Розділ 4

Я деякий час спостерігала за ними, а потім трохи прикрила обличчя волоссям, щоб Захар не помітив мене. Дівчина підійшла ще ближче до хлопця. Він же чомусь схопив її за руку вище ліктя. Вона трохи скривилася, наче їй було боляче. Захар нахилився до її вуха та щось сказав. Тоді він розвернувся і пішов геть. Я дивилася йому вслід. Він був напруженим та роздратованим. Дівчина відкинула своє довге волосся з плечей, а тоді поправила чорні окуляри.

Раніше я не дуже цікавилася життям Захара, адже для нього завжди існувала лише робота. Ця дівчина могла б бути його колегою чи подругою. Я не знала цього точно, але Захар мав не надто радісний вигляд, коли розмовляв з нею.

— Ей, Валю, ти чуєш мене! — сказала Ліса і легко штовхнула мою ногу своєю під столом.

— Трохи задумалася, — пробурмотіла я та подивилася на неї. — Про що ви говорили?

— Аліса пропонує завтра сходити на озеро, — заговорила Тася. — Погода чудова, тому я не проти. Ти як думаєш?

— Хто ще буде? — спитала я, намагаючись не показати, що мене цікавить, чи буде там він.

— Не знаю! — Аліса знизала плечима. — Усі, у кого буде можливість прийти. Слава завтра вільний, а у тебе і в Аміни вихідний. Спитаю ще у Віталіка, але не впевнена, що він прийде. У нього тепер багато роботи на фірмі батька. О, а ще Анжелі скажу!

— Хто це? — поцікавилася Тася.

— Сестра Слави, — відповіла Ліса. — Виявилося, що Слава з Давидом рідні лише по матері. Його рідний батько жахливий чоловік. У нього є ще молодша дочка. Після смерті чоловіка Слава допоміг Анжелі, а зараз ми досить непогано спілкуємося. То ви прийдете завтра?

— Гаразд, — погодилася я.

— От і чудово! — Алісо уважно подивилася на мене. — Сподіваюся, що у твого Захара є невідкладні справи й він не прийде.

Я закотила очі та сперлася щокою на руку. Аліса ніколи не приховувала своєї відрази до нього. Чомусь Захар їй не подобався. Аміна ж навпаки вважала, що він мені ідеально підходить. Мене інколи дратувало те, що вони надто багато втручалися в моє життя. Я вже звикла не зважати на думку подруг. Через деякий час Аліса почала збиратися, бо на неї ще чекала зустріч з весільним фотографом. Тася теж поспішила додому, щоб побачитися з татом. Я ж вирішила ще трохи прогулятися. Ноги чомусь самі повели мене в сторону коледжу. Я повільно прямувала туди, оминаючи перехожих. Попри жарку погоду, на вулиці було багато людей. Діти бігали, граючись на майданчиках, а старші жінки сиділи на лавках, розмовляючи.

Біля коледжу не було нікого, але це і не дивно. Через місяць почнеться навчання, і тоді тут буде великий натовп студентів. Мені залишився лише рік навчання. Колись такий коледж здавався чимось недосяжним для мене. Завдяки Кароліні та її батькам, мені все ж вдалося змінити своє життя. Навіть не уявляю, що було б, якби я залишилася у рідній домівці. Мабуть, досі працювала б у тому барі без освіти та без жодних перспектив. Я повернула у сторону парку. Колись ми з Давидом часто зустрічалися саме там. Тоді мені здавалося, що він не хотів, щоб нас бачили разом. Мабуть, так і було. Я сумно усміхнулася, пригадуючи наші зустрічі. Таке враження, наче це було десь в іншому житті та не зі мною. Коли він кинув мене, то я ненавиділа це місто та жалкувала про те, що приїхала сюди. З часом мені стало легше, але почуття до Давида все ще лякали мене. Я розуміла, що досі відчуваю до нього щось сильне. Можливо, і він теж. Та сумніви все ж були. Не впевнена, що зможу довіритися йому та пробачити. Він же не горить бажанням повернути мене, адже навіть відмовив обійняти, коли ми стояли разом на балконі. Здається, Давид теж боїться своїх почуттів до мене. Я важко видихнула й опустила погляд на свою праву руку, де досі була обручка. Неприємне відчуття з'явилося всередині, коли згадала Захара. Він колись обіцяв, що зробить мене щасливою, але я розуміла, що цього ніколи не станеться. Напевно, він ревнує мене до інших лише тому, що відчуває байдужість з моєї сторони. Хоч як би сильно я не заперечувала, але це було правдою. Навіть його зустріч з тією дівчиною не викликала у мене ніяких емоцій, окрім цікавості. Кожна закохана дівчина уже б приревнувала в такій ситуації, але не я.

