Розділ 2

Валентина

Я не могла повірити своїм очам. Переді мною справді стояв Давид. Мої руки намертво тримали букет, щоб квіти не впали на асфальт. Від здивування я остовпіла, вдивляючись у таке знайоме обличчя. Навіть боялася дихати, а моє серце ледь не зупинилося. Я зовсім не очікувала побачити тут його. Можливо, помилилася? Він надто пильно спостерігав за мною, як і я дивилася на нього. Давид трохи змінився. Здається, став худішим, а ще волосся було коротше, аніж тоді. Я видихнула, намагаючись заспокоїти своє хвилювання. Все ж наважилася зробити декілька кроків у його сторону. Мої ноги майже не тримали мене, а руки чомусь почали тремтіли. Ввечері зазвичай було холодніше, але мені чомусь стало надто жарко.

— Привіт! — першим привітався Давид, коли я підійшла до нього.

Він легенько усміхнувся мені. Я ж декілька секунд просто витріщалася на нього, бо не вірила, що це справді він. Хлопець пройшовся своїм поглядом по моєму тілу та зупинився на обличчі. Його темні очі вивчали мене, наче він згадував наше минуле. Так само як і я.

— Ти майже не змінилася, — заговорив він. — Тільки стала ще красивішою.

— Д-дякую, — ледве вимовила я. — Ти теж. Ой, тобто... Ем, рада тебе бачити.

— Справді? — Давид криво посміхнувся та відвів погляд. — Я думав, що ти не зрадієш моєму поверненню.

— Чому? Тут твій дім і я все прекрасно розумію. Рано чи пізно ти б повернувся.

— Можливо.

— Якщо чесно, то не очікувала тебе сьогодні тут побачити.

— Аміна не сказала тобі про моє повернення? Я думав, що вона зробила це, як тільки побачила мене.

— Я не розмовляла з нею. Ти на весілля приїхав?

— Ага, на весілля, — пробурмотів Давид.

— Треба йти, — сказала я і подивилася на під'їзд. — Аліса, мабуть, вже злиться. Я трохи запізнилася. А ти чому тут стояв?

— Тебе чекав, — відповів він, глянувши на мене. Я трохи напружилася від його погляду. — Так, ходімо вже.

Я кивнула та попрямувала до під'їзду. Давид ішов біля мене. Якби хтось чужий побачив нас, то подумав би, що ми пара. Він відчинив металеві двері від під'їзду та пропустив мене вперед. Я опустила погляд, дивлячись собі під ноги. Тоді пройшла повз нього, вдихнувши знайомий аромат його одеколону. Коли ми зайшли в ліфт, то я почала ще більше хвилюватися. Між нами була дивна напруга. Краєм ока глянула на Давида. Він стояв поруч, спершись до стіни ліфта. Хлопець був у звичайних чорних штанах та сорочці білого кольору. Занадто просто, як для нього. Я підняла погляд на його обличчя та побачила, що він спостерігає за мною. Вмить зашарілася, адже Давид помітив, що я витріщалася на нього. Мороз пройшовся по моїй шкірі й мені одразу ж стало холодно. Я навіть пошкодувала, що обрала сьогодні цю тонку сукню на тонких бретелях. Швидко провела рукою по спідниці, розправляючи уявні складки.

— Тобі дуже личить блакитний, Попелюшко! — заговорив Давид.

Я трохи знервовано усміхнулася йому. Знову він назвав мене тим дурним прізвиськом. Думала, що це залишилося уже в минулому.

— Нещодавно одна дівчинка сказала мені, що Попелюшка насправді тупа, — мовила я, глянувши на хлопця.

— Чому? — зацікавлено спитав Давид.

— Бо якби вона не втекла, то принцу не довелося б її шукати. Виходить, що вони надто багато часу витратили даремно, адже могли ще тоді бути щасливими.

— Якби ти не втекла від мене під час нашої першої зустрічі, то у нас теж усе могло бути по-іншому.

— Так, по-іншому! — Я фальшиво усміхнулася. — Ти б уже в ту ніч отримав бажане. Мабуть, справді було б краще. Принаймні, я б не встигла закохатися в тебе.

— Ти б не віддалася мені тоді, — тихо сказав Давид. — Не так швидко.

— Але я все ж зробила це пізніше.

— Ти шкодуєш? — Він уважно подивився на мене, насупившись.

— Ні, не шкодую. — Я похитала головою. — Навіть рада, що мій перший досвід був з тобою. І взагалі чому ми про це говоримо?

На щастя, ліфт зупинився на дванадцятому поверсі й ми нарешті вийшли з цієї металевої коробки. Мені стало трохи легше. Я навіть змогла розслабитися.

Ми підійшли до дверей квартири Слави. Давид натиснув на дзвінок і вже через хвилину нам відчинила усміхнена Аліса. Вона здивувалася, коли побачила нас. Декілька секунд переводила погляд з мене і на Давида.

