— Події, про які зараз піде мова, хоч і сталися давно, але пам’ятаю я їх так добре, ніби це було лише вчора.
Можливо, це всього лише вікова особливість моєї пам’яті, а можливо, виною всьому моторошна таємничість тієї пригоди. Так чи інакше, я й досі пам’ятаю все до найдрібніших подробиць.
Ну, або... майже все.
Був кінець вересня — такий самий прохолодний і дощовий, як зараз. Тоді я служив у поліції й за всі десять років служби жодного разу не бачив і не чув нічого подібного.
І це цілком зрозуміло. Наше місто переважно тихе й спокійне.
Штрафи за необережне водіння, врегулювання фермерських суперечок через отари овець, що забрели на чужі ділянки, загублені туристи — ось і всі проблеми, з якими нам доводилося мати справу в ті часи.
І, бачить Бог, так воно й було.
Та одного раннього туманного ранку, коли до кінця нашої зміни залишалася якась година, пролунав телефонний дзвінок. Чоловічий голос повідомив диспетчеру, що на ферму старого Генка було скоєно напад.
Повідомлення прозвучало як чийсь недолугий жарт.
У великому подиві щодо того, що саме там могло статися, ми негайно вирушили на місце.
Коли ми прибули, виявилося, що сам Генк, на щастя, не постраждав, а от ворота його овечого ангара були вирвані разом із замком і завісами.
Саме вирвані. Не відчинені, не зламані й навіть не вибиті.
Вони лежали на землі, перекошені та мокрі від нічного дощу, а товсті металеві завіси, які ще вчора тримали їх на місці, були вирвані з дерев’яних стовпів разом із шматками деревини.
Перелякані тварини тулилися до протилежної стіни й зовні виглядали неушкодженими. Вони мовчали, майже не рухаючись, і лише час від часу одна з овець починала тривожно переступати ногами, після чого вся отара знову приходила в рух.
Однак... однієї вівці господар ферми все ж недорахувався.
Жоден відомий нам хижак не міг би такого зробити, і цю версію ми одразу відкинули, хоча Генк і показав нам сліди, виявлені ним особисто, які зовні дуже нагадували вовчі.
Дивною була й та обставина, що його сторожові собаки кудись зникли.
І, забігаючи наперед, скажу, що повернулися вони на ферму лише під обід, жалібно скавучачи й перелякано ховаючись у своєму вольєрі. Навіть Генк, людина аж ніяк не боязкого десятка, згодом зізнавався, що ніколи раніше не бачив своїх собак такими.
Обійшовши ферму довкола, ми цілком логічно припустили, що теоретично ворота могли вирвати за допомогою потужного транспортного засобу, але слідів цього самого транспорту там якраз і не було.
І це попри те, що земля навколо була мокрою та м’якою. Будь-який автомобіль, навіть найлегший, залишив би після себе глибокі колії.
Але перед ангаром не було нічого.
Лише прим’ята трава, мокра земля та кілька незрозумілих слідів, що тягнулися в бік пустиря.
Старий давно жив сам, тому інших свідків цієї події нам знайти не вдалося. Об’їхавши околиці та зазирнувши на інші ферми, ми, на жаль, нічого корисного не дізналися.
Втім, був один факт, який їх усіх об’єднував: усі тварини, включно із собаками на цих фермах, поводилися дуже дивно й надміру тривожно.
Вівці збивалися в щільні гурти й відмовлялися виходити із загонів. Коні неспокійно били копитами й сахалися від кожного різкого звуку. Навіть звичайні дворові собаки, які ще вчора спокійно гавкали на випадкових перехожих, тепер воліли мовчки сидіти біля своїх господарів.
І господарі ферм, звісно ж, пов’язували таку їхню поведінку з моторошним нічним виттям, яке напередодні ввечері чула вся округа.
У підсумку Генк був дуже невдоволений тим, що нам так і не вдалося знайти та покарати винуватців нічної пригоди.
Але що ми могли вдіяти?
Попри все наше бажання розібратися в тому, що сталося, ми так і не змогли вхопитися бодай за найтоншу ниточку розгадки.
Жодних доказів. Жодних слідів... Окрім вовчих.
Та й якщо бути відвертим, ніхто з нас, — тут він уважно подивився на Глорію, — не мав жодного уявлення, чи справді вони були вовчими.
Про цих самих вовків у наших краях, якщо хтось і знав, то хіба що зі старих казок сторічної давнини. Останнього справжнього вовка тут, наскільки мені відомо, бачили ще задовго до мого народження.
Отже, втомлені й розчаровані, ми повернулися до міста, а Генк, як ми дізналися пізніше, озброївшись своєю старою рушницею та взявши собі на допомогу молодого родича, вирішив влаштувати засідку на «підлого лиходія».
Про це нам стало відомо лише наступного дня, коли Генк прийшов до відділку й повідомив про зникнення того самого родича.
Як виявилося, уночі вони, взявши зброю, залізли на дах ангара, попередньо сяк-так відремонтувавши й зачинивши ворота, і стали чекати нового нападу.
І, судячи з усього, вони не помилилися.
Близько дев’ятої години вечора округу знову оголосило гучне моторошне виття. І цього разу воно було значно ближче.
За словами Генка, спершу вони почули його десь із боку старого лісу. Звук довго не стишався, ніби повільно переміщувався в темряві, то наближаючись, то знову віддаляючись.
А потім запала тиша.
Така тиша, за якої, як розповідав старий, було чути навіть те, як дощові краплі падають із даху на землю.
Через якийсь час, точніше сказати Генк не міг, вони почули рух біля ангара.
Щось важке пройшлося мокрою травою.
Потім тріснула гілка.
Собаки, заздалегідь замкнені у вольєрі, раптом загавкали, але одразу ж перелякано заскавучали.
Чоловіки перевірили рушниці й приготувалися дати гідну відсіч усьому, що могло з’явитися перед ними.
Якийсь час вони нічого не бачили. Лише темряву, туман і рідкісні відблиски світла в мокрих калюжах. А потім, за свідченням Генка, його молодий і, судячи з усього, уважніший родич раптом помітив щось у темряві.
Він закричав і почав кудись стріляти.
Старий нічого не зрозумів, але теж вистрілив у темряву.