Розділ 2

— Ви жартуєте? — з надією спитала я. — Насправді ми не застрягли тут?

— А це схоже на жарт, Софіє?

— Не знаю. Я ніколи не розуміла ваших жартів.

Я насупилася, коли помітила, що Кирило почав руками зчищати сніг біля задніх дверцят автомобіля. Я мовчки спостерігала за ним, не в змозі поворухнутися. І що тепер буде?

— Вийди на дорогу, — сказав бос, глянувши на мене. — Ми з'їхали з неї та впали в яму, тож не виберемося, доки не зможуть розчистити увесь сніг.

— Сподіваюся, що це буде швидко, — тихо пробурмотіла. — Можливо, хтось буде їхати сюдою та допоможе нам.

І саме в цей момент жінка з радіо знову заговорила:

— Снігопад ускладнив рух на дорогах настільки, що усі головні траси в гірських районах перекривають на декілька днів. Спеціальні служби займатимуться розчищенням снігу, доки ситуація не покращиться. Прогноз погоди на найближчий тиждень не надто тішить, тож не рекомендуємо їхати в гори у такий ризикований період снігопадів та ожеледиці.

— Вона не могла сказати це вчора? — роздратовано буркнула я. — Можливо, ми б додумалися не їхати сюди!

— А ти не дивилася прогноз погоди? Вони ще декілька днів тому попереджали про погіршення природних умов.

— Серйозно? Ви знали, що будуть снігопади й все одно вирішили їхати сюди?!

— Ми не мали потрапити під цей снігопад. Просто через когось нам довелося виїхати суттєво пізніше.

— Тут стільки снігу, наче він увесь рік безупинно падав! — обурилася я. — Одна година не дуже б і допомогла нам.

— Ми цього вже не дізнаємося, — пробурмотів чоловік. — І краще, ніж стовбичити тут та буркотіти своє невдоволення, вийди на дорогу та оглянь територію.

— Оглянути що? — голосно спитала я, розвівши руками. — Ліс?

Я відверто злилася, адже мені здавалося, що ми потрапили в якусь пастку, з якої нам ніяк не вибратися. Я міцно стиснула долоні в маленькі кулачки та зробила великий крок вперед. Мало не провалилася у сніг. Сильно здригнулася, коли холод пройняв мій живіт. Ще один крок — і я просто-таки впала на коліна, впершись долонями в землю. Руки щипало від снігу, а моє тіло тремтіло від холоду. Мені хотілося плакати, але я взяла себе в руки та почала дертися вгору, щоб вибратися на дорогу. Я розуміла, що йти таким великим шаром снігу не зможу. Мої ноги провалювалися, тож я вирішила повзти. Полегшено видихнула, коли вилізла на дорогу. Я піднялася на ноги. Тут снігу було значно менше, але на дорозі помітна ожеледиця. Я обережно потупотіла ногами, струшуючи з себе сніг. Мої черевики, легінси, светр, волосся — усе було в ньому.

Я обійняла себе руками. Моє тіло тремтіло від холоду, а зуби сильно стукотіли. Я почала переступати з однієї ноги на іншу, щоб не задубіти.

Помітила, що Кирило нарешті зміг добратися до задніх дверцят автомобіля. Він витягнув звідти наші куртки, а також мою шапку та шарф. Я думала, що чоловік одразу ж поспішить до мене, щоб віддати мені мої теплі речі, але Кирило почав вдягати на себе куртку. От же ж егоїст! Я тут тремчу від холоду, а він лише про себе дбає.

— Киньте мені мій пуховик, будь ласка! — крикнула я.

— Спіймаєш? — спитав він грайливим тоном.

Я насупилася, бо Кирило ніколи не говорив зі мною так.

— Звісно, спіймаю, — фиркнула я. — Взагалі-то я в школі займалася волейболом. У мене чудова реакція.

— Перевіримо іншим разом. Ти й так вже тремтиш.

— Ну, чому ж? Спробуймо! Ну ж бо, кидайте! Я точно спіймаю, бо у мене ще дуже...

Я не встигла договорити, бо Кирило неочікувано кинув пуховик у мою сторону. Я скрикнула та підстрибнула, тягнучись руками перед собою. Мої пальці вчепилися за рукав куртки. Я вже хотіла радіти, що змогла впіймати, як моя нога послизнулася на слизькій дорозі. Я почала розмахувати руками в різні сторони, намагаючись втриматися на ногах, але мені це не вдалося. Я просто-таки впала на дорогу, боляче вдарившись своїм м'яким місцем.

