Розділ 7

— Де ти була? — одразу ж спитав Захар, коли я підійшла до нього. — Уже пізно.

— І тобі привіт, — пробурмотіла я. — Не думала, що повинна відчитуватися перед тобою за свою відсутність.

— Я довго чекав тебе.

— То не треба було.

— Я хочу помиритися, Валю! — сказав Захар і схопив мене за руку.

Я швидко повернула голову в сторону автомобіля Давида. Він ще був тут. Мабуть, спостерігав за нами. Я забрала свою руку та трохи знервовано поправила сумку на плечі. Глянувши на Захара, помітила, що він пройшовся довгим поглядом по моєму тілу. Якби ми не були посварені, то він би ніколи не дозволив мені вийти з дому лише в купальнику та довгій сорочці. І байдуже, що це на озеро.

— Що відбувається? — спитав Захар, уважно дивлячись на мене. — Таке враження, наче я огидний тобі. Якщо ти досі ображена, то вибач. Просто я надто сильно люблю тебе, тому й ревную. Так, погоджуюся з тим, що я погарячкував тоді та безпідставно звинуватив тебе у зраді. Вибач!

— Проблема не лише у твоїх ревнощах, — сказала я. — Ти хочеш контролювати мене, а мені це не подобається. Як і те, що ти дуже часто вирішуєш, у що я повинна одягнутися чи як маю виглядати. Мені це набридло, Захаре.

— Я спробую все виправити.

— Не знаю. Ти часом не розумієш мене.

— Але ж нам було добре, Валю! — сказав хлопець і знову схопив мене за руку. — Ми два роки разом!

— Думаю, що нам треба деякий час побути окремо, — впевнено мовила я та забрала свою руку.

— Ти це зараз серйозно?! Що значить окремо?

— Те, що мені треба подумати та розібратися у своїх почуттях до тебе.

— Ти погодилася вийти за мене заміж! — голосно сказав він і підійшов трохи ближче до мене.

— Боюся, що я поспішила.

— Це через нього? — ображено спитав Захар. — Бо доки він не повернувся, то тебе все влаштовувало. Цей хлопець тут лише декілька днів, а ти вже готова порвати зі мною! Невже думаєш, що так легко забудеш те, що було між нами?!

— А що було? Ми рідко бачилися та майже весь час проводили вдома. Так, спочатку ти хотів мене вразити. Я пам'ятаю те перше побачення, коли ти показав мені палац за містом. А що далі? Ти вже давно не той Захар, яким був раніше.

— І який я зараз?

— Ревнивий, агресивний, постійно незадоволений, вимагаєш уваги з моєї сторони, контролюєш мене та забороняєш бачитися з моїми друзями! Це не є нормальні стосунки.

— А як багато ти знаєш про стосунки, Валю? Я не думав, що ти така лицемірка. Може, ти була зі мною, щоб він ревнував?

— Якщо чесно, то я і сама не знаю чому стільки часу була з тобою, — пробурмотіла я. — Думала, що ти зможеш показати мені, що таке справжнє кохання, але ти не зміг.

— То це я винен? — Захар сердито подивився на мене.

— Невже ти справді не розумієш? Ти весь цей час тримав мене, наче в клітці! Я не хочу так жити. Мені б хотілося, щоб ти був таким, як раніше. Коли довіряв та поважав мене.

— Довіряв? — майже закричав хлопець. — Як можна довіряти тобі, якщо ти вештаєшся з якимсь хлопцем?

— Значить, мені не можна бачитися зі своїми друзями? — спитала я та важко видихнула. — Ти навіть не віриш, коли я кажу тобі, що була з подругами.

— Тому що ти брешеш!

— Думаю, що нам більше нема про що говорити.

Я зняла обручку та віддала її Захару. Ця розмова остаточно переконала, що цей хлопець ніколи не зміниться. Він цінує лише себе, а я йому була потрібна просто так. Можливо, спочатку справді подобалася, але Захар хоче зробити з мене свою річ.

Я розвернулася та попрямувала до під'їзду. Мабуть, мала б плакати, адже щойно розсталася з хлопцем, але сліз не було зовсім. Навіть відчуття полегшення з'явилося всередині.

— Я так легко не відмовлюся від тебе, чуєш! — закричав Захар мені вслід. — Ти ніколи не будеш з ним! Ніколи.

