Розділ 8

Я декілька секунд уважно дивилася на дівчину, а тоді тихо засміялася. Це не могло бути правдою. Звідки в нього донька? Він не говорив мені ніколи про неї. Це повний абсурд.

— Ви, мабуть, переплутали, — сказала я. — У Захара нема дитини.

— А як же Емілія? — схвильовано спитала вона. — Я деякий час слідкувала за ним, але так і не побачила її з Захаром.

— Емілія? — Я насупилася. — Це ж його племінниця. Вона живе з братом Захара і називає його батьком.

— Невже він віддав її? — прошепотіла Олена.

— Слухайте, я нічого не розумію.

— У старшій школі я почала зустрічатися з Захаром, — заговорила дівчина. — Мені тоді було трохи більше як п'ятнадцять. Ми були разом і я любила його по-справжньому. Навіть закривала очі на постійні ревнощі зі сторони Захара. Потім я дізналася, що вагітна. Мені не було й сімнадцяти, а він же був дев'ятнадцятирічним хлопцем, що вчився в університеті. Захар одразу сказав, щоб я позбулася цієї дитини, але мама мене відмовила. Мені було дуже важко, а він намагався зробити все, щоб ця дитина не народилася. Але у своєму рішенні я таки була непохитною. Його батько був проти наших стосунків, бо я з бідної сім'ї. У мене була лише мама, а вона ще й хворіла. Я думала, що коли народжу дитину, то Захар одружиться зі мною, але він просто залишив мене з донькою на руках. Мені було важко одній. Я не могла ніяк дати собі ради. Я й сама на той час була дитиною, але все ще кохала Захара. Думала, що ця дитина зможе змінити його, але він навіть не приходив до неї. Інколи привозив продукти та допомагав грошима. На мої прохання залишитися зі мною, він лише відмовлявся. Потім я дізналася, що у нього вже з'явилася інша. Моя родичка сказала мені, що може допомогти з роботою за кордоном. Мама тоді дуже сильно захворіла. Їй потрібна була операція, тому я й вирішила, що таки поїду. Емілія була перепоною та тягарем для мене. Я не знала, що з нею робити, тож просто віднесла її до квартири Захара і залишила під дверима. Потім сиділа на сходах і плакала, закриваючи рот рукою, щоб ніхто не почув. Я прослідкувала, щоб він таки забрав її до себе, а після цього втекла. За цих чотири роки не було й дня, аби я не звинувачувала себе у тому, що залишила доньку. Знаю, що він позбавив мене батьківських прав, але я не думала, що Захар віддав Емі Ростиславу.

— Це жахливо, — тихо сказала я, не приховуючи свого здивування.

— Вибачте, — прошепотіла дівчина. — У вас, мабуть, усе серйозно. Я не хотіла б вам заважати, чесно. Просто дуже хочу побачитися з донькою.

— Я думаю, що про це ви маєте не зі мною говорити, а із Захаром.

— Він навіть слухати мене не хоче. Сказав, що подасть у суд і заборонить мені навіть наближатися до дитини. Він зробить це, я знаю.

— Але ж це не може бути правдою! — впевнено сказала я та похитала головою. — Захар би не брехав мені стільки часу. А Ростислав... Він поводиться так, наче справжній батько. Та й Емілія теж вважає його татом. Вибачте, Олено, я не можу вам вірити. Не після того, що бачила на власні очі. Захар дуже любить її, але вона для нього лише племінниця.

— Вона — його донька! Ви можете не вірити, але це правда. Та і Захар далеко не такий хороший, як здається на перший погляд.

— Я дуже добре знаю його, але відмовитися від своєї дитина — це занадто навіть для нього.

— Ваше право так думати. Я всього лише хочу виправити свою помилку.

— Тоді не треба було віддавати йому доньку, — сказала я та повільно піднялася.

— Я була надто юна, — прошепотіла вона і відвела погляд, ховаючи сльози. — Надто наївна та надто довірлива. Валю, ви навіть не уявляєте, як мені було важко з хворою мамою та маленькою дитиною на руках. Я б не змогла дати Емілії те, що їй дав Захар.

— У неї всього лише не було материнської любові. А іншого в Емілії вдосталь. Вона щаслива поряд з батьком Ростиславом і дядьком Захаром.

— Тоді я рада за неї. Мені хочеться просто побачити її. Хоча б краєчком ока подивитися на неї здалеку. Я зробила помилку, а зараз повинна виправити її.

— Вона схожа на вас, — сказала я, дивлячись на Олену. — У неї таке ж темне волосся, а ще очі подібного зеленого кольору.

— Але з коричневим відтінком, — додала вона, усміхнувшись. — Як в Захара.

