Пролог

Валентина 

— «Потім Попелюшку повезли до палацу, і принц побачив, що вона ще краща, ніж раніше. За кілька день відгуляли весілля. А Попелюшка, така ж добра, як і вродлива, взяла сестер у палац і незабаром оддала їх заміж за двох молодих вельмож» ("Попелюшка", Шарль Перро), — прочитала я та відклала книжку з казками на тумбочку біля ліжка.

— Ця Попелюшка якась тупа, — заговорила Емілія.

— Чому? — зацікавлено спитала я.

— Бо якби вона не втекла, то принцу не довелося б її шукати, — відповіла дівчинка та подивилася на мене своїми зелено-карими очима.

— Але ж вона боялася, що принц дізнається, хто вона насправді. Попелюшка втекла, бо не хотіла розчаровувати його та бачити в очах принца глузування. Можливо, він би не прийняв її такою.

— От дурненька! — Емілія тихо засміялася. — Принц уже закохався в неї, як тільки побачив.

— Але вони все одно були разом і заслужили свій щасливий фінал, — сказала я та легко погладила дівчинку по волоссі.

— Так, але усе могло бути простіше.

— Мені здається, що ти вже мала спати, Еміліє!

— Я зачекаю на тата. Він обіцяв, що принесе мені сьогодні мої улюблені цукерки. Такі шоколадні з горішками. Ти знаєш.

— Знаю. У твого батька зараз важливі справи, а цукерки спробуєш завтра. До того ж ми з тобою домовлялися: я читаю тобі казку, а після цього ти спиш.

— Гаразд, — сказала дівчинка та сумно видихнула, — але ти побудь ще трохи зі мною, будь ласка.

— Спи, — прошепотіла я та поцілувала її в голову.

Емілія ще дужче притулилася до мене та заплющила очі. Я ж подивилася у стелю, обіймаючи її однією рукою. І хоч їй було всього лише п'ять, вона була дуже розумною дівчинкою. Відколи Захар познайомив мене зі своїм братом та племінницею, я часто бувала в них. Переважно Ростислав просив мене побути з його донькою, якщо мав важливі справи. Я не відмовляла, адже вже встигла полюбити Емілію.

Коли дівчинка заснула, я повільно піднялася з ліжка і вийшла в коридор. На годиннику була вже майже десята вечора, але Ростик все ще не повернувся. Я підійшла до чайника та ввімкнула його. Зробила собі чай, а потім зупинилася біля вікна, вдивляючись у нічне місто. Вже звикла до нього, хоча інколи сумую за своїм старим домом. Я періодично телефонувала мамі, але вона рідко відповідала на мої дзвінки. Якщо все ж мама підіймала слухавку, то переконувала мене, що вона в порядку. Кожного разу, коли я говорила, що навідаюся до неї, вона відмовляла мене. Мені не залишалося нічого, як змиритися з цим. Якщо мама не хоче мене бачити, то хай воно так і буде. Моя сім'я тепер тут.

Я почула, що двері у квартиру відчинилися. Здається, Ростик повернувся. Я поставила горнятко з недопитим чаєм на стіл, а тоді пішла в коридор. Одразу ж побачила чоловіка з великими пакетами.

— Вона заснула? — спитав він, глянувши на мене.

— Так, — відповіла я. — Чекала на тебе, але я все ж вмовила її заснути.

— От і чудово! — Ростислав видихнув та провів рукою по своєму темному волоссі. — Дякую за те, що побула з нею. З цією роботою нічого не встигаю.

— Все добре. Я лише рада допомогти.

— Пощастило все-таки братові з тобою. Він, до речі, чекає на тебе біля під'їзду. Не хотів заходити, бо вже пізно.

— Тоді я піду. — Я усміхнулася йому та швидко взула свої балетки. — Добраніч!

— Ще раз дякую, — сказав Ростик.

— У тебе чудова донька, тому мені подобається бути з нею.

Він кивнув та побажав хорошої ночі. Я ж схопила свою сумочку і вийшла з його квартири. За цих два роки я звикла до них та до Захара, але мене завжди переслідувало відчуття, що чогось не вистачає. Наче я живу для когось, а не для себе. Постійно намагаюся бути хорошою для всіх, наче гублю саму себе. Я повільно спустилася на вулицю та одразу ж помітила автомобіль Захара. Він не вийшов, щоб зустріти мене, а продовжував сидіти в авто. Хлопець уже давно почав поводитися так, наче ми живемо багато років разом. Усе стало надто одноманітно. Я швидко глянула на свою обручку та видихнула. Мені добре з ним, а це — головне.

— Привіт! — сказала я, коли сіла в автомобіль.

— Нарешті! — пробурмотів хлопець. — Чому так довго?

— Ростиславу не вдалося прийти швидше. Не мала ж я залишити Емілію одну.

— Так, ти маєш рацію. Просто останнім часом ми бачимося лише вночі.

— Ти постійно на роботі, а я ще навчаюся та й теж працюю.

— Валю, я уже давно казав тобі, щоб ти влаштовувалася працювати до мене. Навіщо тобі та книгарня? — Захар невдоволено подивився в мою сторону. — Ти ніколи не маєш часу на нас.

— Так же, як і ти! Мені залишився один рік, щоб закінчити коледж. Я не хочу поки працювати за спеціальністю.

— Мені потрібні економісти, — наполягав хлопець. — А ти — економіст, а не продавчиня книг.

— У мене поки нема диплома, — пробурмотіла я. — І взагалі мені подобається працювати в книгарні. Дозволь хоча б до завершення навчання залишитися там.

Він видихнув і похитав головою. Потім Захар все ж кивнув, погоджуючись, а тоді рушив з місця. Усю дорогу я мовчки дивилася у вікно. Інколи мені хотілося втекти кудись далеко. В таке місце, де мене б ніхто не знав. Тут уже все надто сильно набридло.

Коли автомобіль зупинився біля нашого будинку, я одразу ж вийшла на вулицю. Захар припаркував авто. Після цього ми обоє попрямували до під'їзду. Я все ще жила у квартирі, яку орендувала самостійно. Мені не хотілося поки переїжджати до Захара, хоча він вже давно просив мене це зробити.

Коли ми зайшли у квартиру, то я одразу ж попрямувала до кухні. Хоч і було вже пізно, але Захар, мабуть, не вечеряв. Я відчувала втому, та все ж відкрила холодильник в пошуках продуктів, щоб щось приготувати.

— Коли ти вже переїдеш до мене? — спитав він та сів на стілець.

— Після весілля, — відповіла я. — Ми уже говорили про це.

— Так, але воно буде не раніше, ніж наступного року.

— От і добре!

— Навіщо тобі витрачати гроші на оренду квартири, якщо ти можеш безплатно жити зі мною? — трохи роздратовано мовив хлопець. — Це ж безглуздо.