— Бо у мене ще дуже хороша координація, — пробурмотіла я те, що хотіла додати до попередньої репліки.

Я зітхнула, коли зрозуміла, що мій пуховик тепер уже теж в снігу. Раптом помітила біля себе чоловічу постать. Кирило схопив мене під пахвами та підняв на ноги.

— Не хотів би засмучувати, але реакція у тебе не дуже. З координацією, здається, теж біда.

Він підняв мій пуховик та струсив з нього сніг. Чоловік допоміг мені вдягнути його, а потім надів на мою голову шапку. Я почала сильно замотувати шию шарфом, сподіваючись, що хоча б трохи стане тепліше.

— І що ми тепер робитимемо? — спитала я, ледве стримуючи сльози. — Будемо сидіти в автомобілі, доки нас не знайдуть?

— З двома шоколадними батончиками в бардачку та неповною пляшкою води? — Кирило підняв обидві брови. — Будемо шукати якийсь прихисток.

— Де ми його знайдемо? Тут усюди... Ліс і цей довбаний сніг! Я не хочу замерзнути до смерті.

— Якщо будеш продовжувати стояти так і скиглити, то саме це на тебе чекатиме. Я візьму наші речі.

Я не встигла заперечити, бо Кирило повернувся до автомобіля. Я відчувала, як до мого тіла прилипли вологі легінси. Весь одяг на мені був мокрим, а декілька пасом мого волосся сильно замерзли. Я навіть не знала, скільки зараз на вулиці градусів. Точно не менше мінус п'ятнадцять. Щось мені підказувало, що насправді значно більше.

Кирило повернувся з двома валізами в руках. Мою він мовчки передав мені, а тоді попрямував кудись вглиб лісу. Я поспішила за ним. Моя валіза постійно застрягала в снігу, тож мені довелося нести її в руках. Я вже відчувала, як сильно задубіли мої пальці. У мене, мабуть, буде обмороження. Колись я читала, що у серйозних випадках роблять ампутацію. Я здригнулася з переляку. У машині зараз було б тепло. Ми справді можемо перебути цих декілька годин там. Впевнена, що скоро хтось заявиться та врятує нас.

— Куди ви йдете? — голосно спитала я, дивлячись Кирилу в спину. — Мені здається, що це жахлива ідея! Тут точно нічого нема.

Чоловік зупинився, втомлено видихнув та обернувся до мене обличчям. Він уважно спостерігав за тим, як я йду за ним, спотикаючись.

— А що ти пропонуєш? — спитав він, дивлячись на мене.

— Ми можемо перебути цей період в автомобілі. Думаю, що до завтра тут точно хтось з'явиться.

— Ти бачила дорогу, Софіє? Ти помітила хоч один слід від шин? — Я похитала головою, заперечуючи. — Тут ніхто не їхав уже декілька днів, як мінімум.

— Тоді чому ми поїхали саме цим шляхом?

— Бо це був найкоротший шлях до потрібного нам місця. Я не міг передбачити, що ми застрягнемо тут.

Я оглянулася назад до автомобіля. Це було значно кращим варіантом, аніж іти з Кирилом у якусь невідомість.

— Знаєте, я нікуди не піду! — вперто сказала. — Зараз повернуся до автомобіля та чекатиму, коли хтось з'явиться.

— Чудово! У тебе просто геніальні ідеї.

— Я принаймні намагаюсь якось врятувати нас!

— Єдине, що ти можеш зустріти в цьому місці, — почав Кирило, не відриваючи від мене свого погляду, — це вовки, або інші хижі звірі. Ти сама чула, що всі дороги перекрили. Ніхто сюди не приїде, доки не розчищать сніг. На це піде мінімум три дні, якщо снігопад зупиниться. Але, як бачиш, він не планує зупинятися! Ми не зможемо сидіти в автомобілі без тепла та їжі.

— Вовки? — налякано перепитала я, ігноруючи все те, що сказав бос. — Тут є вовки?

— Ми в горах, Софіє.

Я налякано зойкнула, коли мені здалося, що неподалік начебто зламалася гілка.

— І так само тут повинні бути якісь будиночки, — продовжив Кирило. — Можливо, дім лісника, або якась стара колиба. Пощастить, якщо там ще й будуть люди. Я не буду тебе змушувати йти зі мною. Обирай сама!

