Розділ 1

— Привіт, донечко! — Я побачила теплу усмішку мами на екрані свого телефону. — Як у тебе справи?

— Начебто все добре.

Я сперла телефон до дзеркала та взялася скидати косметику в косметичку.

— Ти кудись збираєшся? — поцікавилася мама.

— У дводенне відрядження, — відповіла я.

— Відрядження? У вас же, певно, лютий мороз і страшенний сніг у цей період.

— Так, але мого боса це не зупиняє. Ми їдемо в гірськолижний курорт. Я поки так і не зрозуміла, що це за замовники такі. Ми зазвичай не беремося за проєкти в інших містах. А тут і взагалі за сотні кілометрів.

— А у нас сонечко. Сьогодні двадцять п'ять градусів тепла. Глянь тільки!

Я подивилася на екран, де мама знімала себе проти сонячних променів. Усе навколо було зеленим, а на деревах росли плоди. Мою увагу привернула австралійська акація з красивими жовтими квітками.

— Ми з твоєю бабусею вийшли трохи прогулятися, — сказала мама та ввімкнула задню камеру. — Приїхали в Сідней. Добре, що ми живемо на околиці.

— Дуже красиво, — зауважила я.

— Коли ти приїдеш до нас? — поцікавилася мама. — Знаю, тебе не дуже приваблює Австралія, але тут так неймовірно. До того ж є можливості для тебе. Ти можеш знайти роботу, де точно зароблятимеш більше, аніж в тому офісі.

— Можливо, скоро приїду, — пробурмотіла я.

Насправді я збрехала, коли казала босу, що мені запропонували вакансію в іншій компанії. Я не могла зізнатися йому, що звільняюся через те, що втомилася від його ставлення "бос-підлегла", хоча між нами було щось значно більше. Як би не старалася, не могла цього забути. Мама почала розповідати мені про своє активне життя. Я слухала її краєм вуха, бо продовжувала збирати свої речі. П'ять років тому моя бабуся, подорожуючи Європою, закохалася в австралійця, який запропонував їй поїхати з ним Австралію. Мабуть, вік трохи вдарив їй голову, якщо вона таки погодилася втекти з Чарлі, який на п'ятнадцять років молодший за неї. І коли мій тато раптом помер три роки тому, мама вирішила переїхати до бабусі, щоб не збожеволіти з горя. Я на той час була на випускному курсі в університеті, тому залишилася тут. Хоч як сильно мама не переконувала мене переїхати до них, я відмовляла. Зараз же це здалося мені непоганою ідеєю. Я залюбки краще поніжилася б на сонечку, аніж їхала б на засніжену гірську територію.

З одягу я вирішила взяти лише найнеобхідніше: дві пари теплих штанів, светри, діловий костюм на всякий випадок і туфлі. Ще додатково кинула у валізку теплі черевики. Мій погляд зупинився на красивій шовковій сукні темно-зеленого кольору. Я купила її минулого тижня на новорічний корпоратив. Та якщо я планую звільнятися після повернення з відрядження, то мені вона не знадобиться. Я вагалася, але таки зняла її з вішака та кинула до інших речей. Я ще раз детально перевірила валізу на наявність косметики та засобів гігієни. Здається, все взяла.

Вночі я довго не могла заснути через те, що надто сильно нервувала. Мені потрібно виспатися, але сон просто не йшов. Я підвелася з ліжка та вийшла зі своєї спальні. Ноги повели мене на кухню. Я витягнула з верхньої шухляди напівпорожню пляшку червоного «Мерло». Налила собі повний келих та сіла на крісло-гойдалку біля вікна. Алкоголь допоміг мені розслабитися. Я гойдалася на кріслі, перебуваючи у своїх думках, що навіть не помітила, як допила увесь вміст келиха. У голові запаморочилося, коли я підвелася з крісла. Та все ж я наново наповнила свій келих та знову сіла на крісло. Повільне гойдання навіяло на мене сон. Я зробила останній ковток алкоголю, поставила келих на підлогу зліва від себе та заплющила очі. Мені нарешті вдалося заснути. Мабуть, я заснула дуже міцно, бо мій прекрасний сон перервав дзвінок у двері. Він був таким гучним та настирливим, що я аж скривилася. До дзвінка додався ще й стукіт. Хто ж так дубасить, а? Я роздратовано видихнула та побігла до дверей. Швидко відчинила їх. Яскраве світло зі сходового майданчика потрапило в коридор. Я примружила очі, а коли впізнала на порозі свого боса, то голосно зойкнула. Він невдоволено оглянув мене з ніг до голови. Я стояла в короткій піжамі, що складалася з маленьких шортиків та майки. Мені раптом захотілося прикритися.