Захар не хотів поки миритися, а я так сильно заплуталася у своїх почуттях, що вирішила не поспішати з цим. Ця розлука піде нам на користь і я нарешті зрозумію, чи дійсно він потрібен мені.

Наступного дня я таки вирішила піти на те озеро. У мене був всього лише один купальник червоного кольору, тому я одягнула його. Зверху накинула довгу білу сорочку, що була мені майже до колін. Швидко взула сандалі, а на голову одягнула капелюх. Все-таки сьогодні було надто жарко. Я кинула в сумку речі першої потреби та рушник, а тоді вийшла зі своєї квартири. Біля під'їзду на мене вже чекала Тася, адже ми вирішили разом прийти на озеро. Ми замовили таксі та доїхали в кінець міста.

— Ти знаєш куди нам іти? — спитала я у Тасі, дивлячись на стежку, що вела в ліс.

— Так, я була тут раніше, — відповіла дівчина. — Уф! Сьогодні так жарко! Який у мене вигляд?

Я усміхнулася, розглядаючи її. Вона безперечно мала кращий вигляд, аніж я. Тася відкинула свою синю накидку, з-під якої було видно жовтий купальник. Вона поправила на голові хустку таких же кольорів, а тоді витягнула декілька передніх пасом волосся.

— Ти неймовірно красива! — сказала я. — Тобі дуже личить синій.

— Ох, я так хвилююся.

— Чому?

— Може, Віталік буде? — Тася знизала плечима. — Ми останній раз бачилися тоді, коли я попрощалася з ним біля клубу. Це було так давно.

— Не думаю, що він прийде. Насправді Віталік зараз рідко з'являється, бо зайнятий на роботі. До того ж батьки все ще проти того, щоб він спілкувався з Алісою.

— Мабуть, це і на краще, якщо він не прийде.

— Віталік досі подобається тобі? — обережно спитала я, йдучи за дівчиною по стежці.

— Не знаю. — Вона видихнула. — Я тоді біля клубу зізналася йому у своїх почуттях.

— І що він сказав?

— Що я помиляюся і насправді він мені не подобається. Також Віталік сказав, щоб я не забивала собі голову цією дурнею.

— Для них завжди почуття — це дурня, — тихо пробурмотіла я.

— Я весь час думала про це. І знаєш... От Давид, коли обрав Камілу, сказав тобі, що не кохає тебе.

— І?

— Він же збрехав! — Тася оглянулася на мене. — Давид закохався по-справжньому, але йому довелося відпустити тебе.

— І ти хочеш сказати, що Віталік теж збрехав тобі? — спитала я, насупившись.

— Він міг, але... Здається, я уже збожеволіла. Шукаю почуття там, де їх нема.

— Це нормально, бо він подобається тобі.

— Все ще. І жоден італієць не допоміг. А твій Захар...

— Краще не будемо про нього, — перервала я.

Тася трохи дивно подивилася на мене, а тоді все ж кивнула. Хвилювання з'явилося всередині, коли ми наближалися до озера. Тут сьогодні було надто багато людей, але це й не дивно. У таку погоду завжди хочеться відпочити на природі. Я почала шукати поглядом когось зі знайомих та побачила Алісу. Вона стояла по щиколотки у воді, позуючи перед камерою, поки Слава фотографував її. Я б ніколи не подумала, що Ліса буде щасливою з ним. Вона ніколи не вірила у кохання та перша стверджувала, що його не існує. Зараз же Аліса — єдина дівчина серед нас, яка відчула справжню взаємну закоханість. Я легенько усміхнулася, спостерігаючи за ними. Як не дивно, але Слава теж кохав її. Хлопець, від якого вона сама ж казала мені остерігатися. Та все ж вони знайшли себе одне в одному. Чи буде так колись у мене з Захаром? Я дуже сумнівалася.

Аліса помітила нас з Тасею і помахала нам рукою. Ми швидко попрямували до неї.

