Розділ 11

Прокинулася я в міцних чоловічих обіймах. Мені було так жарко, що я не могла дихати. Коли розплющила очі, то зрозуміла, що просто-таки зарилася обличчям в шию Кирила. Мої щоки почервоніли, коли в голові почали з'являтися маленькі уривки з цієї ночі. Я досі відчувала сором за все, що зробила. Якби була твереза, то в жодному разі не прийшла б до нього в кімнату з заявою, що спатиму з ним. Я відсунулася трохи далі, а коли глянула на обличчя чоловіка, то зауважила, що він уже не спав.

— Доброго ранку, — прошепотіла я, намагаючись усміхнутися.

— Привіт, — сказав Кирило. Він легко поправив моє волосся на голові, а тоді ніжно провів пальцями по моїй щоці. — Як спалося?

— Д-д-добре, — відповіла я, збентежена його дотиком. — А тобі як спалося зі мною?

— Якби ти не пускала слину на мене, то було б краще.

Я відкрила рота, а мої щоки ще більше почервоніли від сорому. Мені хотілося провалитися кудись під землю, або просто втекти якнайдалі від Кирила.

— Ох, вибач. Я... Я...

Я не змогла підібрати слів, тому відсунулася від нього. Перевернувшись на бік, спробувала підвестися з ліжка, як чоловік раптом однією рукою обійняв мене за талію й сильно притиснув до своїх грудей.

— Я жартую, — сказав Кирило та засміявся. Це був тихий, хриплий та дуже милий сміх, якого я раніше ніколи не чула від нього. — Бачила б ти своє лице.

— Чесно? — спитала я. — Починаю хвилюватися за своє здоров'я. Пускати слину уві сні — це ж не дуже добре?

— Уявлення не маю, Софіє.

І знову цей дивний сміх. Я не одразу зрозуміла, що мені потрібно заткнутися та не говорити таких дурниць. Мабуть, алкоголь досі діє на мене. І навіщо я так напилася вчора?

— Як ти почуваєшся? — поцікавився Кирило.

— Голова трохи болить, але загалом все нормально.

Його рука міцно обіймала мій живіт, а сам чоловік лежав так близько, що я помітно напружилася. Кирило зарився носом у моє волосся, вдихаючи мій запах. Моє серце зупинилося від цього невинного жесту. У животі з'явилося тепло, що підіймалося вверх та оселялося в грудях. Метелики тріпотіли всередині, змушуючи мене по-дитячому хвилюватися. Я не помітила, як почала пальцями виводити круги на його руці. Мені здалося, що дихання Кирила змінилося, а його хватка на моїй талії ослабла. Я трохи повернула голову до нього. Він лежав, уткнувшись обличчям вглиб моєї шиї.

— Ти спиш? — тихо спитала я.

Кирило нічого не відповів. Він, здається, знову заснув. Я навіть не рухалася, щоб раптом не розбудити його. Мені хотілося, щоб цей чоловік завжди лежав так поруч зі мною та обіймав мене. Я накрила його долоню своєю та теж заплющила очі. І в обіймах Кирила, слухаючи його мирне дихання, я знову заснула.

Коли прокинулася вдруге, то ми все ще лежали у такому положенні. Лише рука Кирила опустилася нижче, і його пальці тепер уже торкалася внутрішньої частини мого стегна. Я згадала, що на мені нема білизни, тому одразу ж напружилася.

— Кириле? — тихо звернулася я, обернувши голову до нього.

— М?

Хух! Він не спить. Мені не хотілося його будити, але те, що він торкався мого оголеного стегна, змушувало мене ніяковіти.

— Мені незручно так лежати, — сказала я.

— А якщо ось так? — Кирило раптом перевернув мене таким чином, що я опинилася на ньому. — Зручніше?

Мої руки вперлися до його грудей, а я просто-таки лежала на тілі Кирила. Наші обличчя були так близько. Погляд карих очей надто детально вивчав моє обличчя. Ми деякий час мовчки розглядали одне одного.

— Ти дуже красива, — тихо заговорив Кирило.

Я засоромлено усміхнулася йому та заправила переднє пасмо свого волосся собі за вухо. Мені було неабияк приємно, що такий чоловік вважає мене красивою.

Та коли я увійшла до ванної кімнати й глянула на себе в дзеркало, то зрозуміла, що він збрехав. Жахливіше я виглядала лише тоді, коли в дитинстві хворіла на вітрянку. Ну, чесне слово! Мій макіяж потік від вчорашнього холодного душу, а про своє волосся я взагалі мовчу. Якось мені таки вдалося привести себе в порядок.

Я побачила Кирила на кухні. Він стояв спиною до мене та готував нам сніданок. Хоча сніданком це важко було назвати, адже на годиннику була майже четверта година дня.

— Не пам'ятаю, коли востаннє прокидався так пізно, — заговорив Кирило.

