Розділ 6

Валентина 

Я помітила зацікавлений погляд Аліси, коли ми з Давидом майже дійшли до альтанки. Вона широко усміхалася, наче їй вдалося зробити те, що вона дуже давно хотіла — примирити нас. Я б не назвала цей невеличкий особливий момент примиренням. Так, мені було добре і я дала йому шанс, але тепер боялася ще більше. Мене лякало те, що я знову довірюся йому, а він в черговий раз розіб'є мені серце. Мабуть, сумніви ще довго будуть в моїй голові, хоча я і відчувала, що Давид був щирий зі мною тоді, коли обіцяв усе виправити.

Усі подивилися на нас, як тільки ми разом зайшли всередину альтанки. Я відчула, що мої щоки почервоніли від такої уваги. Мабуть, кожен тут знав нашу історію, а те, що ми прийшли обоє мокрими, викликало у них надто багато запитань. Я знову опустилася на лавку біля Аміни.

— Чого стоїш? — буркнула Аліса до Давида і штовхнула його в мою сторону. — Сідай!

— Я взагалі-то там сидів! — пробурмотів він і махнув рукою на іншу лавку.

— Там будемо сидіти ми зі Славою, — серйозним тоном сказала Ліса. — Ти тепер сидиш тут! Це не обговорюється.

Я прикрила рот рукою, щоб не засміятися. Чомусь мене так розвеселили ці спроби Аліси зблизити нас з Давидом. Навіть якби він не запросив мене прогулятися, то вона, мабуть, сама б його притягнула мені.

Я зустрілася поглядом з Тасею. Вона легенько усміхнулася, але я встигла помітити тінь суму на її обличчі. Подруга сиділа біля Анжели, а вони не були ще знайомими. Тепер я була ще більше впевнена, що Тася відчуває себе тут лишньою.

— Мені конче треба цигарок! — раптом сказав Віталік і піднявся.

Він пройшов повз Аміну та мене і зупинився біля Давида. Хлопець легко вдарив його по плечі та спитав:

— Ти йдеш зі мною?

— Йду, — відповів той і теж піднявся.

Мені не дуже подобалося, що Давид почав палити. Запах цигарок завжди нагадував про моїх батьків та моє минуле життя. Я наче перенеслася в ту стару квартиру з цим їдким запахом диму та алкоголю. І хоч за цих два роки я звикла до свого нового життя, інколи все ж сумувала за батьками. Як вони зараз? Я навіть не знала.

— Ти купалася? — раптом спитала у мене Аміна.

— Так, — відповіла я. — Давид вчив мене плавати.

— Серйозно? — здивувалася дівчина. Вона уважно подивилася на мене, піднявши одну брову. — Не думаю, що Захару це б сподобалося.

— От і не думай про нього, — буркнула я.

— Ну, це в тебе на руці обручка, а не в мене.

— Значить, це не твої проблеми, Аміно.

— Я бажаю тобі добра, Валю! Не хочу, щоб ти знову страждала через нього. — Вона кивнула головою у сторону Давида, що стояв неподалік та розмовляв з Віталіком. — Я просто хвилююся за тебе.

— Якщо ти дійсно бажаєш мені добра, то перестань, будь ласка, втручатися в моє життя. Ти не знаєш, що було у мене з Давидом. Окрім поганого, у нас було ще багато хороших моментів. Як сьогоднішній, наприклад. І... — я замовкла та уважно подивилася на Аміну. — Коли ти закохаєшся, то зрозумієш мене. Інколи ми помиляємося та робимо боляче іншим, але кожен заслуговує на другий шанс.

— Та чи заслуговує він, — тихо пробурмотіла вона.

— Це вже мені вирішувати. А за обручку я пам'ятаю, Аміно. Ні Захар, ні ти не дозволите мені забути про неї.

— Вибач, якщо я кажу щось не так, Валю. Просто мені справді здається, що ти помиляєшся щодо нього.

— А ти помиляєшся щодо Віталіка, — різко сказала я, хоча і розуміла, що ці слова можуть зачепити її. — Він ніколи не буде з тобою, а навіть якщо так, то через декілька років йому доведеться одружитися з тією, кого Віталіку оберуть батьки. І це будеш не ти.

Вона відвела погляд та ображено склала руки на грудях. Не хотілося говорити їй цього, але мені вже набридли її постійні розмови про моє особисте життя. Я бачила, що Віталік їй подобається, та хай краще вона зараз зустрінеться обличчям з реальністю, ніж буде жити марними надіями. Та і Віталік не відчував до неї сильних почуттів. Цікавість? — Так! Але не більше.

Якраз у цей момент хлопці повернулися. Давид опустився біля мене, а Віталік знову сів поруч з Аміною. Я помітила, що Тася швидко подивилася на хлопця, а тоді опустила погляд. Мені було по-справжньому шкода її. Вона так сильно хотіла відчути кохання, але їй чомусь досі це не вдалося. Можливо, це навіть на краще, адже не завжди кохання буває щасливим.