— Ви разом прийшли?! — майже закричала вона.

— О, ні! — різко відповіла я. — Ми випадково зустрілися біля під'їзду.

— Нічого собі! — сказала подруга, примруживши очі. — Ось так випадково?

— Так, випадково! — втрутився Давид. — Може, ти вже впустиш нас?

— Ох, я теж рада тебе бачити! — Аліса потягнулася і поцілувала Давида в щоку. — Твоя мама вже сказала мені, що ти тут, тому ми зі Славою чекали на твій прихід.

Вона обійняла його, а він же обійняв її у відповідь. Я непомітно скривилася та відвела погляд. Чомусь не надто приємні відчуття з'явилися всередині, які я все ж проігнорувала. Давид передав Алісі пакет з подарунком, а я ж віддала їй квіти.
Хлопець попрямував до вітальні, залишаючи нас з подругою вдвох.

— Як ти? — спитала вона, дивлячись на мене. — Ця зустріч...

— Все нормально, — швидко відповіла я. — Насправді здогадувалася, що він таки приїде, але думала, що це буде на твоє весілля. Трохи не очікувала побачити його під під'їздом.

— Розумію. Ти щось відчула?

— Тобто?

— Ну, хвилювання, відчуття, наче увесь світ в один момент завмер. Ніби та мить була лише для вас обох. Можливо, почуття прокинулися?

— Перестань! — пробурмотіла я. — Це в минулому.

— Як скажеш, — буркнула Аліса. — Ходімо!

Вона провела мене до вітальні, де уже сиділа мама Слави та Аміна. Давид же стояв біля свого брата. Вони розмовляли про щось неподалік.

— Де твій Захар? — тихо спитала у мене Ліса.

— Прийде трохи пізніше, — відповіла я. — Має якісь невідкладні справи, але він буде.

— Добре.

Вона показала мені на вільний стілець біля Аміни, а сама попрямувала до Слави. Дівчина обійняла його зі спини та швидко поцілувала хлопця в щоку. Він одразу ж поклав свою руку на її долоню, погладжуючи. Я повільно опустилася на стілець, спостерігаючи за ними. Вони виглядали такими щасливими. Я зустрілася поглядом з Давидом. Він дивився на мене. Серце наче перестало битися, а незрозумілі відчуття переповнювали мене. Я першою розірвала наш зоровий контакт і відвела погляд. Одразу ж зустрілася ще з одними карими очима. Роксолана Анатоліївна ледь усміхнулася мені.

— Як ти, Валентино? — спитала вона.

— Все чудово, — відповіла я, намагаючись уникнути розмов з нею.

Чомусь сьогодні усім стало цікаво, як у мене справи. Я повернула голову до Аміни, яка переглядала щось у своєму телефоні. Довелося легко штовхнути її, щоб вона нарешті звернула на мене свою увагу. Ми почали розмовляти, але нас перервав дзвінок у двері. Аліса побігла відчиняти, і вже через декілька хвилин у вітальню зайшов Віталік. Мабуть, усі чекали саме на нього. Аліса показала усім їхні місця за столом. Так вийшло, що Давид сидів навпроти мене. Мені це не дуже сподобалося, адже у нього з'явилася чудова можливість поспостерігати за мною. Та й у мене теж. Дивно, але відколи побачила його біля під'їзду, то не можу погляду відвести.
Я швидко глянула на свою обручку та легко покрутила її пальцями. Мої руки були під столом, тому цього ніхто не помітив. Усі почали вечеряти, розмовляючи. У мене ж зникло будь-яке бажання щось їсти. Я просто пила вино та сиділа у своїх думках, періодично кидаючи погляди на Давида. Це все здавалося таким дивним та надто бентежним водночас.
Знову хтось подзвонив у дзвінок. Того разу прийшов Захар. Я віддалено почула тих декілька слів, які він кинув Алісі.

— Доброго вечора! — привітався Захар, коли увійшов у вітальню.

— Привіт! — радісно мовила до нього Аміна. — Думала, що ти уже Валю саму відпустив сюди.

— Я б не зміг, — сказав він і підійшов до мене.

Захар швидко торкнувся своїми губами до моєї голови та сів на вільний стілець, що був поруч. Я напружилася, опустивши погляд вниз. Чомусь боялася глянути на Давида, адже відчувала, що він дивиться на нас. Захар взяв мою праву руку у свою та поклав її на стіл. Тепер усі присутні звернули увагу на обручку, що красувалася на моєму безіменному пальці. Мені це не дуже сподобалося, тому я кинула дещо різкий погляд на Захара. Він же дивився кудись вперед. Коли я прослідкувала за його поглядом, то зустрілася очима з Давидом. Мабуть, Захар впізнав його. Ще тоді, коли ми прощалися, хлопець приревнував мене до нього. Та вже два роки минуло, і я навіть не думала, що Захар пам'ятає.

— Одружуєтеся? — раптом спитав Давид, кивнувши на мою руку.