— Так, як в Захара, — тихо пробурмотіла я. — Мені треба йти.

— Дякую за розмову.

— Спробуйте ще поговорити з Ростиславом. Можливо, він зрозуміє вас.

Я розвернулася та швидко попрямувала до виходу. Мені не хотілося плакати, але сльози усе одно з'явилися на очах. Всередині відчувалася образа, адже Захар весь цей час обманював мене. Я справді помічала, що Емілія подібна більше на нього, ніж на Ростислава, але навіть не могла подумати, що вона його донька! Як же тоді так вийшло, що дитина зараз з його братом? Він брехав не лише мені, але й цій маленькій дівчинці, прикидаючись її дядьком. Навіть не хочу думати, що буде, коли вона дізнається правду. Я витерла свої сльози, а тоді попрямувала до зупинки. Не хотілося повертатися додому, тому я сіла в незнайомий мені автобус і просто поїхала в інший кінець міста. Думки не зникали з моєї голови, адже я не могла ніяк зрозуміти ні Захара, ні Олену. Мені було боляче за неї, адже вона у такому молодому віці стільки всього пережила. Та все ж, це її проблеми й вони зовсім мене не стосуються. Навіть якби я хотіла, то все одно не змогла допомогти їй. Але бажання поговорити з Захаром таки було. Він зобов'язаний пояснити мені чому стільки часу брехав усім. І хай там що, Олена все ж має зустрітися зі своєю донькою. Це її право. Так, інколи матері не такі хороші, як би нам хотілося, але кожен заслуговує на другий шанс.

— Кінцева! — крикнув водій.

Я оглянулася по салону автобуса та помітила, що всі пасажири вийшли. Уже було пізно і, мабуть, це таки був останній рейс. Коли вийшла на вулицю, то одразу ж помітила аеропорт. У голові з'явилися моменти, як ми з Давидом колись сиділи позаду нього та дивилися на літаки. Це було його особливе місце, і я навіть не зрозуміла як так вийшло, що сіла саме на той автобус, що привіз мене сюди. Мені конче треба подумати та зібратися з думками, адже я просто не знала, що робити далі.
Повільно попленталася попри аеропорт і пішла в іншу сторону. Через декількох хвилин ходьби знайомою стежкою я опинилася біля високого паркану. Тут нікого не було і я полегшено видихнула. За цих два роки жодного разу не приїжджала сюди. Глянувши в небо, помітила зірки, що яскраво світили. Навіть не знала, котра вже година, але мене це зовсім не цікавило. Хотілося знову заплакати, та тепер уже через жалість до себе. Чому мені завжди усі брешуть? Невже я справді така наївна? Давид обманював, щоб бути з Камілою та підтримувати її, а Захар просто приховував від мене правду. Він би робив це і надалі, якби Олена не повернулася. Мабуть, йому було зручно віддати доньку братові, а самому розважатися з дівчатами. Я відчувала ненависть до себе, бо таки попалася на його вудочку. Якби він справді довіряв мені та кохав мене, то не приховував би правду. Таку жахливу правду. Я не розуміла, як взагалі можна віддати свою дитину комусь? Ці думки вже почали дратувати мене, і я відчула неприємний біль в голові. Повільно заплющила очі та важко видихнула, намагаючись заспокоїти свою злість. Я обійняла себе руками, коли холодний вітер подув просто в обличчя. Раптом за моєю спиною почулися тихі кроки. Від цього мені стало страшно і я різко розвернулася. Темний чоловічий силует наближався до мене. Я напружилася та знервовано оглянулася по сторонах. З'явилося бажання втекти звідси, але я була наче в пасці. Позаду мене — паркан, а цей чоловік був уже надто близько.

— Валя? — почула знайомий голос Давида і полегшено видихнула.

Він підійшов впритул до мене, вдивляючись у моє обличчя.

— Ти налякав мене, — сказала я та поклала свою руку на груди, намагаючись приборкати дурне хвилювання, що ніяк не минало.

— Я не хотів тебе налякати. Тут зазвичай ніколи раніше не було людей.

— Добре, що це ти, бо я подумала, що якийсь божевільний маніяк.

— Так, я дуже на нього схожий. — Давид тихо засміявся.

— Не смійся! — буркнула я та легко вдарила його в плече.

— То що ти тут робиш так пізно? — знову спитав хлопець. — У тебе ж наче сьогодні робочий десь?

— Так. Я просто вирішила прогулятися трохи після роботи. Якось опинилася тут.

— Це звучить дивно, бо ми зараз в іншій стороні від тієї книгарні, де ти працюєш.