— Не знаю, чи зустрінемося ми ще до весілля, тому пропоную випити за те, що нам вдалося зібратися усім разом! — сказала Аліса, піднявши келих з вином.

Я взяла у руку бокал, що стояв біля мене та трохи підняла його. Сьогодні пили лише дівчата, адже хлопці були за кермом. Ми стукнулися келихами, а тоді я зробила невеликий ковток алкоголю.

— Почекайте! — раптом заговорила Тася. — Як це не зустрінемося до весілля? А дівич-вечір?

— Ми не думали про нього, — сказала я та знизала плечима.

— Значить, подумаємо зараз! — радісно мовила дівчина. — У мене вже стільки ідей в голові!

Тася почала розповідати свої варіанти святкування дівич-вечора Аліси. Ми уважно слухали її та інколи сміялися. Фантазія у дівчини ще та. Попри захоплення Тасі, я помітила, що Аліса не була зацікавлена в цій вечірці. За період спільного життя зі Славою вона дуже змінилася. Колись дівчина не відмовилася б від можливості розважитися.

— А знаєте, — раптом заговорив Слава, — у мене у четвер перед весіллям виступ в одному з місцевих клубів. Як вам ідея відсвяткувати дівич-вечір там?

— Боїшся відпускати свою наречену одну на вечірки? — спитав Давид, усміхнувшись.

— Ну чому ж одну. Аміна, Тася, Анжела, Валя... — Слава зробив помітний акцент на моєму імені. — Вони теж будуть.

Давид глянув на мене, а тоді швидко відвів погляд.

— Мабуть, твоя ідея не така вже і жахлива, — тихо пробурмотів він.

— Мені теж подобається такий варіант, — сказала Аліса, а Слава швидко поцілував її в щоку.

— Це ж нудно! — Тася скривилася та видихнула. — Ну нехай.

Час пролетів доволі швидко, і я не помітила, як на вулиці вже стемніло. Усі почали збиратися додому. Я допомогла дівчатам зібрати усе зі столу. Потім взяла свою сумку та закинула її на плече. Мені стало холодно в одній сорочці, тому я обійняла себе руками. Мабуть, назад доведеться повертатися на таксі. Тася підійшла до мене і схопила мене за руку.

— Як ти? — спитала я, глянувши на неї.

— Просто прекрасно! Думаю, що після весілля Аліси одразу ж повернуся в Італію.

— Ти це серйозно?

— Окрім того, що мені тут нема для чого залишатися, у мене бабуся хвора, — зізналася дівчина. — Я не знаю скільки вона ще витримає, тому хочу побути з нею, доки є така можливість.

— Мабуть, це правильне рішення.

Вона кивнула та ледь усміхнулася мені. Я помітила в її очах легкий відблиск. Здається, їй хотілося плакати. Я міцніше стиснула руку Тасі, щоб вона відчула нарешті, що не сама.

— Валю, як ти збираєшся повертатися додому? — спитала Аліса, глянувши на мене.

— Напевно, таксі замовлю, — тихо відповіла я.

— Я відвезу її, — раптом сказав Давид. — Якщо Валя не проти, звісно ж.

Я трохи здивовано подивилася на нього. Схоже, Давид справді вирішив діяти. Здається, це навіть подобалося мені.

— Не проти, — майже прошепотіла я. — Але Тася...

— Не хвилюйся за мене! — Подруга усміхнулася мені та відпустила мою руку. — Я доберуся сама. Не маленька дитина.

— Ми можемо підвезти тебе, — заговорила до неї Аліса.

— Це трохи в іншу сторону, — пробурмотіла Тася.

— Ти не живеш з батьком? — поцікавилася я.

— Ем, ні. Я орендувала квартиру на деякий час, — відповіла дівчина. — Так вийшло. Не хвилюйтеся! Я щось придумаю. Ось зараз таксі замовлю та й усе.

— Я підвезу тебе, — сказав до неї Віталік. — Мені й так вдома нудно, а так хоч трохи прокатаюся по місту.

— Супер! — радісно скрикнула Аліса. — Тоді Аміна та Анжела поїдуть з нами.

Давид підійшов ближче та схопив мене за руку.

— Ходімо! — мовив хлопець. — Вони самі розберуться.

— Бувайте! — сказала я до дівчат і помахала їм рукою.

Я помітила трохи невдоволений погляд Аміни в мою сторону. Мені б не хотілося непорозумінь з нею, але вона сама ж напрошується.

Давид потягнув мене у сторону лісу. Я трохи напружилася, адже було надто темно. Та все ж не так страшно, коли він був поруч. Ми вийшли з лісу та Давид повів мене до свого автомобіля. Він відпустив мою руку і відчинив мені дверцята, щоб я сіла всередину. Одразу ж стало холодно без його дотиків.

— А куди дівся твій байк? — спитала я, коли Давид сів за кермо.

— Хочеш покататися на ньому?

— Не думаю. Я всього лише один раз каталася на мотоциклі й мені не дуже сподобалося.

