Частина перша Виття на пустирі. Розділ перший

Є в нашому сумнівно-стрімкому світі такі місця, які різко контрастують із його загальним настроєм на якусь невизначеність і непостійність.

Вони міцно стоять під напором вітрів часу, подібно до великої гранітної брили, навіть якщо зовні й не справляють такого враження.

Бо така їхня суть.

Майже в самому центрі дуже старого, хоч і не надто великого міста, у тій його частині, де вулиці були вузькими й кривими, стояла двоповерхова кам’яна споруда під черепичним дахом. Пряме її призначення давно загубилося у віках, і всі знали її лише як колишню аптеку, яка з часом перетворилася на колишню книжкову крамницю, а трохи пізніше стала колишнім кафе.

Зовсім ненадовго встигши побувати й колишнім сувенірним магазином, вона знову перетворилася на кафе, але вже з певною тематикою.

Комусь спало на думку об’єднати її давню, природну атмосферу затишку з великою кількістю книжок, кинутих на горищі.

Утворилося щось середнє між кав'ярнею та невеликою бібліотекою, з можливістю придбати книжку, яка сподобалася, прочитати її там же у зручному кріслі або на громіздкому червоному дивані.

Усім охочим просто випити ароматну каву й скуштувати різноманітні десерти пропонувалося зайняти місця за дубовими столиками біля вікна.

Заклад, який на самому початку здавався деяким прагматичним людям саме тим, що вони цілком влучно охарактеризували висловом «сумнівна затія», усе ж умудрявся приносити який-не-який, але прибуток.

І сильно сприяла цій обставині не лише згадана вище затишна атмосфера, а й певна архітектурна пам'ятка цього міста.

Деякі особливо неуважні туристи з великою регулярністю забредали туди в пошуках короткого шляху до древнього похмурого монастиря, що стояв на його порожній і необжитій окраїні.

З часом кафе облюбували й деякі місцеві жителі, ставши його постійними відвідувачами.

Саме они й організували всередині щось на зразок книжкового клубу та почали проводити там усі свої вечори.

Господарі — молода пара молодят — були не проти й навіть усяко підтримували цю ідею, вирішивши також записатися в члени цього спонтанного клубу.

Єдиною істотою, яка споглядала ці нововведення з показною байдужістю, був великий чорний кіт, який частенько сидів біля великого вікна, віддаючи перевагу перехожим і горобцям за склом, а не всьому, що відбувалося всередині.

Ніхто не знав, звідки він узявся, і подейкували, що він залишився тут від попередніх господарів сувенірного магазину. Дехто ж стверджував, що він мешкав тут ще з часів книжкової крамниці, але це було занадто малоймовірно.

Отже, це дивне місце, якому ніхто не міг підібрати правильної назви, потихеньку обростало новими сенсами та новими людьми.

Була середина вересня, коли під барабанний дріб осіннього дощу по черепичних дахах старовинних будинків клуб остаточно оформив свої обриси на папері під багатомовним заголовком: «Статут клубу любителів книжок».

Документ був складений такою собі літньою леді — позначимо її саме так (надалі всі імена в цій розповіді з метою уникнення непорозумінь будуть або приховані, або змінені).

 У своєму побуті вона працювала в нотаріальній конторі й авторитетно заявила, що будь-який більш-менш серйозний захід має бути правильно оформлений на папері.

І в цьому своєму переконанні вона була дуже категоричною.

Ніхто з цим сперечатися не став, і документ був складений та підписаний усіма членами клубу, у кількості десяти осіб, того ж вечора.

 Статут гарантував усім учасникам цієї невеликої групи — у обмін на невеликий щомісячний членський внесок — повне рівноправ'я голосів у процесах усіляких голосувань і передбачав обов'язкове обрання секретаря клубу. Вибори вирішено було провести одразу.

Кандидатів, охочих претендувати на цю посаду, виявилося лише два, і з невеликою перевагою у два голоси переміг добродушний джентльмен із квіткового магазину навпроти.

Літня леді зі своєю поразкою, звісно ж, погодилася, але одразу ж, заднім числом, вписала до вже затвердженого статуту ще й посаду віцесекретаря.

 І… аби перервати цей повноводний потік бюрократичних процедур, із цим нововведенням усі так само погодилися й попросили працівницю нотаріальних послуг зайняти цю посаду без жодного голосування.

Жінка була лещена, але на дотриманні протоколу все ж наполягла.

Процедури було дотримано, і після цього всі присутні нарешті заглибилися в обговорення тем, без сумніву, більш літературної спрямованості. Наприклад, про те — який чай і якої міцності було б доречніше спожити в цю вечірню годину?

 Зійшлися на зеленому з лимоном.

Окрім уже згаданих господарів кафе, власника квіткового магазину та літньої леді, до клубу також увійшли: молода викладачка літератури середньої школи, великогабаритний пан пенсійного віку, юна особа, яка веде літературний блог у соціальних мережах, мовчазний хлопець років двадцяти п'яти, жвава рудоволоса жінка та молода ефектна блондинка, яка ні зовнішністю, ні розмовами не гармонувала з тутешньою атмосферою.

На запитання, навіщо їй це треба, блондинка незмінно відповідала, що хоче зламати всі дурні стереотипи про таких, як вона.

 Налаштована вона була дуже рішуче і в перший же вечір зламала вишуканий металевий замочок на одній дуже старій книжці.

Юна особа із соцмереж теж не втрачала часу дарма й спробувала налаштувати трансляцію прямого ефіру клубного засідання. Однак літня леді одразу ж зауважила, що заявку на дозвіл подібних «відеозйомок» потрібно було подати за три дні до цього самого засідання.

На цілком слушне заперечення про те, що це засідання — перше, вона вказала на статут клубу, куди заднім числом, недовго думаючи, було внесено й цей пункт.

Утім, дівчину із синім волоссям це анітрохи не збентежило, і вона все одно почала щось тихо бурмотіти в екран свого рожевого смартфона.

Бажаючи нагадати всім присутнім про суть цього заходу, молода вчителька спробувала внести конструктив у загальну розрізнену розмову, поділившись своїми враженнями про нещодавно прочитаний роман.