Кирило обернувся до мене спиною та знову попрямував вперед. Я вагалася, але коли той дивний звук за моєю спиною повторився, швидко поспішила за ним.

Я вже втратила лік часу, коли ми пробиралися крізь дерева та хащі. Було важко, а ще шкіра пекла від морозу. Я ніколи не бачила, щоб мої долоні були такими червоними. Сльози зібралися на очах з новою силою. Я ще ніколи не почувалася такою пригніченою. А якщо ми нічого не знайдемо? Я просто здохну тут в горах під якимсь деревом. Але ні! Не збираюся здаватися. Я міцно стиснула зуби, тягнучи свою валізу. Ненавиджу зиму, ненавиджу цей клятий сніг, ненавиджу гори. Ненавиджу! Ненавиджу! Ненавиджу!

Ми нарешті вийшли з лісу на місцевість, де не було ні дерев, ні кущів. На вулиці вже починало темніти, а це ще більше лякало. Де ми будемо ночувати? На цих прекрасних снігових матрацах? Залишається лише зліпити собі зі снігу подушку для повного щастя.

— Здається, там щось є! — сказав Кирило.

Я прослідкувала за його поглядом та відчула неабияке полегшення. Неподалік виднівся невеличкий будиночок. Тут була стежка, добряче присипана снігом. Можливо, хтось тут живе? Але мені так і не вдалося помітити свіжих слідів. Лише великі ямки від черевиків Кирила. Який у нього розмір? Я не думала, що в нього такі довгі стопи.

Ми підійшли ближче до дерев'яного будиночка. На вигляд він був доволі милий. Не найгірший варіант. Кирило ступив на маленький ґанок та постукав у двері. Нам ніхто не відчинив. Здається, тут нікого нема.

— Доведеться виламати двері, — сказав чоловік.

— Ви ж це несерйозно? — обурилася я. — Очевидно, що тут хтось живе.

— Мабуть, не в цей період. Це може бути будинок пастуха. Вони зазвичай випасають худобу з травня по листопад.

— Але я не бачу тут стаєнь, — зауважила я.

— Вони можуть бути трохи далі. У нас нема іншого вибору. Я мушу зробити це.

Хоч як би сильно мені це здавалося неправильним, я так само розуміла, що цей будиночок — наш єдиний шанс вижити.

Кирило з легкістю вибив двері та відчинив їх. Він першим пройшов всередину. Я увійшла одразу ж за ним. Помітила, як його рука потягнула вліво до бокової стіни. Раптом у будиночку з'явилося світло. Тут є електрика? Це мене здивувало. Але ще більше здивування було тоді, коли я побачила будинок всередині. Усі стіни, двері та вікна були з дерева. Тут навіть пахло ним дуже сильно. Я пройшла трохи далі, дивлячись на велику кімнату. Тут стояв новий диван бежевого кольору. Я помітила красивий килим на підлозі. У кутку був камін. У цьому будинку все здалося мені дивним, враховуючи побутові прилади на кухні та ванну кімнату.

— Відколи це у будинку пастуха є холодильник, електрична плита, велика ванна, раковина та навіть унітаз? — спитала я після того, як ми оглянули весь будинок. — Тут ще й дві спальні! Дивно якось.

— Може, це який дуже сучасний пастух? — пробурмотів Кирило. — Хіба це має значення, Софіє? У нас є дах над головою та тепле приміщення з усіма комфортними умовами. Побудемо тут декілька днів, а якщо раптом з'явиться власник, то заплатимо йому за проживання у його будинку.

— А якщо він не з'явиться?

— То залишимо йому записку з подякою та гроші. Повір мені, я впевнений, що ми не єдині туристи, які ночують в першому-ліпшому будиночку через те, що застрягли. Ми ж не винні, що так сталося.

— Д-д-добре, — погодилася я, стукаючи зубами.

Мені, здається, стало ще холодніше, коли весь сніг на моєму одязі стопився.

— Я бачив бойлер у ванній кімнаті, — сказав Кирило та почав розмотувати шарф на моїй шиї. — Зараз ввімкну його. Приймеш гарячу ванну, коли вода нагріється. Я тим часом пошукаю дрова, щоб розпалити камін.

Я закивала головою, сподіваючись якнайшвидше зігрітися. Коли Кирило зник у ванній кімнаті, я голосно зітхнула. Ну чому все сталося саме так? Нас тут навіть ніхто не знайде. Залишається лише сподіватися, що той клятий снігопад скоро зупиниться.