— Так! — радісно відповів Захар. — Ми вже два роки разом, тому я вирішив, що час діяти.

— Вітаю вас, — сказав Давид і нещиро усміхнувся.

— Дякую, — тихо пробурмотіла я та відвела погляд.

Мені було важко дивитися на нього, і йому тепер, здається, теж. Я не чула розмов інших, а просто сиділа, дивлячись у порожню тарілку. Це все занадто складно сприйняти. Раптом Давид піднявся та попрямував до коридору. Я ж дивилася йому вслід, доки він не зник з поля зору. Від його відсутності мені легше не стало. Поява Давида змінила усе, хоча і не мала б. Я стільки часу запевняла себе, що змогла його забути, але зараз мені так сильно хотілося, щоб він обійняв мене на декілька коротких секунд.

— Мені треба відійти, — тихо сказала я до Захара та піднялася.

Я вийшла в коридор і попрямувала у сторону ванної кімнати. Чомусь думала, що Давид там, але його тут не було. Я оглянулася в темному коридорі та помітила, що двері до спальні відчинені. Там був вихід на балкон, тому я припустила, що Давид пішов саме туди.

Коли зайшла в кімнату, то одразу ж помітила силует хлопця на балконі. У пам'яті сплив момент, коли він поцілував мене на дні народженні Аліси два роки тому. Тоді я вже була з Захаром, але все ж піддалася спокусі та дозволила Давиду зробити це. Я підійшла ближче і здригнулася від холодного вітру. Довелося обійняти себе руками. Побачила невеликий вогник від цигарки, яку Давид тримав у своїх пальцях. Він зробив глибоку затяжку і видихнув клубок диму.

— Ти, здається, раніше не палив, — сказала я, насупившись.

Він оглянувся в мою сторону, наче здивувався, що я підійшла до нього.

— Недавно почав, — відповів Давид. — Два роки вже.

Я підійшла трохи ближче та теж сперлася до поручнів. Він не зводив від мене свого погляду.

— Це завжди так буде? — спитала я, глянувши на місто. — Ось ця незрозуміла напруга між нами.

— Вона цілком зрозуміла. Ми довго не бачилися.

— Так, але... Мені здається, що ми добре попрощалися.

Давид кивнув, а я подивилася на нього. Чомусь так сильно захотілося, щоб він знову обійняв мене. Так же, як і тоді, коли ми прощалися.

— Ти справді хочеш вийти за нього заміж? — раптом спитав він.

— Не знаю, — чесно відповіла я і видихнула. — Мені добре з ним. Я звикла, що він зі мною. Захар любить мене.

— А ти? — Давид уважно подивився на мене. — Ти його любиш?

— Так, — сказала я. — Інакше я б не погодилася вийти за нього.

— Якщо ти так кажеш, то я радий за тебе.

— Не думай, що я відмовлюся від цього весілля лише тому, що ти повернувся, — мовила я, відчуваючи дурні сльози на очах. Звідки вони взялися?

— Не думаю.

— Але ти хотів би, щоб я відмовилася?

— Хотів би, — тихо пробурмотів Давид. — Та я не збираюся заважати твоєму щастю. Обіцяю, Тіно!

Я ледь здригнулася, коли він назвав мене Тіною. Це наче повернуло мене назад у минуле. Ніхто ніколи не називав мене так. Тільки він.

— Знаєш, інколи мені тебе дуже бракувало, — зізналася я. — Я часто згадувала наші з тобою особливі моменти, а також ті слова, які ти написав мені у листі.

— Ти зберегла його? — спитав хлопець, а я кинула головою. Він уважно дивився на мене своїми карими очима. — Думав, що ти викинула той лист, як тільки прочитала.

— Я б не змогла. Ти писав, що сподіваєшся ще колись побачити мою усмішку. — Я усміхнулася та підійшла трохи ближче до Давида. — Можна у тебе дещо попросити?

— Що?

— Обійми мене, — прошепотіла я так тихо, що не була впевнена, що хлопець почув.

Давид наче завмер, дивлячись у мої очі. Здається, він не вірив, що я справді попросила у нього обійми. Потім хлопець відійшов далі від мене. Давид похитав головою, заперечуючи. Я знову відчула сльози на очах і відвела погляд. Думала, що він пригорне мене до свого тіла на лічені секунди, але Давид відмовив мені.

— Якщо я обійму тебе зараз, Валю, то не зможу стримати своєї обіцянки. Не хочу руйнувати твоє щасливе майбутнє з ним. І не хочу, щоб ти ненавиділа мене ще більше через це.

Я важко видихнула, спираючись до поручнів. Він мав рацію, адже якщо я хочу бути з Захаром, то не варто ворохобити минуле. Давид вийшов з балкона, залишаючи мене наодинці. Одинока сльоза потекла по моїй щоці, але я швидко витерла її. Мабуть, час повертатися до свого нареченого.