Розділ 4

— Ти навіть не встигла відійти до лісу, як вже потрапила в халепу! — почула неподалік голос начальника.

Ох, він прийшов мене врятувати! Стало трохи спокійніше, але я все ще відчувала нестерпний біль. Я дивилася в небо, як раптом наді мною схилився Кирило, поклавши свої долоні на коліна. Він насупив густі чорні брови, розглядаючи моє обличчя.

— Здається, я потрапила в капкан, — тихо сказала.

— Що? — перепитав він.

— Ка-а-а-ап-кан, — повторила, заїкаючись. — Така металева штука з гострими зубцями. Моя нога... Так боляче.

— О Господи! — пробурмотів чоловік.

Він підійшов до моєї ноги та присів поруч зі мною. Сльози безупинно текли по щоках, а тихі ридання душили мене.

— Там багато крові? — спитала я, коли Кирило почав розчищати сніг біля моєї ноги. — Будь ласка, скажіть мені, що крові мало і моя нога ціла.

— Заспокойся, Софіє. Я не бачу тут крові.

— Не бачите? Тобто взагалі?

— Нема ніякої крові, — сказав бос і закотив очі. — Капкану теж.

— Але ж я чула, що там щось клацнуло! А потім різкий біль в нозі.

— Ось! — Кирило витягнув з-під моєї ноги гілку. — Ти встала на гілочку та зламала її.

— Справді?

Я сіла рівніше, щоб переконатися. І справді — крові не було, як і нічого металевого. Я полегшено видихнула та усміхнулася. У мене наче камінь з душі звалився. Кирило дивився на мене так, ніби я була останньою ідіоткою.

— Що таке? — буркнула я та почала підійматися. — Якби ви так боляче вдарилися, то теж би так подумали! Ви навіть не уявляєте, як сильно я злякалася.

— Іти можеш? — спитав він, випроставшись на ноги.

— Звісно! Але... Але я краще повернуся в будинок.

Мені не хотілося, щоб Кирило думав, що я слабачка, але нога так сильно боліла, що я б не змогла дійти до того автомобіля. Міцно стиснула зуби та зробила один крок. Декілька метрів вдалося пройти без поганих наслідків. Так, я йшла дуже повільно, але ж це все через біль у нозі. Я скрикнула, коли нога знову потрапила в якусь яму.

— Чорт забирай! — закричала я. — Хіба тут не повинна бути стежка?

— Ти зійшла з неї, — спокійно сказав Кирило, склавши руки на грудях.

— Усе ви знаєте. Мене це страшенно бісить.

— Що саме?

— Що ви такий розумник! На все у вас є відповідь, усе ви знаєте, а ще в усьому знаходите помилки. Доколупуєтеся завжди, а головне — це все абсолютно без емоцій! Ви... Ви наче пень.

— Пень? — перепитав він, піднявши обидві брови.

На його обличчі красувалася усмішка, що ще більше злило мене. Я зітхнула, і тільки хотіла зробити наступний крок, як Кирило раптом схопив мене на руки. Спочатку я здивовано ахнула, дивлячись на нього великими очима, а потім почала махати ногами в різні сторони.

— Що ви робите? Відпустіть мене! Негайно!

— Спокійно, гілочко, твоїм темпом ми до вечора не дійдемо.

— Чому ви мене так назвали? — обурилася я та скривилася.

— А що, не подобається? — Кирило зацікавлено глянув на мене.

— Гілочка, — покривилася я. — У мене з гілками не надто приємні асоціації.

— От і розкажеш мені про це дорогою.

Чоловік впевнено йшов вперед, тримаючи мене на своїх руках. Мене це дуже сильно здивувало, але я намагалася бути байдужою. Руками міцно вчепилася за його шию. Бракувало лише знову впасти, але тепер уже з ним. Не дай Боже, ще впаде на мене і притисне своїм масивним тілом! Я, мабуть, зламаюся навпіл.

— Ну, почнемо з того, що через ту кляту гілку я впала і подумала, що потрапила в пастку. А якби я справді поранилася? Тоді б, певно, усі хижаки позбігалися на запах моєї крові.

— Ти так голосно кричала, що вони точно порозбігалися в інший кінець лісу. Але ж бачиш, Софіє! Не можеш без мене ні хвилинки побути.

— Що? Це не так! Якби я не впала, то навіть би не згадала про вас.

Я гордо підняла голову та подивилася вбік. А може, Кирило подумав, що я прикинулася, щоб він прибіг до мене? Я задумано насупилася. Але ж це здається безглуздим. Я б не пішла на такі хитрощі заради його уваги. До того ж вона мені тепер не потрібна. Я глянула на чоловіка та помітила, що він дивно посміхається, дивлячись на мене.

— Чого ви шкіритеся? — спитала я, піднявши одну брову.

— За тобою завжди цікаво спостерігати, — відповів він. — У тебе яскраво виражена міміка.

— Так кажете, ніби помітили це вже давно.

— Я помітив це ще в перший день, коли ти увійшла в офіс.

