Розділ 12

Я думала, що це буде легкий та невинний поцілунок, всього лише короткий дотик губ — такі у мене були плани. Але Кирило вирішив інакше. Він поклав свою руку на мою шию та сильніше притиснув мене до себе. Я застогнала від здивування, і в цей момент його язик з легкістю прослизнув у мій рот. Я почала цілувати Кирила у відповідь, задихаюсь. Колись ми вже цілувалися так, десять місяців тому, але тоді ми обоє були п'яні. Зараз же це відчувалося зовсім по-іншому. Я ніжно водила рукою по його щоці, паралельно насолоджуючись відчуттям його гарячих губ. Вони мало не обпікали мене, але я не могла зупинитися. Так давно жадала саме такого поцілунку — справжнього, палкого та чуттєвого. Я всього на секунду відірвалася, щоб вдихнути повітря, а тоді знову припала до його губ. Кирило міцніше стиснув волосся на моїй голові та трохи відтягнув його, отримуючи кращий доступ до мого рота. Він поглибив поцілунок настільки, що я мало не задихнулася. У голові запаморочилося, тож я відірвалася від його губ. Кирило важко дихав на моїх колінах, а очі чоловіка все ще були заплющеними. Хватка на моєму волоссі стала легшою. Він ніжно погладив мене по голові, наче слухняну дівчинку, що не розчарувала його.

— Ти занадто сильний як для хворого, — зауважила я, ледь усміхнувшись. — Боюся уявити, який ти в повну силу.

— Скоро дізнаєшся, — тихо сказав він.

— Мені інколи здається, що ти занадто самовпевнений. Я не збираюся спати з тобою.

— Ти вже робила це цієї ночі, Софіє.

— Я... Я не про це.

Відчула, що мої щоки почервоніли. Кирило розплющив очі, зустрічаючись з моїм поглядом. Я все ще надто близько схилялася над ним.

— А про що ти? — спитав він, насупившись.

— Ну, ти ж уже дорослий хлопчик, тому сам усе розумієш. Я не буду цього говорити!

— Але ти думаєш про це.

— У своїх кошмарах, — сказала я та тихо засміялася. Мій сміх стих, коли я згадала, в якій дурній ситуації ми опинилися. — Як ти почуваєшся?

— Спати сильно хочеться, — відповів він.

Я налякано зойкнула, бо не хотіла, аби він спав. Тоді мені доведеться щосекунди прислухатися до його дихання. Та і якщо не усунути жар, то він може померти. Я просто не знала, що мені робити. Як рятувати його? Сльози знову з'явилися на очах. Я не хотіла втрачати Кирила в той момент, коли у нас усе тільки починало налагоджуватися.

— Розкажи мені щось про себе, щоб я не заснув, — прохрипів він.

— Ох! — розгублено мовила. — Ну... Я... Я колись грала ялинку на новорічному концерті у школі.

— Ялинку? — Кирило засміявся. — Ти ж це не серйозно?

— Не смійся! — обурилася я та легко вдарила його в плече. — Це була дуже важлива роль. Я заховала Снігову Королеву від злої відьми.

— І чому це тобі дали роль супервумен-ялинки, а не злої відьми? — спитав він.

— Бачу, тобі стало краще, якщо ти вже почав жартувати. Може, мені залишити тебе тут самого та повернутися в будинок?

— Ти не покинеш мене.

— Чому ти такий впевнений у цьому?

— Ну, ти ж у нас рятівниця. Врятувала Снігову Королеву, а тепер ще й мене врятуєш. Знаєш, мені цікаво, який у тебе був костюм? З колючками?

— Ні, звісно ж, — я закотила очі. — У мене був такий великий зелений ковпак на голові у вигляді циліндра. На самому верху була прикріплена маленька зірочка. Я була одягнена в шовкову сукню темно-зеленого кольору з широчезними рукавами. Мені ж треба було якось заховати Снігову королеву. О! А ще у мене були нереально красиві туфлі.

— І що це за туфлі такі? — поцікавився Кирило.

— Теж темно-зеленого кольору з гострим носиком, але спереду на них була прикріплена шпилька у вигляді сніжинки. Я обожнювала ці туфлі. Навіть весною ходила в них, хоча мама казала, що ці сніжинки не зовсім підходять до сезону.

— І скільки ж тобі було років тоді?

— Вісім чи дев'ять... Не пам'ятаю точно.

— Недаремно я назвав тебе гілочкою, — сказав Кирило, усміхнувшись. — Тебе по життю переслідують дерева.

— Угу! І зараз одне таке дерево лежить на моїх колінах з гарячкою та намагається жартувати, — пробурмотіла я.