— Я теж. Зазвичай набагато раніше прокидаюся. Ти справді дуже зручний.

— Приємно це знати.

Я сіла на вільний стілець, а Кирило поставив переді мною каву та тарілку з панкейками, які залишилися з вчорашнього ранку.

— О! Я вчора дещо знайшла тут, коли готувала вечерю, — згадала я.

Я зістрибнула зі стільця, підбігла до однієї з шухляди та витягнула звідси невелику банку.

— Що це? — поцікавився Кирило.

— Шоколадна паста, — відповіла я з широкою усмішкою на вустах. — Обожнюю шоколад, тому я дуже рада, що тут знайшлося щось смачненьке для мене.

Я відкрила кришку та схопила маленьку ложечку. Після цього знову сіла на стілець. Кирило сидів поруч зі мною, як і на вчорашній вечері. Я зачерпнула повну ложку пасти та всунула її собі в рот. Закотила очі від задоволення і голосно застогнала. Це було так смачно, що я готова була проковтнути все повністю разом з ложкою. Я набрала ще одну ложку пасти, і знову мало не застогнала. Вона така солодка та з легкими кавовими нотками — суцільне блаженство. Кирило уважно спостерігав за тим, як я облизувала ложку. Відверто кажучи, я навмисно це робила, щоб подражнити його.

— Хочеш спробувати? — спитала я.

Кирило відірвав погляд від мого рота та голосно прочистив горло.

— Не люблю солодке, — відповів він.

— Одну ложечку, — попросила я. — Ця паста така смачна, що точно підкорить твоє крижане серце.

— Крижане серце? — перепитав він, піднявши одну брову. — Кажеш, я схожий на Ельзу?

Я здивовано ахнула та засміялася. Він справді щойно згадав мультик "Крижане серце"? Я навіть не думала, що він знає про нього!

— Ти бачив цей мультик? — спитала я, а Кирило легко кивнув головою. — Чекай, тільки не кажи мені, що в тебе є діти!

Я заплющила очі та глибоко вдихнула. Не може ж такого бути! Ніхто ніколи не згадував про те, що у нього є діти. Мені завжди здавалося, що Кирило ніколи не був одружений, але я ж і не питала про це.

— Донька мого найкращого друга змушувала мене дивитися цей мультик, — пояснив він.

— Донька твого друга, — повторила я з полегшенням. — Хотілося б на це глянути. Мені завжди здавалося, що тебе неможливо змусити робити те, чого ти не хочеш.

— У мене є певна слабкість до неї, і вона цим дуже часто користується.

Я усміхнулася, а мій погляд опустився на банку шоколадної пасти. Хотілося б мені познайомитися з цією його слабкістю. Вона явно важлива для нього. І, чесно кажучи, мені б теж хотілося стати його слабкістю. Мати силу над таким чоловіком — це нереально, але все ж можливо.

— То як щодо солодкого? — нагадала я. — Тільки одну ложечку!

— Чому ти хочеш, щоб я це їв? — спитав Кирило, насупившись.

Бо насправді мені хотілося змусити його скуштувати цю пасту, аби переконатися, що переді мною він теж слабкий.

— Вона дуже смачна, — натомість сказала. — І я справді обожнюю шоколад. Мені б хотілося, щоб ти поділяв мої вподобання.

Кирило мовчки дивився на мене, а потім втомлено видихнув та кивнув головою, погоджуючись. Я не стрималася та усміхнулася ще ширше. Мені таки вдалося його переконати. Я набрала багато пасти на ложку та простягнула її йому до рота. Він трохи вагався, але все-таки дозволив мені погодувати його пастою. Це було так дивно, але і мило водночас. Ніколи не могла подумати, що колись мій бос буде їсти з моїх рук.

— Ммммм, — Кирило здивовано звів брови. — Справді смачно.

— Ще одну?

— Можна.

Я годувала і себе, і свого боса шоколадною пастою. У цей момент мені було так легко та весело, що навіть холод у будинку не мав для мене значення. У каміні не було вогню від вчорашнього вечора, але теплий та ніжний погляд Кирила зігрівав мене. Я легко затремтіла від незначної прохолоди.

— Треба розпалити вогонь, — сказав чоловік і підвівся зі свого стільця.

Він прочистив горло та трохи насупився. Потім почав легенько кашляти. Я помітила, що Кирило сперся однією рукою до стола, а іншою почав терти шию та груди.

— Все нормально? — схвильовано спитала я.

— Дихати чомусь важко, — відповів Кирило. — І горло стискається. Таке... Таке було лише один раз в моєму житті.

Я різко підвелася зі стільця та підбігла до нього. Стурбовано поклала свої руки на його плечі, дивлячись йому в очі.

— Що? Що це означає, Кириле?

— У мене алергія.

— Горіхи! — скрикнула я. — Але ж ми не їли їх, хіба що...

