Ранок наступного дня був огорнутий і прикрашений осінньою густотою сірого туману. Він повільно спускався з пагорба, на якому стояло старе, майже до блиску відполіроване вітрами й часом похмуре місто.
Туман повністю вкрив його нижні околиці, зробивши пересування ними вельми ускладненим. І тому особливо дивний вигляд мала там самотня постать якогось літнього пана.
Спираючись на велику важку палицю, він повільно брів у бік великого заміського пустиря.
Якби ми могли простежити за ним до кінцевої мети цієї такої ранньої прогулянки, то, мабуть, дуже здивувалися б його подальшим діям. Але густий туман немилосердно приховав його від наших допитливих очей, залишивши нам лише здогадуватися про те, що було далі.
Перебувати в невідомості — заняття не з приємних, тож залишимо його хоча б на деякий час.
Залишимо й перенесімося трохи вище, до центру міста, туди, де туман потроху розсіювався, відкриваючи нам вид на видовжену будівлю середньої школи.
Її коридори та класи повільно наповнювалися учнями й учителями, зануреними у свої різноманітні проблеми та турботи.
Здавалося б, спільною темою для обговорення міг би стати моторошний звук, почутий нашими героями попереднього вечора, але чи то його чули не всі, чи то більшість не надала цьому великого значення, проте розмова про нього точилася лише між молодою вчителькою та її старшою колегою.
Наша знайома любителька романів про підкорення столиць, поправивши свої окуляри в тонкій витонченій оправі, у барвистих подробицях описувала суворій на вигляд викладачці біології події минулого вечора.
У відповідь колега розуміюче кивала головою, співчутливо просвітляючи вчительку літератури щодо особливостей поведінки собак породи хаскі.
Наша знайома, боячись видатися надто некомпетентною й легковажною особою, була змушена з нею погоджуватися, радше від збентеження, ніж від холоду, загортаючись у свій бежевий кардиган.
У її душі боролися між собою два страхи. Страх невідомого і страх здатися надто вразливою дівчинкою, що зовсім не пасувало образу дорослої, умудреної життєвим досвідом педагогині.
Погодившись із тим, що будь-яка цілком природна подія може здатися надмірно перебільшеною, особливо темного осіннього вечора, молода вчителька, попрощавшись із колегою, вирушила на урок.
Там, провівши захопливу лекцію на тему старого класичного твору, вона запропонувала учням охарактеризувати його головних персонажів і між іншим поділитися своїми найяскравішими та найнезвичайнішими враженнями останніх днів.
Усупереч її очікуванням, про загадкове виття згадали лише двоє учнів, які жили найближче до околиці міста.
Саме в той момент, коли надміру красномовний хлопчик у класі ділився своїми загальними враженнями, за три квартали від школи рудоволоса жінка в яскраво-червоному плащі впевненою та швидкою ходою, незважаючи на чималу висоту підборів своїх таких само червоних туфель, зайшла до бутіка модного одягу та взуття, де вона працювала продавчинею.
Трохи згодом туди ж завітала й дівчина із синім волоссям.
Попри ранню для блогерки годину, вона все ж вирішила скористатися пропозицією своєї нової знайомої підібрати собі взуття на осінній сезон.
Утім, прийшла вона туди, всупереч своєму звичному розпорядку дня, не лише й не стільки заради цього.
— І, здавалося б, ну виє собі там хтось, виє, та й нехай! — емоційно переказувала вона події вчорашнього вечора, свідком яких мимоволі стала. — Чи мало там за містом по дворах... усяких собак. Але ж до чого це було моторошно.
— Люба моя, — знизивши голос до стану крайньої загадковості, відповідала їй рудоволоса жінка, енергійно струшуючи своїми вогняними кучерями, — повір мені, собаки таких звуків видавати не можуть. І, мабуть, скажу тобі навіть більше: жодна жива істота не може видавати таких звуків.
— А хто ж тоді може?
— Не знаю. У тому-то й річ, що не знаю.
— Але ж хтось повинен знати.
— Хтось повинен. От тільки знати б хто.
— Так. Усе це дуже дивно. Я, звісно, живу на цьому світі не так вже й багато років, але... раніше нічого подібного до цього звуку не чула.
— Я живу на цьому світі трохи довше, — злегка ніяковіючи, погодилася з таким твердженням жінка з вогняними кучерями, — зовсім трішечки. Але так само почула таке... вперше.
— Пропоную порушити це питання на сьогоднішньому засіданні клубу, — трохи замислившись, запропонувала синьоволоса дівчина. — А поки що я запущу опитування у своєму блозі. Може, хтось щось про це й знає.
Цю пропозицію визнали єдино можливою, і пані одразу заглибилися у вирішення наступного питання, а саме підбір взуття за сезоном. Адже й це заняття аж ніяк не можна було визнати «не таким вже й важливим», особливо в контексті наближення холодів.
Однак слід додати, що й усі інші члени клубу цього ранку перебували в певній стурбованості через загадкову подію минулого вечора.
Так чи інакше, але кожен із них по-своєму відреагував на той моторошний звук, який сміливо можна було охарактеризувати одним словом — виття.
Але дії, яких ужили деякі з них, ми поки що збережемо в таємниці, додавши лише, що найбільше розповідей на цю тему довелося вислухати молодим власникам згаданого вище кафе.