— Я просто створюю хорошу атмосферу перед своєю смертю.

— Ох, перестань! Знаю, ти завжди був песимістом, але я не думала, що аж настільки.

— Як думаєш, люди справді відчувають наближення смерті? — задумано спитав чоловік.

— Не знаю! Це ти мені скажи, Кириле. Ти ж зібрався помирати, а не я. У мене взагалі-то ще є плани на майбутнє.

Очі Кирила блиснули зацікавленням. Вони й так у нього добряче блищали через підвищену температуру, а тут аж взагалі засяяли.

— Які у тебе плани? — поцікавився він.

— Вийти заміж та народити трьох дітей, — сказала перше, що спало на думку.

— Серйозно? — Кирило скривився. — Це так нудно та банально. Я думав, що ти цікавіша.

— Отже, одруження та діти — це для тебе нецікаво?

Я схилила голову вбік, піднявши одну брову. Насправді мені подобалося ось так просто говорити з Кирилом про все і ні про що. Таких легких стосунків у нас ніколи не було раніше.

— Погане запитання для того, хто зібрався помирати, — сказав він замість відповіді. Я закотила очі. — А взагалі... Я ніколи не думав про це.

— Не думав? — здивувалася я.

— Мені здається, що такі думки заявляються тоді, коли ти впевнений у своєму партнері на сто відсотків, коли ти можеш довіряти йому, коли відчуваєш щось особливе до цієї людини. Її важко знайти, але... Але ще важче втримати.

— Невже ти говориш щось нормальне? Я починаю хвилюватися за тебе.

Кирило знову засміявся. Я не планувала перетворюватися для нього на розважальну програму, але мені подобалося розмовляти з ним. До того ж тоді, коли він говорив зі мною, я менше хвилювалася за його стан. Після ще декількох моїх розповідей з дитинства Кирило раптом заснув. Я так сильно боялася за нього, що тремтіла усім тілом. Нахилившись вниз, обережно поклала голову на чоловічі груди, щоб чути стукіт його серця. Цей тихий звук заспокоїв мене настільки, що закортіло спати. Я з останніх сил боролася зі сном, але втома взяла своє.

Прокинулася я від того, що Кирило щось бурмотів уві сні. На вулиці вже світало. Я глянула на чоловіка, що лежав на моїх колінах та хитав головою в різні сторони. З його чола стікав піт, а на дотик він був ще більше гарячим, аніж вночі.

— Кириле, — прошепотіла я. — Кириле, ти чуєш мене?

Він зовсім не реагував на мій голос. Здається, він марив, бо голосно стогнав і говорив щось незрозуміле. Я так сильно злякалася, що різко вистрибнула з автомобіля на вулицю. Що мені робити? Сльози зібралися з новою силою, але я глибоко вдихнула, заспокоюючись. Не можна здаватися! Треба повернутися в будинок за пігулками проти жару, а потім... А що потім? Хіба я зможу вилікувати його? Він, здається, добряче застудився. Хотілося вити вовком від безпорадності, яку я відчувала в цей момент. Я стояла на дорозі посеред лісу, перелякана та розчарована. Коли опустила голову вниз, то побачила... Сліди від шин! Я присіла, роздивляючись. Вони не були звичайними, але тут точно хтось їхав найближчим часом. Можливо, вчора? Ще до того, як ми прийшли до автомобіля.

Раптом почула якесь гудіння неподалік, що поступово наближалося та ставало голоснішим. Я різко підвелася на ноги та розвернулася в сторону звуку. Згодом побачила снігохід, на якому був якийсь чоловік. Я почала махати йому руками, щоб він зупинився. О Боже! Ми нарешті врятуємося звідси! Снігохід зупинився поруч зі мною. Чоловік уважно подивився на мене. Я не бачила його погляд, бо він був у лижних окулярах, але відчувала його зацікавлення.

— Загубилася? — поцікавився він.

— Ем... Ми з моїм чоловіком застрягли тут, — почала пояснювати, — а зараз у нього гарячка. Він знесилений та марить. Ми не можемо вибратися звідси, бо наш автомобіль заглух, і... Будь ласка, допоможіть нам!

Я благально подивилася на нього, сподіваючись, що він відвезе нас до найближчого міста. Це було б найкращим вирішенням усіх наших проблем.

— До міста не можу відвезти вас, бо це занадто далеко, — сказав чоловік. — Але я живу тут на горі. Моя дружина — колишня медсестра, тож може допомогти вашому чоловікові.

