Розділ 1

Давид

Каміла була особливою дівчиною в моєму житті. Я любив її. Не кохав, але любив по-справжньому, як подругу чи навіть сестру. Вона завжди підтримувала мене, коли мені це було потрібно. Інколи Камі дратувала своїм тотальним контролем та бажанням отримати все. Вона так сильно хотіла, щоб я постійно був поруч, що не розуміла, які дурниці чинила. Я намагався бути з нею в складні періоди її життя, але сам не помітив, що втомився від неї. Соромно зізнатися, та були моменти, коли я сумнівався у її хворобі. Тепер уже сумнівів не було зовсім. Я вдивлявся в усміхнене обличчя дівчини на надгробній плиті та важко видихнув. Вона не заслужила цього. Мені не хотілося винити себе в її смерті, але я все ж відчував провину. Варто було серйозніше поставитися до її захворювання, а також наполягати на детальнішому обстеженні. Можливо, вона б досі була жива. Каміла багато поганого зробила у своєму життя. В принципі, як і кожен з нас. Та зупинка серця у двадцять років — це надто жорстоке покарання.

— Не очікував тебе побачити, — почув я біля себе голос Паші.

Хлопець зупинився біля могили, а тоді поклав червоні троянди на землю. Він декілька хвилин дивився на фотографію Каміли, а потім глянув у мою сторону. Паша майже не змінився. Лише його волосся стало довшим, ніж тоді. Тепер він зав'язував його у хвіст на потилиці.

— Ти коли приїхав? — спитав він.

— Сьогодні зранку, — відповів я. — У брата весілля через три тижні. Вирішив приїхати швидше, щоб навідатися до Каміли. Останній раз був тут ще на похороні. Їй сьогодні було б двадцять два.

— Так, було б. Шкода, звісно, але ми нічого не можемо змінити.

— Ти як? — поцікавився я, глянувши на хлопця.

Колись він був закоханий у неї. Та і вона, здається, щось відчувала до нього. Тільки для мене ця історія досі невідома. Не впевнений, що взагалі хочу її знати. Завжди важко відчувати свій біль, але приймати чужий — ще важче.

— У мене все чудово, — відповів Паша та ледь усміхнувся. — Минулого року я поїхав за кордон на заробітки. Два місяці тому повернувся та купив приміщення для бару.

— Справді? То у тебе тепер є свій заклад?

— Він поки лише на початковій стадії. Ще треба закінчити ремонт всередині та закупити всі меблі. Думаю, що через декілька місяців уже буде відкриття.

— Тоді вітаю тебе.

— Ти назавжди повернувся?

— Ні. — Я похитав головою, заперечуючи. — Після весілля одразу ж повернуся в Лондон. Насправді я не хотів приїжджати, але... Не знаю. Щось потягнуло мене сюди.

— Може, хтось? — сказав Паша й уважно подивився на мене.

Я видихнув та відвів погляд. Мабуть, нема такої людини, яка б не нагадувала мені про Валю. Я вже втомився пояснювати усім, що між нами все закінчено. За цих два роки я не бачив її жодного разу. Ми попрощалися на цьому кладовищі після похорону Каміли та поставили крапку в нашій історії. Я навіть не дивився на фотографії Валі, щоб максимально забути її. Моментами я все ще згадую про неї, але це вже не ті почуття, що були раніше.

— Як вона? — спитав я.

Паші не треба було пояснювати кого я маю на увазі. Він усе сам чудово розумів.

— Ми з нею рідко зараз бачимося, — почав розповідати хлопець. — Вона все ще працює в книгарні та навчаєтеся в коледжі. Наскільки мені відомо, то тепер уже орендує квартиру.

— З ним?

Мені не хотілося показувати, що я все ж зацікавлений у Валі. Аліса не втрачала можливості, щоб поговорити про неї, тому частково я знав те, що відбувається в її житті.

— Вони досі разом, але поки живуть окремо.

— Зрозуміло. Мені вже час іти.

— Я теж іду.

Я кивнув та попрямував у сторону доріжки, що вела до виходу з кладовища. Паша йшов біля мене.

— Знаєш, вона не виглядає щасливою з ним. У мене таке враження, що вона це робить на зло тобі.

— Я б міг повірити у це раніше, але зараз... Пройшло два роки, Пашо. Вона б не була з ним, щоб позлити мене. Мабуть, справді кохає його.

— А тебе це злить? — спитав він, уважно глянувши на мене. — Ну, те, що вона зараз з тим Захаром?

Я похитав головою, бо мене вже починала дратувати ця розмова. Звісно, я злився! За ці два роки я навіть не дивився на інших дівчат, бо вони не були нею. Вона ж весь час була з ним.