— Привіт! — сказала вона, усміхаючись. — Рада вас бачити.

— Ем... — Тася подивилася на Славу. — Впевнена, що ми бачилися раніше, але не впевнена, що знайомилися.

— Ти, мабуть, та сама подруга з Італії? — спитав хлопець, усміхнувшись. Тася кивнула. — Приємно нарешті познайомитися.

— Ви можете іти туди, — сказала Аліса та показала рукою на невелику альтанку.

— Там уже хтось є? — поцікавилася я.

Ліса проігнорувала мене та почала переглядати фотографії, які їй зробив Слава. Я ж лише закотила очі та схопила Тасю за руку. Ми попрямували до альтанки, залишаючи їх наодинці. Обернувшись до них, помітила, що Слава знову почав фотографувати Лісу. Мабуть, їй не сподобалися фото. Це змусило мене усміхнутися. Дивно бачити, що такий хлопець так легко підкоряється дівчині, яка на вісім років молодша за нього. Мабуть, це таки дійсно кохання. Коли ми підходили до альтанки, я почула звідти гучний дівочий сміх. Цей голос не був мені знайомим, тому я трохи насупилася. Тася чомусь зупинилися та кивнула, щоб я зайшла першою. Мабуть, вона все ж трохи соромилася. Я міцно стиснула її руку і затягнула дівчину всередину.

— О, Валю, ти нарешті прийшла! — сказала усміхнена Аміна, що сиділа на одній з лавок.

Біля неї надто близько був Віталік. Я швидко глянула на Тасю, що завмерла, спостерігаючи за ними. Довелося її легко штовхнути, щоб вона вийшла зі свого трансу.

— Привіт! — привіталася я, намагаючись виглядати радісною.

Я перевела погляд на іншу лавку. Там сидів Давид з якоюсь дівчиною. Одразу ж впізнала у ній Анжелу — сестру Слави. Тепер уже завмерла я, бо дівчина явно не приховувала свого зацікавлення у ньому. Неприємне відчуття з'явилося всередині, наче хвилювання змішане зі злістю. Мені б не хотілося ревнувати його до неї, але чомусь усе виглядало саме так. Я розуміла, що між ними нема родинних зв'язків. Може, вона навіть сподобається йому? Не знаю, скільки я дивилася на них. Тася легко вдарила мене в плече, змушуючи відвести погляд.


— Щось потрібно допомогти? — спитала вона, дивлячись на усіх присутніх.

— Анжела і Давид нарізають овочі, а ми з Віталіком уже все підготували, — відповіла Аміна, кивнувши на стіл, де було розкладено багато різних закусок. — М'ясом займуться хлопці пізніше.

— О, я не їм м'яса! — сказала Тася. — І рибу теж.

— Ти, здається, лише рибу раніше не їла? — спитала я.

— Минулого року вирішила відмовитися від м'яса, — відповіла вона. — Може, ми сядемо?

Я кивнула та опустилася на лавку поруч з Аміною. Тася ж сіла біля Анжели. З нею вона ще не була знайома, а мені довелося бачити її декілька разів. Я подивилася на Давида, що не відривав свого погляду від мене. Він ледь помітно кивнув, вітаючись зі мною. Я ж чомусь почала ще більше хвилюватися. Знала, що можу побачити його сьогодні знову, але не думала, що це все ще буде так бентежно.

— Ти не дорізав перець! — сказала йому Анжела та легенько штовхнула його.

— Точно! — Давид перевів погляд на дошку, де ще були недорізані овочі. Потім він глянув на Анжелу, усміхнувшись. — А ти уважна.

— Просто ти відриваєшся від такого серйозного завдання, — дорікнула дівчина, не приховуючи своєї усмішки.

— О, так! — Хлопець закотив очі. — Різати овочі сьогодні — це найважливіше завдання за все моє життя. Двадцять три роки йшов до цього.