Я обожнювала детективні серіали, тому до всього ставилася з підозрою. Навіть ця невинна пропозиція викликала в мене двоякі відчуття. Стогін Кирила з автомобіля відігнав у мене всі сумніви. Його потрібно терміново рятувати, а цей чоловік — єдиний, хто може нам допомогти.

— Добре, — погодилася я.

— Тягни його сюди. Спробуємо якось вміститися тут втрьох.

Я залізла в автомобіль та підняла Кирила в сидяче положення. Він уже не спав, але його погляд був затуманений. Я спробувала витягнути його з автомобіля, та це було складно. Важкість Кирила мало не звалила мене на землю, але я мужньо трималася та вела його до снігохода. Моментами довелося тягнути чоловіка, бо він ледве ворушив ногами. Ніколи б не подумала, що лихоманка так послабить його. Незнайомець вирішив допомогти мені. Якось нам все ж вдалося посадити Кирила на сидіння снігохода. Тут було мало місця, тож фактично я сіла йому на коліна. А що робити? Вибору в нас не було. Його голова була спертою до мого плеча, а я міцно тримала руку Кирила у своїй долоні.

Я ніколи не каталася на снігоході й, чесно кажучи, після сьогоднішньої поїздки мені не надто хотілося це повторити. Мною хитало в різні сторони, а ще я практично тримала на собі Кирила. Ми виїхали на гору, а коли закінчився ліс, то опинилися на якійсь полонині. Вдалечині виднівся дерев'яний будиночок. Я напружилася, коли ми під'їжджали до нього.

Коли чоловік заглушив снігохід, то допоміг мені злізти з нього. Після цього він зняв Кирила таким чином, що той повис на його плечі.

— Що сталося? — почула схвильований жіночий голос.

Я полегшено видихнула, коли побачила на ґанку жінку років п'ятдесяти. Її коричневе волосся було охайно зібране назад, а сама жінка була стрункою та доволі високою. Ну, принаймні цей чоловік не вб'є нас. У голові згадалася одна з серій мого улюбленого детективного серіалу, в якій вбивцями виявилося подружжя. Я напружилася, але весь страх розвіявся тоді, коли Кирила занесли в дім. Я поспішила за ними, спотикаючись на сходах.

— Що з ним? — спитала у мене жінка, схопивши мою руку.

— Гарячка, — відповіла я. — Він бурмоче щось незрозуміле, постійно спить, а ще у нього погляд нечіткий. Вчора він з'їв арахісову пасту, але в нього алергія на горіхи. Не знаю, чи гарячка пов'язана з цим. До того ж я дала йому протиалергічні пігулки.

— Жар не понижували?

— У нас не було з собою ліків.

Жінка провела мене в дім. Тут все було дерев'яним, враховуючи стіни. Я не звикла до чужих домівок, але в цей момент мені було байдуже на комфорт. Лише Кирило мав значення. Я увійшла в невелику кімнату, де було тільки ліжко та шафа. Швидким поглядом оцінила приміщення, а тоді підбігла до Кирила. Чоловік положив його на ліжко.

— Кириле, — прошепотіла я, торкнувшись рукою до його шиї.

Вона була такою гарячою, що я аж відсахнулася. До кімнати увійшла жінка з аптечкою в руках. Вона сіла на ліжко поруч з Кирилом. Я трохи відступила, дозволяючи їй робити свою роботу. Чоловік мав рацію, бо вона справді тямила у медицині.

— У нього температура тридцять дев'ять і чотири, — сказала вона мені. — Я зараз дам йому жаропонижувальне. Через деякий час температура спаде, і він перестане марити. Прослідкуєш за цим.

— Так, звісно. — Я закивала головою. — Скажіть, а з ним все буде добре?

— Буде, — відповіла вона, ледь усміхнувшись мені кутиками губ. — Он який великий! В таких сил ого-го! То він твій чоловік?

— О, т-т-та... — почала я, але помітила, що погляд жінки опустився на мою праву руку, тож я швидко виправила себе: — Наречений. Весілля заплановане на весну.

— Тоді вітаю вас.

Кирило почав щось голосніше бурмотіти. Я схвильовано нахилилася до нього, намагаючись почути його слова.

— Софіє... — прошепотів він. — Софіє...

— Я тут! — мовила я, стиснувши його руку. — Я з тобою, любий.

— Під час марення людина завжди кличе того, кого любить та потребує найбільше, — сказала жінка.

Я здивовано перевела погляд з неї на Кирила. У нього були батьки, рідні, друзі. Певна, що і жінок в його житті не бракувало, але він чомусь кликав мене. Саме моє ім'я шепотіли його вуста під час марення. Невже він справді любить мене?