Я оглянулася та побачила, що він розлючено викинув букет червоних троянд у смітник. Потім хлопець знервовано поправив своє волосся і сів у автомобіль. Коли повернулася голову в іншу сторону, то помітила, що авто Давида вже не було. Як давно він поїхав? Скільки бачив? Я похитала головою, щоб не думати про це. Сьогодні стався переломний момент у моєму житті, адже я дала шанс Давиду та порвала з Захаром. Можливо, згодом мені доведеться пошкодувати про це, але чомусь зараз це здавалося правильним рішенням. Я зайшла у свою порожню квартиру та втомлено сіла на диван. У голові спили моменти нашого з Захаром спільного життя. Нам інколи було добре, але я завжди відчувала самотність. Його хвора одержимість контролю наді мною трохи лякала. Бували моменти, коли я сиділа у квартирі в очікуванні його, а він так і не приходив. Ну а якщо я була в Аліси чи в Аміни без його відома, то після цього завжди був скандал. Схоже, я справді надто сильно втомилася від нього. З Давидом усе по-іншому. Навіть та недовга мить, коли ми були біля озера, стала особливою для мене. Мої почуття до нього все ще були надто сильними та і в рази сильнішими, аніж до Захара. Якщо Давид знову зробить боляче мені, то я, мабуть, зненавиджу себе за цей вибір, але ніколи не пошкодую про нього. Якщо є можливість хоч трішки бути щасливою, то я хочу це відчути. Щасливою ж я можу бути лише з ним.

У мене був робочий день, тому я з самого зранку збиралася. У книгарні в нас не було особливих вимог до одягу персоналу. Я вдягнула вузькі білі джинси та рожеву сорочку в клітинку. це здавалося мені ідеальним варіантом на теплу літню погоду. Також я зробила легкий макіяж та взяла з собою невелику сумочку білого кольору.

Я трохи знервовано прямувала до книгарні. На моєму пальці не було вже обручки, а Аміна точно помітить це. Знову буде весь день виносити мені мозок, а я б не хотіла з нею сваритися.
Коли підійшла до магазину, то помітила, що двері були відчиненими. Аміна прийшла раніше, аніж зазвичай.

— Привіт! — сказала я, коли увійшла всередину.

— Привіт, — відповіла вона та глянула на мене. — Слухай, я тут подумала, що мені варто попросити у тебе пробачення.

— За що? — спитала я, насупившись.

— Ти мала рацію, коли казала, що я надто сильно лізу у твоє життя. Просто... Зараз усе дуже складно, а цей приїзд Давида сильно розізлив мене.

— Що ти маєш на увазі?

— Ти, мабуть, подумаєш, що я якась ідіотка. — Аміна сіла на диван і важко видихнула. — Моя мама досі проходить лікування. На фоні депресії у неї з'явилося багато не лише психологічних хвороб. Вона зараз більше почала говорити, але насправді все дуже серйозно. Ми майже не бачимося, і я не знаю скільки вона витримає. Весь цей час хвилююся за неї та водночас відчуваю себе самотньою.

— Ти не самотня, — сказала я та сіла біля неї.

— Так, за цих два роки я змогла відчути любов та підтримку батька. Що тут казати, якщо навіть з Роксоланою у нас тепер нормальні стосунки. Коли у моєї мами був приступ, ця жінка дуже підтримала мене. Вона насправді непогана, і навіть подобається мені. Така сильна, поважна та горда, а водночас дуже чуттєва.

— Ти точно про Роксолану Анатоліївну говориш? — спитала я.

Останні три місяці Аміна справді почала добре спілкуватися з мамою Давида. З самого початку це здалося мені дивним, адже жінка просто таки ненавиділа її. Можливо, щось змінилося.

— Вона інколи ставиться до мене так, наче я її донька, — сказала Аміна та ледь усміхнулася. — Моя рідна мама після смерті брата зовсім забула про мене. Вона настільки занурилася в цю трагедію, що просто не помічала мене. Зараз же я відчула, що мене можуть любити.

— Це ж чудово, Аміно! Ти не самотня, як тобі здається.

— Боюся, що тепер уже ні. Хоч як сильно батько б не любив мене, Давида він любить більше. Та і Роксолана безперечно теж.

— Це логічно, адже він з ними з народження, — сказала я та взяла її за руку. — То ти заздриш, бо його люблять більше?

