в кишеню куртки. Пальці намацали фольгу блістера, нігті з тріском прорвали упаковку. Не витираючи дощу з обличчя, він поклав до рота маленьку білу таблетку й насухо, ковтаючи гірку, пекучу слину, проштовхнув її в горло.

«Кляте безсоння…» — зі злістю та досадою промайнуло в голові, коли стукіт пульсу у скронях почав повільно вщухати, залишаючи по собі лише тупий, фоновий гул. «Третя ніч без сну. Знову мозок відключається в найпотрібніший момент. Зберися, Деніелсе. Ти не маєш права на слабкість».

— Я так розумію, ви Норман? — пролунав збоку густий, прокурений, трохи хрипкий голос.

Норман злегка здригнувся, насупився й повернув голову. До нього наближався кремезний, широкоплечий чоловік років сорока п’яти в промоклому, потемнілому на плечах драповому пальті. З-під піднятого коміра виднілася акуратно підстрижена борідка із сивиною. Його уважні, трохи вицвілі очі дивилися важко, з дорослою, втомленою чіпкістю — так дивляться люди, які надто довго працюють у відділі вбивств і заздалегідь нікому не вірять.

— Так, — відповів Норман, трохи збитий з пантелику цією напористою прямотою, але одразу ж випростав плечі й трохи підняв підборіддя, витримуючи погляд ветерана.

— Що ж… Будемо знайомі, — незнайомець злегка нахилив голову, оцінюючи новачка з ніг до голови. — Представлятися, думаю, не треба? Ти й так знаєш моє ім’я.

— Знаю, агенте Бюлове, — кинув Норман із ледь помітною холодною відстороненістю.

— Ти в нас зовсім новенький у відділі, — Вільям дістав із пачки трохи пом’яту сигарету, прикрив її від дощу широкою долонею й лише з третьої спроби чиркнув дешевою запальничкою. Вогник на мить освітив глибокі зморшки біля його губ. Затягнувшись, він випустив густий сірий дим. — Ще не доводилося стикатися з такими хворими виродками? З тими, хто забирає дітей?

— Ні, — Норман на секунду зам’явся, його погляд поплив убік, до темних силуетів дерев. У грудях раптом кольнуло дивне, липке відчуття — чи то дежавю, чи то невиразна гарячкова тривога. — Але… чомусь мені здається, що я вже був у цьому місті. Можливо, дуже давно. У дитинстві.

Вільям коротко хмикнув і струсив попіл у рідку багнюку.

— За своє життя я переловив купу мерзотників, Нормане. Але цього покидька не можу зрушити з місця вже сім років. Він чортівськи грамотно замітає сліди. Тіло он там, під тентом. Іди поглянь, якщо маєш міцні нерви. А потім підемо знайдемо нормальну каву.