— А ти що тут робиш? — спитала я та склала руки на грудях.

— Хотів подумати, — відповів він і знизав плечима. — Колись я завжди тут цим займався. Мені подобається це місце.

— Я пам'ятаю.

Давид зняв свою куртку, залишаючись лише в футболці, а тоді кинув її на траву. Він сів на неї та постукав рукою поруч, даючи зрозуміти, щоб я сіла біля нього. Я трохи вагалася, але потім теж опустилася трохи далі від нього.

— Ти боїшся мене? — спитав він, глянувши в мої очі.

— Наші з тобою зустрічі в цьому місці завжди закінчувалися трохи не так, — відповіла я.

— Не так? А мені здавалося, що вони були особливими.

— Зокрема тоді, коли ти сказав мені, що ми ніколи не зможемо бути разом? — спитала я, глянувши на нього.

— Але ми змогли. Недовго, та все ж.

— Мені теж тут подобається. Тихо, спокійно та затишно. Ідеально, щоб подумати.

— Може, я завадив тобі? — поцікавився Давид.

— Ні. — Я похитала головою. — Навпаки.

— Хоч ця зустріч і вийшла випадковою, я все ж радий, що ти тут.

Я відвела погляд, стримуючи усмішку, а тоді знову подивилася на Давида. Він підняв голову вверх, вдивляючись в зоряне небо.

— Ти сумував за домом, коли був у Лондоні? — тихо спитала я.

— Інколи, — відповів він. — У мене завжди було багато роботи. Я переважно не брав вихідних та постійно працював. Так було легше, бо тоді дурні думки не забивали мені голову.

— Які думки?

— Наприклад, приїхати сюди, викрасти тебе від нього і забрати до себе.

— Сумніваюся, що я б погодилася на таке, — сказала я та засміялася.

— Тому й кажу, що викрав би тебе. — Давид глянув на мене, усміхнувшись. — Ти навіть не уявляєш, як сильно мене злило і продовжує злити те, що ти з ним.

— Уже ні, — швидко заговорила я.

— Тобто? — спитав хлопець, насупившись. — Ви вчора ще ж стояли, тримаючись за руки. Я бачив це своїми очима, а тоді просто поїхав геть.

— Ну, ось! — Я підняла свою праву руку, де не було обручки. — Порвала з ним та відмовилася виходити за нього заміж.

— Це через мене?

— Частково. Якби ти не повернувся, то я б все одно пішла від Захара. Він постійно контролював мене, не дозволяв бачитися з подругами, ревнував до всіх. Хотів, щоб я весь час слухалася його. Спочатку мені це здавалося нормальним, але потім я зрозуміла, що так не повинно бути.

— Але все ж ти була з ним скільки часу.

— Не знаю. Інколи мені було добре поруч з Захаром. Він не завжди був таким, але останнім часом показував себе не з хорошої сторони.

— Ти шкодуєш, що порвала з ним? — спитав Давид.

— Ні, не шкодую.

— Може, з часом?

— Ніколи, — сказала я та уважно подивилася на нього. — Якби я кохала Захара, то змогла б, мабуть, терпіти це. Та я не кохала його, і ніщо б не змінило це.

— Валю, — почав хлопець та підсунувся ближче до мене. Він взяв мене за обидві руки, змушуючи розвернутися до нього обличчям, — я знаю, що ти все ще не довіряєш мені. Знаю, що твоє розставання з ним не означає, що ти одразу ж повернешся до мене. Та я зроблю все, щоб ти таки довірилася мені та повернулася. Як би це не звучало банально та просто, але ти потрібна мені.

Він підняв свою руку і легко поклав її на мою щоку. Я ж мимовільно нахилилася до нього. Давид був так близько і мені страшенно хотілося, щоб він поцілував мене. Я жадала відчути його смак через стільки років. Мені було цікаво, чи він змінився, хоча я і передчувала, що ні.

— Тоді зроби так, щоб я повернулася до тебе, — прошепотіла я, не відриваючи свого погляду.

Давид потягнувся до мене і я відчула, що його губи накрили мої в палкому поцілунку. Моя шкіра покрилася сирітками від емоцій, що розривали мене всередині. Я відповіла йому на поцілунок і заплющила очі, віддаючись своїм відчуттям. Він притягнув мене за талію ще ближче до себе, а я ж поклала свої руки йому на шию. Мені хотілося більшого, тому я розімкнула свої губи, дозволяючи йому поглибити поцілунок. Його смак, тепло та ніжність відлунювалися іскрами бажання в моєму тілі. Я хотіла розчинитися в цьому поцілунку назавжди. Це було так солодко, бажано та пристрасно. Так, як я і пам'ятала.