— Просто мені здавалося, що якщо він буде тут, то вони мене виженуть. А ти... Якби ти повернулася до нього, то Давид би точно залишився. Тоді батько та Роксолана забули б про мене.

— Це повна нісенітниця, Аміно! Як ти взагалі можеш думати, що батько проміняє тебе на нього? Він любить вас обох.

— Не знаю, Валю. Я не можу ніяк побороти цей страх.

— Тобі треба поговорити з Давидом, щоб він пояснив тобі, що не збирається забирати собі усю любов батьків.

— Це звучить дуже безглуздо, — сказала Аміна та раптом засміялася. — Так по-дитячому. Ніби я маленька дитина, яка ображається на те, що когось люблять більше, аніж її. Але так воно і є.

— Тобі нема чого боятися. Твій батько не кине тебе та твою матір через повернення Давида.

— Вибач, що я тиснула на тебе. Це було неправильно з моєї сторони. Можливо, цей хлопець дійсно підходить тобі більше, аніж Захар. Думаю, що ти краще знаєш.

— Так, знаю. Я порвала з Захаром, — сказала я.

— Серйозно? — спитала Аміна і подивилася на мою руку, де вже не було обручки. — Хоча це було очікувано. Як би сильно я не намагалася переконати тебе в протилежному, але ти таки не кохала його.

— Напевно, таки не кохала, — тихо відповіла я і відвела погляд.

— То у нас все добре? Ти не ображаєшся?

— Ні, звісно ж. Але я б справді хотіла, щоб ти менше втручалася в моє особисте життя.

— Не хвилюйся. Більше не буду лізти з дурними порадами. Можливо, якби у мене було своє особисте життя, то я б менше думала про твоє.

— Значить, тобі треба знайти хлопця.

Аміна засміялася та похитала головою. Я ж піднялася з диванчика і взялася за роботу. День пролетів дуже швидко, адже ми майже до обіду розкладали новинки. Я раділа, що Аміна все ж поділилася зі мною своїми переживаннями. Вони здавалися трохи дивними, як для дорослої дівчини, але її ревність до батька була цілком логічною. Вона справді боялася, що про неї знову забудуть, як і її рідна мати. Та все ж я була переконана, що цього б ніколи не сталося. І Давид далеко не такий, що буде битися за любов батьків. Він уже давно звик жити без них, але Аміна цього поки не розуміє. Напевно, їм таки треба поговорити.

Коли ми вийшли з магазину після завершення робочого дня, Аміна пообіцяла, що більше не буде нагадувати мені про Захара та не казатиме нічого за те, що відбуватиметься у моєму особистому житті. Здається, вона нарешті зрозуміла, що цей вибір я робитиму таки сама і без лишніх порад.
Ми з нею попрощалися, а тоді я попрямувала додому.

— Вибачте! — раптом за моєю спиною почувся жіночий голос. Я трохи насупилася та розвернулася. — Мені треба поговорити з вами.

Переді мною стояла та брюнетка, яку я декілька днів тому бачила разом з Захаром. Може, це якась гра і він прислав її до мене?

— Чим можу допомогти? — спитала я.

— Ви ж дівчина Захара, правильно? — Вона уважно подивилася на мене, а я повільно кивнула. — Хочу у вас дещо попросити.

— Гаразд. Я слухаю вас.

— Я Олена, — сказала вона і простягнула мені свою руку.

— Валя, — мовила я, глянувши на долоню дівчини.

Вона швидко забрала руку, коли зрозуміла, що я не збираюся тиснути її.

— Може, поговоримо десь в іншому місці? — запропонувала вона. — Хоча б у кав'ярні неподалік.

Я трохи вагалася, але все ж вирішила погодитися. Що вона такого мені скаже, щоб здивувати? Навіть якщо Захар весь цей час зраджував мені з нею, то це мене не дуже хвилювало. Хіба що трохи. Ми попрямували до кав'ярні, що знаходилася на одну вулицю вище. Коли зайшли всередину, то Олена одразу ж обрала столик та сіла на вільний стілець. Я ж опустилася на той, що був навпроти неї.

— Ну і? — спитала я, не приховуючи свого зацікавлення. — Про що ви хочете поговорити?

— У мене є до вас одне прохання, — сказала вона і глянула на мене. Я помітила в її зелених очах сльози. — Допоможіть мені побачитися зі своєю донькою.

— Якою донькою? — перепитала я, насупившись.

— Моєю і... Захара. Нашою з ним донькою.