— Я так розумію, що на годинник ти не дивилася, — сказав чоловік, стиснувши зуби.

Я відчула сухість в горлі. Мені хотілося випити декілька склянок холодної води.

— Я тридцять хвилин чекав тебе під під'їздом, майже кожні дві хвилини телефонував до тебе, а ще п'ять довбаних хвилин гримав по дверях та дзвонив у дзвінок, щоб ти, чорт забирай, прокинулася!

Я здригнулася від його суворого тону. Ок! Згодна, я налажала. Не варто було пити алкоголь та засинати на кухні. Я просто не почула будильника, бо залишила телефон у своїй спальні.

— Ти ще довго будеш стояти й витріщатися на мене? Ми вже давно мали виїхати. Бракувало лише потрапити під снігопад.

— Вибачте, — швидко пробурмотіла я. — Трішки проспала. Я... Я миттю!

Я побігла до ванної кімнати і мало не впала біля дверей. Схопившись за ручку, я втрималася на ногах та знервовано усміхнулася Кирилу, що весь цей час спостерігав за мною. Він закотив очі. Мені здалося, що йому так і захотілося зробити фейспалм.

Я сховалася у ванній кімнаті, відчуваючи, як сильно почервоніли мої щоки. Я завжди була пунктуальною, і навіть не розумію, чому так безвідповідально повелася цієї ночі. Я прийняла швидкий душ та похапцем привела себе в порядок. Добре, що з вечора додумала підібрати одяг на сьогодні. Вдягнувши теплі чорні легінси на флісі та в'язаний білий светр, я почала надівати махрові шкарпетки. Коли нарешті повністю зібралася, то поспішила в коридор, тягнучи за собою валізку. Побачила Кирила на кухні, що тримав у руці порожню пляшку з-під вина.

— «Мерло», — пробурмотів він і викинув пляшку в смітник. — Жахливий вибір.

— Це один з найпопулярніших винних сортів винограду, — обурилася я.

— Це не змінює того факту, що на смак воно жахливе.

— Багато ви знаєте.

Я почала взувати свої черевики, насупившись. Ну, звісно ж! Цей задавака, мабуть, смакує вина столітньої давності за кілька десятків тисяч доларів. Куди мені до нього зі своїм дешевим «Мерло», яке я купила у звичайному супермаркеті?

Коли я вдягнула теплу куртку, закуталася шарфом та наділа шапку, ми нарешті вийшли з моєї квартири. На годиннику вже була майже десята ранку. Нормально ми так відстали від нашого графіку. Кирило завантажив мою валізу у свій «Джип». Я тим часом сіла на пасажирське сидіння та пристебнулася. Через тридцять хвилин їзди я відчувала, як по моїй спині стікають цівки поту. Кирило сидів лише в одному светрі. Тепле повітря з кондиціонера віяло на нього, а я вже мало не смажилася у своєму пуховику. Чому не зняла його, коли сідала в автівку? Виглядаю наче ідіотка. Чоло свербіло під шапкою, тому я не витримала та швидко зняла її, кинувши собі на коліна.

Якраз у цей момент Кирило зупинився на одній із заправок. Я полегшено видихнула, коли залишилася одна в автівці. Швидко зняла свій пуховик та шарф. Мені стало легше, тож я задоволено закотила очі. Закинувши речі на заднє сидіння, я сіла рівніше. Краєм ока помітила силует Кирила, що прямував до автомобіля з двома стаканчиками кави. Уважно спостерігала за ним, затамувавши подих, а коли він підійшов ближче, то втупила погляд до екрана мобільника, вдаючи, що щось зосереджено читаю.

— Це тобі, — сказав він, передаючи мені один стаканчик.

— Дякую, — прошепотіла я.

Не хотіла усміхатися, наче ідіотка через те, що мій бос, який завжди поводився ніби самозакоханий виродок, подбав про мене. Я зробила ковток кави, а мої очі стали вдвічі більшими.

— Ви знаєте, яку я каву п'ю? — відверто здивувалася.

— За два роки вже вивчив, що ти любиш, — пробурмотів він байдужим тоном.

— Відчуваю смак горіхів.