— Це тоді, коли я підвіз тебе після того, як нас зачинили в аудиторії? — спитав Давид.

— Так, саме тоді. Це було трохи страшно.

— Коли відкинеш страх, то тобі сподобається, — задумано мовив хлопець. — Відчуття свободи, холодний вітер, що б'є в обличчя, зосередженість та порожній мозок. Допомагає забутися.

— Може, ми вже поїдемо? — нагадала йому я.

Він завів мотор та рушив з місця. Давид спитав у мене адресу. Я продиктувала йому вулицю та номер будинку і подивилася у вікно.

— Знаєш, а я уже два роки не їздив на байку, — раптом заговорив Давид.

— Чому?

— Бо не хотів вимикати мозок, відганяти думки, переставати гризти себе та звинувачувати. Таке враження, наче у мене нема права відчувати свободу та щось хороше.

— Ти виниш себе в смерті Каміли? — обережно спитала я.

— Частково, — тихо відповів він. — Мені треба було повірити їй, а я сумнівався. Справді думав, що вона вигадала це все, щоб прив'язати мене до себе. Егоїстично, правда?

— Ні. — Я похитала головою. — Якраз це вона і зробила, Давиде. Своєю хворобою Каміла змусила тебе залишитися з нею.

— Але я не зміг. Мені правда хотілося врятувати її, але вона не давала мені вдихнути на повні груди. Досі не дає.

— Не звинувачуй себе. Ти не винний у її смерті. Так мало бути.

— Так не мало бути. Вона була надто молода, щоб померти.

— Доля вирішила інакше, — тихо пробурмотіла я.

— Гаразд, годі про це. Коли їдемо кататися на мотоциклі?

Я кинула на Давида здивований погляд, а він усміхнувся.

— Що робити? — перепитала я.

— Плавати я тебе уже навчив, а тепер ще треба зробити так, щоб ти полюбила їздити зі мною на байку.

— Ти ж щойно казав, що не хочеш більше?

— З тобою хочу, — просто відповів він і знизав плечима. — Так ти скажеш, коли вільна?

— Завтра у мене робочий день.

— А післязавтра?

— Не знаю. Ніби не було ніяких планів.

— Значить, уже є.

— Я розумію, що ти починаєш діяти, але не знаю, чи зможу приділяти тобі стільки часу, як ти хочеш. Ти дав собі та мені три тижні. Це дуже мало для того, щоб я змогла прийняти рішення, від якого залежатиме моє майбутнє.

— Мені вистачить цього часу, щоб переконати тебе. Якщо ні — то результат ти сама знаєш.

— Вистачить, — тихо повторила я, наче сама хотіла переконати себе в цьому.

Автомобіль зупинився біля багатоповерхівки, в якій я жила останні декілька місяців. Мені чомусь не хотілося виходити. Я глянула на Давида, а він підсунувся трохи ближче до мене та розвернувся обличчям.

— Валю, — звернувся він і взяв мене за обидві руки, змушуючи глянути йому в очі. — Знаю, що три тижні — дуже мало, але ми вже і так витратили надто багато часу.

— Так, я розумію, — прошепотіла я.

— Усе мало бути по-іншому, — прошепотів Давид, уважно роздивляючись моє обличчя.

Він нахилився ще ближче. Я завмерла, відчуваючи його тепло та запах. Суміш емоцій переповнювала мене зі середини. Було таке передчуття, що він поцілує мене зараз. Я відчула хвилювання, але теж потягнулася йому назустріч. Мені хотілося, щоб він поцілував мене. Дуже сильно хотілося цього. Я повільно заплющила очі в очікуванні відчути дотик його губ на своїх. Але Давид не дуже поспішав. Мабуть, не хотів мене налякати. Він почав повільно погладжувати мою долоню своїм великим пальцем. Від цього по моєму тілу пройшовся мороз. Я відчула його легкий подих в міліметрі від моїх губ. Вони почали болісно поколювати в передчутті поцілунку.

— Твій наречений чекає на тебе, — раптом сказав Давид.

Я різко розплющила очі, зустрічаючись з суворим темним поглядом хлопця. Він був так близько, що я могла розчинитися у ньому, ледь торкнувшись. Коли повернула голову до вікна, то справді побачила Захара, що стояв біля під'їзду з букетом квітів. Мабуть, чекав на мене. Я видихнула і відсунулася від Давида трохи ближче до дверей.

— Він не міг побачити нас, тому можеш не хвилюватися, — пробурмотів Давид.

— Я і не хвилююся через це, — сказала я. — Гаразд, піду вже.

— Іди.

— Тоді до зустрічі? — сказала я, натякаючи, що зустріч таки буде. Давид глянув на мене і кивнув. — Я напишу тобі, коли буду вільна. У тебе номер не змінився?

— Ні, не змінився. Гаразд, чекатиму.

Я легенько усміхнулася та вийшла з автомобіля хлопця. І хоч як би сильно мені не хотілося бачити та говорити зараз із Захаром, але я мала це зробити. Він просто не дав мені вибору, стоячи тут з цим дурним букетом.