Мій погляд зупинився на банці з шоколадною пастою. Я швидко схопила її в руки та почала читати етикетки. Все було іноземною мовою, тож вчора я зауважила лише шоколад, але... Дідько! Це була шоколадно-арахісова паста. Як? Як я не відчувала цього?

— Пробач, — прошепотіла я, глянувши на Кирила. — У тебе ж мають бути протиалергічні пігулки? Я зараз пошукаю!

Я побігла до ванної кімнати та схопила аптечку, яку Кирило приніс зі свого автомобіля. Я повернулася до кухні та почала ритися в ній у пошуках хоча б чогось, що мало б допомогти.

— Я не ношу з собою протиалергічні пігулки, — сказав Кирило. — Нічого страшного, Софіє, це мине.

— Мине? — закричала я, стримуючи сльози. — Ти задихаєшся! Точно нема ніде пігулок?

— В бардачку може бути. Мама завжди залишала там, але я не впевнений, що...

— Тоді я зараз же піду до автомобіля!

— Ти не підеш! — суворо сказав Кирило.

— Піду, — вперлася я. — Ти можеш померти через те, що я нагодувала тебе тою пастою.

Я побігла до коридору та швидко взула черевики. Помітила, що Кирило теж почав збиратися.

— Що ти робиш? — здивувалася я.

— Йду з тобою. До того ж мені на свіжому повітрі буде легше.

Я вирішила не сперечатися, бо якщо він залишиться тут, а я побіжу до автомобіля, то ще більше хвилюватимуся за нього. Ми йшли швидко, але Кирило інколи зупинявся, щоб віддихатися. В глибині душі я сварила на себе, бо так необережно поставилася до його алергії. Чому не прочитала етикетку на тій дурній пасті? Чому не відчула на смак, що там є арахіс?

Коли ми добралися до автомобіля, то на вулиці вже добряче стемніло. Снігу трохи поменшало. Я залізла на пасажирське сидіння, відкрила бардачок та почала ритися в ньому. На щастя, в салоні автомобіля Кирила завжди був порядок. Нарешті побачила якусь пачку пігулок. Швидко відкрила інструкцію та почала її читати.

— Знайшла! — голосно сказала я, оглянувшись назад. Кирила ніде не було. — Ти... Ти де? Кириле, куди ти дівся?

— Я тут, — почула його тихий голос з заднього сидіння.

Моє серце впало, коли я побачила, що він лежить на задньому сидінні та задихається. Я швидко перелізла до нього. Попри свій страх та бажання плакати, я хотіла допомогти йому.

— Я знайшла пігулки. Ось!

Я просто-таки впихнула пігулку Кирилу в рот. Його погляд чомусь був затуманений, а обличчя надто червоне. Я сіла на сидіння та обережно поклала його голову собі на коліна. З'явився ще більший страх, коли я відчула, яка гаряча та волога в нього шкіра.

— У тебе жар! — перелякано скрикнула я, торкаючись долонями його чола, щік, шиї. — Ти тремтиш, Кириле. У тебе гарячка. Це... Це через алергію?

— Не знаю, — відповів він, глянувши на мене.

— Може, ти застудився? Ти ж шукав тоді мене вночі, а потім йшов в одному светрі дві години. І вчора був зі мною в холодному душі. Це все через мене.

Я відчула, що по моїх щоках текли сльози. Нахилившись до Кирила, я легко торкнулася губами його чола. Він був таким гарячим, що мені аж жарко стало.

— Нам треба повернутися додому. Там мають бути ліки проти жару, — сказала я.

— Я не впевнений, що дійду, — зізнався Кирило. — А тебе я саму не відпущу.

Я розуміла його. Ще деякий час назад він задихався через алергію, а тепер зліг на задньому сидінні автомобіля з гарячкою. Він був слабкий та втомлений.

— І що мені робити? — приречено спитала я.

— Поцілуй мене, — попросив він.

Таке прохання відверто здивувало. Я шоковано глянула на Кирила, але чоловік нерухомо лежав на моїх колінах та уважно дивився мені в очі, наче перебував у якомусь трансі.

— Ти нещодавно задихався, тепер страждаєш від лихоманки і... І ти просиш мене поцілувати тебе в такий момент?

— А якщо я помру? — спитав Кирило. — У нас навіть не було першого справжнього поцілунку.

— Не говори дурниць! — обурилася я. — Ти не помреш. Я не дозволю тобі померти, чуєш?

— Помру! — Кирило заплющив очі. — Ну, то що? Поцілуєш?

У цей момент він був схожий на маленького розпещеного хлопчика, але хіба я могла відмовити йому? Він лежав такий ослаблений і просив всього лише поцілунок від мене. Я й сама хотіла нашого першого справжнього поцілунку.

— Після цього ми помремо вдвох, — пробурмотіла я. — Бо, здається, з цих клятих гір нам ніяк не вибратися.

Я охопила його гаряче обличчя своїми руками, нахилилася та притиснула губами до його губ, заплющивши очі.