— Зараз це уже не має значення, — пробурмотів я. — Вона хотіла, щоб я поїхав і впевнений, що Валя не зрадіє моєму поверненню. Та і я не збираюся тут надовго затримуватися.

— Чим ти займаєшся у Лондоні?

— Зараз працюю на фірмі свого хрещеного батька. Він допоміг мені довчитися в університеті та влаштуватися на роботу. Дітей не має, тож я для нього, наче справжній син. Він всяко допомагає мені та навіть хоче, щоб я продовжив його справу в майбутньому. У нього своя мережа торговельних підприємств. Роботи багато, тому я не встигаю займатися ще чимось.

— А як з особистим життям? — поцікавився Паша.

— Як я вже казав, багато роботи. А у тебе?

— Є одна дівчина, але поки все надто складно.

— Ну що ж, успіхів тобі.

— Тобі теж.

Він простягнув мені свою руку, а я потиснув її, усміхнувшись. Після смерті Каміли ми з ним, наче змогли порозумітися, але так і не стали друзями. Він все ще зневажає мене за те, що я зробив боляче його найкращій подрузі. Я і сам ненавиджу себе за це.

— Якщо будеш ще тут до відкриття мого бару, то я обов'язково запрошу тебе на святкування.

— Думаю, що до того часу я вже буду в Лондоні, — сказав я. — Ще, можливо, побачимося!

Він кивнув мені на прощання. Я ж вийшов з кладовища і попрямував до свого автомобіля. Десь у гаражі в будинку батьків стояв мій улюблений старенький байк. Останні два роки я користувався лише авто, але вже дуже сильно скучив за відчуттям свободи, яке дарує мотоцикл. Тільки сісти на байк — це означало повернутися до свого минулого життя. Не впевнений, що готовий до цього.

Я їхав знайомими вуличками, ввімкнувши музику в салоні. Ніхто з рідних не знав про мій приїзд, адже я вирішив приховати це. Лише Віталіку повідомив, щоб підігнав мені авто. Зранку я залишив речі у старій квартирі та одразу ж поїхав на кладовище.

Я зупинився біля будинку батьків і деякий час просто дивився. Інколи мені бракувало мого минулого. У Лондоні у мене не було друзів. Лише колеги по роботі, з якими я не так близько спілкувався. Мабуть, мені й не хотілося заводити дружні чи навіть романтичні стосунки з кимось.

Я взяв пакети з подарунками та вийшов з авто. Трохи невпевнено попрямував до будинку.
На подвір'ї усе було прибрано, а біля паркану цвіли мамині улюблені квіти. Я підійшов до дверей і постукав. Мені ніхто не відчинив. Я потягнув ручку вниз і вона легко піддалася. Коли відчинив двері, то одразу ж почув якісь голоси на кухні. Здається, мама з кимось розмовляла. Я максимально тихо пішов на звук. Згодом помітив маму, що сиділа за столом і пила каву. Біля неї побачив руду голову. Аміна щось активно розповідала моїй мамі. Здається, я пропустив той момент, коли вони почали спілкуватися. Хоча я і не цікавився цим та і не питав у мами про їхні стосунки. Мені лише було відомо, що Аміна живе тут.

Я зупинився біля одвірка та легенько постукав по ньому. Дві голови одразу ж обернулися в мою сторону. Мама ледь не розлила каву від здивування.

— Давид?! — закричала вона і різко піднялася. — Що ти... Як...

Вона не могла зібратися з думками та швидко підійшла до мене.

— І тобі привіт, — тихо сказав я, усміхнувшись.

Мама відразу ж міцно обійняла мене. Я ледь притулив її до себе.

— Не можу повірити, що ти приїхав! — заговорила вона, вдивляючись в моє обличчя. Мама поклала свою долоню на мою щоку. — Дуже рада тебе бачити, синку! Чому не повідомив, що приїдеш?

— Хотів зробити сюрприз. Я все-таки вирішив, що мені варто прийти на весілля брата.

— Але ж воно через три тижні.

— Сьогодні у Каміли день народження, — пояснив я. — Хотів ще навідатися до неї в такий день.

Мама усміхнулася мені та знову обійняла. Я ж подивився на Аміну. Вона досі сиділа за столом, відкривши рота від здивування. Мабуть, не очікувала, що я таки приїду. Мама потягнула мене до столу, а я віддав їй пакети з подарунками. Тут навіть був подарунок для Аміни. Дівчина ще більше здивувалася, приймаючи коробку.

— Треба твоєму батькові повідомити, що ти приїхав, — заговорила мама. — О, і братові теж треба знати.