Я примружила очі, дивлячись на нього. Він обманює. Мабуть, намагається заплутати мої думки.

— У що я була одягнена? — спитала, переможно усміхаючись.

Він точно не міг пам'ятати це, враховуючи, що минуло вже два роки. Але і час не мав значення, бо бос ніколи не звертав на мене своєї уваги. Він прочистив горло, а тоді впевнено сказав:

— Яскраво-червона шовкова блузка, чорний класичний піджак і дуже-дуже коротка спідниця.

— Вона не була короткою! — буркнула я.

— Вона була значно вище колін, Софіє. Я не хотів робити тобі зауваження в перший день, тому змовчав, але усі наступні дні ти рідко носила щось довше.

Я здивовано витріщилася на нього, не приховуючи свого шоку. Він справді пам'ятає це все в таких деталях? Це змусило мене насупитися. Але ж це нічого не означає, правда?

— Дивно, що ви пам'ятаєте, — пробурмотіла я.

— У мене дуже хороша зорова пам'ять, — сказав Кирило, а тоді трохи тихіше додав: — Тобі, до речі, личить червоний.

Я відвела погляд, пригадуючи, що саме в яскраво-червоній сукні була в ту ніч, коли ми переспали. Напевно, він просто любить цей колір.

— Вам, мабуть, подобається червоний.

— Тільки на тобі.

Я зашарілася від його слів. Навіщо він робить це? Для чого говорить мені такі приємні речі, якщо у нас все одно нема шансу. Кирило ж не хоче мене! Він постійно доводив мені це. Чому зараз поводиться так по-іншому?

— Більше ніколи не вдягну червоний, — тихо пробурмотіла я.

— Мені яке до того діло? — буркнув він. — Ти ж і так плануєш звільнятися.

— І зроблю це! Вам не вдасться мене зупинити, Кириле Геннадійовичу.

Він уважно подивився на мене. На одну коротку мить мені здалося, що я загубилася у його темних очах.

— З чого ти взяла, що я буду це робити? — спитав чоловік, як завжди, спокійно. — Це твоє рішення.

Може, тому що мені хотілося, щоб ти зупинив мене, попросив залишитися, переконав, що я потрібна тобі... Але я не сказала цього вголос, а просто мовчки відвела погляд. Я помітила, що Кирило уже підійшов до дверей будинку. Думала, що він опустить мене на ноги, але чоловік не зробив цього. Він заніс мене до вітальні та обережно посадив на диван. Кирило присів переді мною та почав знімати черевики з моїх ніг.

— Ай! — скрикнула я, коли він торкнувся місця, що боліло. Кирило сильніше натиснув на щиколотку лівої ноги. — Ай-ай-ай!

— Потрібно прикласти щось холодне. У тебе, схоже, забій.

— Холодне? Ця нога була повністю в снігу!

— І це, як бачиш, не допомогло.

Я підсунулася до спинки дивана та випрямила ноги перед собою. Мій погляд опустився на ліву стопу, що помітно опухла. Кирило повернувся за секунду з пакетом льоду в руках.

— У тебе з собою є якісь ліки? — спитав він.

— Ні. Я не брала, бо думала, що ми тільки на два дні їдемо сюди.

Чоловік з розумінням кивнув головою та сів поруч зі мною. Він обережно поклав мою стопу на свої ноги та приклав лід до того місця на щиколотці, що нестерпно боліло.

— Легше?

— Трішки, — прошепотіла я та прикусила нижню губу. — Все одно боляче.

— Я зараз повернуся до автомобіля та візьму звідти аптечку. Там мають бути знеболювальні й еластичний бинт. Не розумію, чому не додумався забрати її ще вчора.

— Ви підете до автомобіля за ліками для мене? — здивовано перепитала я. — Але ж там такий сніг.

— Ну, тебе це не зупинило. — Кирило ледь усміхнувся кутиками губ. — Ти хвилюєшся за мене чи боїшся залишатися тут сама?

— Нічого я не боюся! — обурено фиркнула. — І на вас мені абсолютно байдуже.

— А якщо мене з'їдять вовки, то ти будеш лише рада.

— Бінго, бос!

Він закотив очі та підвівся з дивана. Кирило схопив мою руку і поклав її на пакет з льодом.

— Тримай так, доки не стане легше. Я скоро повернуся.

Чоловік поспішив до виходу. Я деякий час дивилася йому вслід, а потім почала знервовано жувати нижню губу. А якщо він не повернеться? Що я робитиму тут сама? Я притиснула коліна до своїх грудей та голосно застогнала від болю в нозі. Треба ж було так впасти. Пощастило, що хоч не в капкан потрапила, як мені здалося раніше.

Я сиділа на дивані та дивилася у стелю. Вже багато часу минуло відтоді, як Кирило пішов. Чому він так довго не повертається? Може, автомобіль завівся і він просто поїхав геть? Але хіба він би так вчинив зі мною? Я почала хвилюватися сильніше, коли в голові з'явилися думки, що з ним щось сталося. Він же може замерзнути. Я глянула у вікно та помітила, що почався снігопад. Ще краще, чорт забирай! З ним точно щось сталося...