— Я попросив, щоб вони додали у твоє лате горіховий сироп. Тобі він начебто подобається.

— Дуже! Але ви могли переплутати стаканчики, — зауважила я, кивнувши на ідентичний стаканчик з його кавою. — Це було дуже ризиковано, враховуючи, що у вас алергія на горіхи.

— Від краплі сиропу я не помру, Софіє.

— Шкода, — буркнула я, відвівши погляд до вікна.

Почула, як він фиркнув на мої слова. Впевнена, що Кирило точно закотив свої очі. Він частенько це робив, якщо його щось дратувало. Ми їхали мовчки, а в салоні лише тихо грало радіо.

— О першій годині в гірських районах очікується сильний снігопад, — заговорила ведуча прогнозу погоди. — На деяких дорогах сильна ожеледиця, що перешкоджає швидкому руху...

Я навіть не слухала, що вона казала, а просто мовчки дивилася, як сніжинки кружляють за віконцем. Зелені смереки, що височіли з обох сторін від дороги, майже не були помітні через таку величезну кількість снігу. Вони виглядали наче ще одні гори перед основними масивами. Я заворожено роздивлялася кожне деревце. Тут було так гарно та неймовірно красиво.

— Нам ще дві години їхати, — заговорив Кирило, — а снігопад уже розпочинається. Як бачиш, Софіє, інколи одна година багато чого вирішує.

— Тільки не треба звинувачувати мене, — обурилася я. — Ми не так вже і катастрофічно запізнюємося.

— Проблема у тому, що снігу щоразу більшає.

— Ви досі їздите на літніх шинах чи, може, боїтеся, що сніжинки, не дай Боже, впадуть на вашу голівоньку та зіпсують ідеальну зачіску?

— Не говори дурниць.

— От і чудово! Отже, проблем нема.

Я розслаблено сперлася до спинки сидіння, продовжуючи милуватися видом з вікна. Автомобіль раптом з'їхав з головної траси на засніжену лісову дорогу. Я трохи напружилася від цього, але як тільки ми проїхали близько кілометра, то я почувалася так, наче потрапила в якусь зимову казку. Автомобіль декілька разів мало не з'їхав на узбіччя, але Кирило старанно тримав кермо під контролем. Мене не лякало навіть те, що сніг з такою силою бив у лобове скло, що двірники не встигали його розчищати. Так ми їхали близько години.

— Зараз буде складно, — пробурмотів бос, дивлячись перед собою.

Я помітила, що на нас чекав високий підйом вверх. Я міцно стиснула ручку дверей, коли зауважила, що автомобіль почав набирати більшу швидкість. Ми виїхали всього на декілька метрів, як автомобіль почав з'їжджати назад. Кирило знову зробив таку маніпуляцію, але того разу швидкість була ще більшою. Ми проїхали трохи довше, але ще швидше скотилися назад. Автомобіль раптом крутонуло вліво. Я закричала та міцно заплющила очі. Мене відкинуло вправо, ближче до дверцят. Я відчула, як автівка вперлася об щось тверде і раптом заглухла. Я видихнула, коли зрозуміла, що ми принаймні залишилися живими.

— Щось сталося? — спитала я, глянувши на знервованого Кирила.

Він спробував завести двигун, але той після декількох секунд тихих стогонів, знову заглух.

— Приїхали! — роздратовано буркнув чоловік.

— Це... Це тут? — збентежено пробурмотіла, оглядаючись.

Але тут нічого не було, окрім лісу. Я почала помітно нервувати.

— Не тут. Ми застрягли, Софіє.

Я шоковано відкрила рота, а тоді швидко схопила свій телефон. Дідько! Мережі нема. Навіть не вдасться зателефонувати комусь та попросити допомоги. Я помітила, що Кирило ледве відчинив дверцята. Невже тут аж такий великий сніг? Мені теж захотілося вибратися з цієї автівки, тому я спробувала відчинити дверцята. Вони мені не піддавалися. Це вже починало злити, тож я сильно била ногою по дверцятах.

— Ей, легше! — обурився Кирило, коли підійшов до моєї сторони.

Він зігнувся під моїм віконцем, а потім відчинив мені дверцята. Кирило почав розглядати їх зсередини, чи раптом я не нашкодила його автомобілю.

— З цього заліза зараз толку нема зовсім, — гаркнула я.

Я зістрибнула з «Джипа» та голосно закричала, коли провалися у сніг майже до пояса. О Боже! Ми ніколи не виберемося звідси.