— Я повідомлю якось на днях.

— Аліса запросила нас до них зі Славою на святкову вечерю у суботу. Ти теж повинен прийти.

— Це ж уже завтра, — тихо пробурмотів я.

— Точно! Вони зрадіють, якщо ти прийдеш.

— Ну, мене не запрошували.

— Вони не знали, що ти приїхав! Ніхто не знав. Не сперечайся, Давиде. Тебе не було тут два роки, тому мусиш наздогнати згаяне.

— Я майже нічого не втратив за цей час, тому нема чого наздоганяти.

Мама закотила очі, а тоді почала накладати на стіл. Я вже встиг забути, що таке домашня їжа. Мама не могла ніяк втихомирити своє бажання нагодувати мене.

— Ти так схуд! — вкотре сказала вона, розглядаючи моє обличчя та тіло. — Трішки змінився.

— Погарнішав? — спитав я, усміхнувшись.

— Ти завжди у мене був гарним. — Мама провела своєю рукою по моєму волоссі. — Ох, мабуть, треба підготувати твою кімнату!

— Не треба, мамо. Я зупинився у своїй старій квартирі.

— Ти можеш побути з нами.

— Знаю, але мені вже не десять років, щоб я жив з батьками.

— Звісно. — Мама ледь усміхнулася. — Сподіваюся, що ти назавжди повернувся.

— Після весілля одразу ж поїду назад. На мене чекає багато роботи.

— Ну що ж це таке, Давиде? Ти поїхав туди вчитися, але ж уже закінчив те своє навчання. Тобі не обов'язково жити у Лондоні, якщо в тебе тут все є. Твої рідні та друзі — усі тут!

— Не старайся даремно, мамо. Ти не переконаєш мене залишитися тут. Рішення уже прийнято.

— Гаразд, — погодилася вона та невдоволено похитала головою. — Можливо, ти все ж передумаєш.

— Не передумаю, — тихо пробурмотів я.

Мабуть, мама таки повідомила батькові про мій приїзд, адже він надто рано повернувся з роботи. Вони змусили мене залишитися з ними на вечерю. Увесь цей час Аміна мовчала. Вона ні слова не сказала мені з того моменту, як побачила. Спочатку це було здивування, а зараз — швидше справа принципу. Можливо, її дратувала моя присутність. Я не знав цього точно.

Потім я все ж повернувся до своєї квартири. Тут було надто тихо, темно та самотньо, але чисто. Схоже, мама періодично прибирала. Я розклав свої речі в шафу та на поличку у ванній кімнаті. Я навмисно не брав багато одягу, щоб точно не залишитися тут. Мою увагу привернув браслет з підвіскою у вигляді туфельки. Легка усмішка з'явилася на моєму обличчі. Я згадав, як подарував його Валі в її день народження. Вона ж повернула мені цей браслет тоді, коли я порвав з нею на набережній. Досі пам'ятаю кожне жорстоке слово, яке сказав їй тоді. Навіщо я привіз цей браслет сюди? Мабуть, сподівався, що мені все ж вдасться повернути їй його. Так думало моє серце, але здоровий глузд знав точно, що вона не прийме цей браслет. Напевно, я навіть не буду намагатися.

Я стояв біля під'їзду будинку, в якому жив Слава. Вирішив все-таки піти на ту святкову вечерю, але так і не наважувався зайти. Я знав, що вона там буде, і від цього надто сильно нервував. Чомусь ніяк не міг зібратися. Моя голова несвідомо метнулася вбік. Я завмер, коли помітив її, а моє серце пропустило декілька ударів. Вона йшла на своїх підборах, тримаючи у руках букет білих гіпсофіл. Блакитна шовкова сукня досягала їй майже до щиколоток. Дівчина не бачила мене, адже була надто зосереджена, дивлячись собі під ноги. Мабуть, не хотіла впасти на своїх тонких підборах. Її волосся стало довшим і трохи світлішим, ніж я пам'ятав. Дивні відчуття з'явилися всередині, коли я спостерігав за нею. Хвилювання змішалося з жалем та захопленням. Вона здавалася іншою, але все ще була тією Попелюшкою, в яку я колись закохався. Така красива, ніжна, тендітна, наївна, але водночас горда та сильна. Вітер зачепив передні пасма її волосся і вона зупинилася, щоб забрати їх з очей. Маленька рука дівчини потягнулася до обличчя. Вона схопила тонкими пальцями переднє пасмо волосся і відкинула його. Лише тоді, здається, Валя помітила мене. Вона дещо налякано та здивовано завмерла, коли наші погляди зустрілися.