Глава 1

Будинок стояв на самому краю вулиці, ніби його туди навмисне відсунули, щоб не заважав решті приватних споруд.  Стара, розлога яблуня у дворі майже торкалася покрученими гілками даху, за городами тихо блищала річка, а ціна в оголошенні була такою, що Яна спершу підозріло примружилась.

— Чого такий дешевий будинок? — спитала вона в ріелтора, склавши руки на грудях.

— Господарі тут… часто змінюються, — бадьоро відповів той, але чомусь різко відвів очі вбік і  зацікавлено став розглядати суху кору яблуні.

Яна, якій було вже за сорок і за плечима якої залишився такий багатий життєвий досвід, що вона могла б викладати курс «Як вижити будучи заміжньою»  це відведення очей, звісно, помітила.  Проте вирішила розібратися з цим пізніше. Зрештою, що там могло бути? 

Вона купувала не цеглу і не  шифер. Вона купувала тишу. Можливість пити каву зранку на веранді в абсолютній самотності — так, щоб ніхто не питав, де його чисті шкарпетки, чому в яєчні замало бекону і не пояснював з розумним виглядом, як їй правильно жити, керувати бізнесом та дихати.

Проте тиші вистачило рівно на добу. 

Уже другого ранку, коли Яна тільки-но налаштувала кавомашину, в хвіртку голосно постукала перша сусідка з гарячим пирогом. За нею, з'явився другий сусід із баночкою свіжого меду. Потім прийшла третя з домашніми кексиками, а за нею — четвертий, одразу з козирних карт, тобто з компліментів про її «квітучий вигляд».

— Ой, а така молода, така гарна, і сама! Як же ви без чоловіка в такому великому господарстві впораєтесь? — сплескували руками гості, намагаючись зазирнути через її плече вглиб подвір'я, ніби сподівалися побачити там сховане в кущах чоловіче тіло.

Яна чемно посміхалась. Тією самою посмішкою, яка зазвичай передувала масовим звільненням у її відділі логістики. Вона була вихованою жінкою. А вихована жінка ніколи не розповідає першому-ліпшому незнайомцю з яблучним пирогом, що з дня офіційного розлучення минуло лише три місяці. І що перший судовий лист від адвоката вилікував її від віри в чоловіче плече краще за будь-яку дієту чи психотерапію. Тому вона мовчки кивала, дякувала, забирала частування й мріяла про одне:тишу, каву та заварену наглухо хвіртку.

За тиждень такого щільного «сусідського дозору» Яна знала про себе абсолютно все. Що вона обов'язково «впорається», бо видно, що «баба з характером», що «такій гарній жінці треба берегтися самотності, бо вночі вовки виють» і що «будинок... ну, він особливий».

Останнє сусіди зазвичай казали пошепки, різко знижуючи тон, роблячи таємничі обличчя й відводячи очі в бік річки — зовсім як той переляканий ріелтор під час першої зустрічі.

— Ага, — сказала Яна сама до себе, з тріском зачиняючи вхідні двері за черговою сусідкою, яка намагалася вивідати її знак зодіаку. — Або дешевий маркетинговий хід, щоб підняти цінність будинку, або місцеві сільські байки для туристів. Розберемося.

Яна спокійно підійшла до дзеркала і випустила з шпильки своє розкішне, довге руде волосся. Воно важким, вогняним водоспадом розсипалося по її плечах, спадаючи значно нижче лопаток і виблискуючи міддю в променях вечірнього сонця. Вона посміхнулася своєму відображенню: впевнена, красива, сильна жінка з небезпечним вогником у карих очах. Її не злякати провінційними казками про бабаїв.

Але розбиратися з «особливостями» нерухомості довелося набагато раніше, ніж вона планувала. Бо настав вечір Геловіна.