Я почула, що біля дверей хтось потупотів. Помітно напружилася, адже це міг бути хтось інший. Наприклад, власник цього будинку. Як би я йому пояснювала все? У коридорі почулися кроки й через декілька хвилин я побачила Кирила. Він уже встиг зняти свою куртку та черевики.

— Вас довго не було, — сказала я.

— Хвилювалася? — спитав він, усміхнувшись.

— Ще чого! Сподівалася, що ви не повернетеся.

— Ти ніколи не вміла брехати, Софіє.

Я закотила очі та відвела погляд. Кирило сів на диван і знову поклав мої ноги на свої. Він відкрив аптечку та витягнув звідти якусь мазь. Пальцями чоловік почав легенько втирати її в мою шкіру. Я не хотіла думати про те, що мій бос так піклується про мене. Але він таки робив це. Я глибоко вдихнула, намагаються стримати свої дивні відчуття, які викликали його дотики. Кирило трохи підтягнув мої легінси вверх та почав ніжно гладити мою ногу. Я насупилася, дивлячись на нього, але він наче і не помічав, що робив це.

— Червоний, — сказав він, кинувши головою на мої пальці ніг. — Мило.

Я натягнуто усміхнулася йому. З'явилося раптове бажання здерти весь лак зі своїх нігтів. Чому я обрала саме цей колір, коли сиділа в салоні краси?

— Трусики у мене теж червоні, якщо вас це раптом цікавить, — мовила я, задоволено усміхаючись.

Кирило здивовано підняв обидві брови. Він точно не очікував почути таке від мене.

— Як щодо бюстгальтера? — поцікавився чоловік.

Тепер уже прийшла моя черга дивуватися. Я не думала, що він коли-небудь спитає у мене про це! Обурливо глянула на нього, а тоді хитро посміхнулася.

— Сьогодні без нього, — відповіла я.

— Як я і люблю, Софіє.

І знову він сказав щось таке, після чого я не могла підібрати слів. Його погляд опустився з мого обличчя трохи нижче. Я схрестила руки на грудях, ховаючи їх. Мені раптом стало ніяково. Відчула, як сильно почервоніли мої щоки. Кирило підвівся та попрямував на кухню. Згодом він повернувся зі склянкою води в руках. Чоловік простягнув мені її та якусь пігулку.

— Випий знеболювальне. Я замотаю твою ногу еластичним бинтом. Це буде трохи боляче.

Я важко зітхнула та швидко кинула пігулку в рот. Запила її водою та віддала склянку Кирилу. Він постави стакан на тумбу, а тоді знову сів на диван.

— Чого ти така напружена? — спитав чоловік, глянувши на мене. — Розслабся.

— Я боюся болю, — тихо зізналася. — Не лише фізичного, але і душевного теж. Коли мені роблять боляче, то я дуже довго ображаюся, а ще ніколи не пробачаю.

— Ніколи?

Його погляд був пильним та проникливим, наче він хотів прочитати мене. Можливо, сподівався, що я дам йому надію. Він чудово розумів, як сильно образив мене тоді.

— Ніколи, — повторила я.

Кирило кивнув головою та взявся замотувати мою ногу бинтом. Це справді було боляче. Я міцно стискала свої пальці та майже до крові прикусила губу. Сльози виступили на очі, а ще чомусь стало дуже холодно.

Я дивилася у стелю, ігноруючи все те, що робив з моєю ногою Кирило.

— Мені вже завтра буде краще, лікарю? — спитала я, коли він нарешті закінчив.

— Не можу цього знати. — Кирило знизав плечима. — Забій не дуже сильний, але все одно доведеться користуватися маззю.

— А що це за така чарівна мазь?

— Якраз для таких випадків. Тобі пощастило, що я минулого місяця потягнув зв'язки, коли тренувався в залі.

— Ви тренуєтеся? — поцікавилася я. — Хоча, дивлячись на вас, це і так зрозуміло.

— Невже ти вперше за цих два дні сказала мені щось нормальне? — Кирило вдав награне здивування.

Я закотила очі. Коли він підвівся з дивана мені нарешті вдалося зручно лягти. Я повернула голову до каміна, де не було вогню. Ось чому так холодно. Не зчулася, як Кирило раптом вкрив мене теплим пледом.

— Я зараз розпалю камін, а ти відпочивай, — сказав він нахилившись до мене. — Від знеболювального ти можеш заснути. Тобі це піде на користь. Менше відчуватимеш біль.

— Добре, — тихо прошепотіла я.

Його рука зависала над моєю щокою. Я шоковано дивилася на нього. Він завагався, а тоді опустив свою руку та випростався. Чоловік вийшов з будинку. Я відчула дурне хвилювання всередині, наче мої почуття до нього прокинулися. Ні-ні! Тільки не це... Я сильніше закуталася в плед та заплющила очі. Навіть не помітила, як міцно заснула з думками про свого боса.