Вона засміялася, а я ж відвела погляд та почала знервовано перебирати пальцями під столом. Ці їхні розмови та сміх дратували мене. Мені не подобалося, що він з таким теплом дивиться на неї та розмовляє без жодного натяку на злість. Зі мною колись усе було по-іншому. Спочатку він справді злив мене, а я — його. Не хотілося дивитися на них разом, але я не стрималася та знову перевела погляд у їхню сторону. Анжела, усміхаючись, потягнулася руками до перцю, який він нарізав. Вона схопила один шматочок і швидко кинула його собі в рот. Давид же жартома невдоволено похитав головою, а коли вона знову потягнулася до дошки, він легенько вдарив своїми пальцями по її руках. Дівчина засміялася та почала просити у нього шматочок перцю. Якби не знала, то подумала б, що вони пара. Виглядало це мило, але і дратівливо водночас. Я відчула, що хтось стукнув мою ногу своєю під столом. Коли підняла погляд, то помітила, що Тася дивиться на мене. Вона мовчки кивнула в сторону Аміни, що активно розмовляла з Віталіком. Він же зацікавлено слухав її, дивлячись їй в очі. Ще одна мила парочка і ще одне розбите серце навпроти, якому доводиться спостерігати за цим. Я лише знизала плечима, а тоді повільно піднялася. Тася зробила те саме.


— Відчуваю себе тут лишньою, — пробурмотіла вона, коли ми вийшли з альтанки.

— Я теж, — тихо сказала я.

— Значить, Віталік з Аміною, Давид з цією Анжелою, а Слава з Алісою, — почала вона. — Що ми тут забули?

— Уявлення не маю.

Ми попрямували до озера. Я зняла свої сандалі та зайшла у воду. Насправді завжди боялася води, але на березі мені дуже подобалося.

— Ми з тобою сьогодні наче пара, — сказала Тася. Вона почала ногами каламутити воду. — Тільки не кажи, що твій Захар ще припреться?

— Не скажу. Він не знає, що я тут. Ми останнім часом не дуже ладнаємо.

— Думаю, що у всіх пар таке буває. Яка ж я дурепа, Валю!

— Не кажи так. Ти найкраща людина зі всіх, кого я знаю. Це правда.

— Я так хвилювалася, очікуючи його реакції на зустріч зі мною, а йому просто байдуже. Чому ти не сказала мені, що Віталік з Аміною?

— Тому що вони не разом. — Я уважно подивилася на Тасю. — Не знаю. Вона вже давно проявляє симпатію до нього, але він ніколи не цікавився нею.

— Я б так не сказала, — тихо пробурмотіла дівчина. — Вони так мило розмовляли, що мене ледь не знудило. А ця Анжела просто таки лізла до твого Давида. Бідолашний з ввічливості не міг відмовити їй, а вона вже, мабуть, подумала, що він закохався.

Я не знала, що сказати на це Тасі. Мене дратувала ця ситуація, а ще більше я злилася на себе. Мені не хотілося ревнувати Давида до Анжели, але я не могла зупинити себе. Просто не могла притупити ці ревнощі, що досі бушували всередині. Я здригнулася, коли відчула дотики на своїх плечах. Треба було декілька секунд, щоб я зрозуміла, що це були руки Давида. Він не торкався до мене вже два роки й зараз це відчувалося так по-особливому. Бурхливі метелики, наче ожили після довгого мертвого сну, а серце почало битися сильніше. Мені хотілося заплющити очі та притулитися ближче до нього. Я жадала відчути знайомий запах, що так і не змогла забути. Хотіла, щоб тепло його обіймів закутало мене від цього світу.

— О... Ем... Цей... — Тася почала бурмотіти щось незрозуміле. — Я піду.

Вона швидко відійшла від мене та побігла до альтанки. Я ж відчула, що Давид забрав свої руки з моїх плечей. Мені наче забракло його дотиків. Я непомітно видихнула та обійняла себе руками, намагаючись приховати своє розчарування. Ці дотики були надто короткими. Давид теж зайшов у воду та зупинився навпроти мене. Він був без футболки, тому я підняла погляд на його обличчя, щоб не витріщатися. Сонце яскраво світило в очі. Я примружила їх, вдивляючись у лице Давида. Такі рідні темні очі, густі чорні брови та довгі вії, невеликий шрам над бровою і гості вилиці — усе те, що я колись так сильно полюбила в ньому. Мабуть, я таки довго дивилася на Давида, але і він відкрито розглядав мене. Це так дивно. Ми просто обоє стояли навпроти, вдивляючись в обличчя одне одного.

— Прогуляємося? — раптом спитав він.

Я ще декілька секунд дивилася на нього, а тоді все ж кивнула. Він простягнув мені свою руку. Я спочатку вагалася, але потім усміхнулася і таки поклала в його долоню свою.