РОЗДІЛ 7 Реально класна нова класна

Як каже мій тато, мій клас – то не клас, а військова частина.  Бо одні ж  хлопці. Щоправда, дисципліна в нас приблизно як у мавп в зоопарку. Розбилися парами й безперервно дивакуємо.

Після того як Лідія Макарівна втекла в райцентр, ми вже почали звикати до життя без класного керівника. Ніхто мізки не колупає, класних годин нема, ілюзія анархії. Думали, що так буде завжди. А ні, лафа скінчилася, як тільки жовтень настав. Приходить  якось директорка, каже:

— Відкрили параграф. Читаємо. Як прочитаєте, ось ці вправи напишете. Зошити  Дмитро збереш і мені в кабінет занесеш. А як мене не буде,  секретарці Олі залишиш.  Документацію мені робити треба. Ну нічого, скоро у вас нова вчителька буде, - і пішла, залишивши нас заінтригованих по самі вуха.  Семен бігом намалював решіточку для морського бою, мовляв, не втрачаємо часу, займаємося серйозними питаннями.

— Думаєш, з вчителькою новою туфта? – питаю Семена.

— Подивимося. Але надто директорка радісна. Хоч би яку рептилоїдку не прислали. Мова. Майже щодня бачити доведеться. Задовбе, як шашіль віника.

Понеділок.  Заходить ВОНА. Молода. Міська. У білому светрику і широких  джинсах. З такою зачіскою, ніби волосся саме себе щоранку розчісує. Усміхається.

— Доброго дня! Я — Єва Володимирівна. Ваша нова класна керівничка і вчителька української мови.

Ми переглянулися.

— Недовго протримається, — прошепотів Семен.

— Ставлю на два тижні, — відповів я.

Єва Володимирівна усміхнулася ще ширше. І так загадково на нас із Семеном глянула. Здається, почула те, що я ляпнув. Та й байдуже.

Десять хвилин пішло на те, щоб ми познайомилися. Ми всі по черзі вставали і  називалися, вчителька вдавала, що запам’ятала.  Коли я назвався Тамерланом, не повірила, примружила недовірливо очі, думала, кепкую, то  зазирнула до журналу. Коли переконалася, що не  збрехав, заспокоїлася.

— А тепер діставайте свої  підручники і зошити, - оце вона даремно. – На якій темі ви зупинилися?

Усі почали  хаотично гортати підручники, немов вперше їх бачили. Помітивши нашу неабияку розгубленість,  нова вчителька вирішила  зазирнути до  зошита котрогось з учнів і таким чином визначити самостійно, на чому зупинилися. Цілком рандомно взяла до рук мій зошит. Відкрила. Погортала. Загадково мовила: «Зрозуміло» і поклала назад на парту.

Я навіть не знав, що то зошит з української. Бо всередині були: три танки, два трактори, вісім чоловічків, лабіринт, хрестики-нулики, карикатура на директорку, дякувати творцю, я малюю паршиво, усі думають, що то відьма якась, мапа нашого села

І лише одна вправа. Та й ту я починав писати олівцем, бо ручку забув. Я  її рідко ношу.

— Тамерлане... — задумливо сказала вона. — Це зошит чи художня галерея?

— Багатофункціональний, — чесно відповів я.

Потім відкрила Семенів зошит. У нього між вправами був рецепт прикормки на карася. У Василя всередині знайшла віршик.

Єва Володимирівна мовчала.

Мені навіть стало трохи страшно.

— Добре, — сказала вона. — Зараз проведемо диктант, а до наступного уроку я уточню, де ви зупинилися.

Ми так перелякалися, ніби  вона сказала:

— Зараз проводимо медогляд зі стоматологом.

Диктант написали.  Традиційно про осінь. До наступного уроку вчителька перевірила. Зеленою пастою  на полях стояла цифра – десять. Я  думав, що то оцінка. Але в  Семена  тринадцять, у Діми чомусь п'ять. Щось не збігалося.

— Пані вчителько, забув як звати, а у вас що, якась своя система оцінювання?

— Єва  Володимирівна, Тамерлане. Мене так звати. Я не ставила оцінок, я просто винесла ваші помилки,  кількість. Диктант був перевірочний. Мета – з’ясувати, які теми вами засвоєні погано. Я зрозуміла вашу головну проблему.

Я приготувався, що скаже, як лікар діагноз - "лінь". Директорка завжди так казала. А нова вчителька каже:

— Ви не знаєте правил вживання апострофа.

— Та знаємо! — образився Семен.

— Добре. Після яких букв пишеться апостроф?

У класі стало так тихо, що навіть муха перестала дзижчати. Вирішила не мучитися  і здохла від інфаркту. Як, ви не знали, що мухи мруть від  інфарктів. Так, і серце у них є… просто воно зовсім не схоже на людське. У комах воно має вигляд довгої мускулистої трубки, розташованої у верхній частині черевця.  Я біологію люблю, тому цікавлюсь навіть життям мух.

Розуміючи, що нас заціпило і ніхто нічого не скаже, навіть Дмитрик, Єва Володимирівна (о, нарешті запам’ятав, як її звати) узяла крейду і написала на дошці великими літерами:

МАВПА БУФ

— Це чарівна фраза, — сказала вона. — Запам'ятайте її. Після букв б, п, в, м, ф, якщо далі йдуть я, ю, є, ї,  пишеться апостроф.

— А чому мавпа? — питаю.

— Бо запам'ятати легше.

— А буф?

— Просто щоб були всі потрібні букви.

— Мавпа в буфеті. Лади, я запам’ятав. А  ще такі прикольні правила є?

— О, звісно! В українській мові купа таких помічних фраз, щоб не зламати мізки, — усміхнулася Єва Володимирівна. — Ось, наприклад, знаєш, де ніколи не пишеться м'який знак після приголосних?

— Де?  На паркані? — ляпнув я, і клас нарешті ожив від сміху.

— Майже. Запам’ятай фразу: «Де ти з’їси ці лини?».

— Лини? Це риба така? Я карасів більше люблю, — почухуючи потилицю, пробурмотів я.

— Хай будуть і карасі, але в цій фразі зібрані всі приголосні, після яких ми ставимо м’який знак (д,т,з,с,ц,л, н).  А щоб знати, де писати літеру и  після  ж,ч,ш  є ще одна «дичина». Слухай: «Реве та стогне Дніпр широкий, човни та щепи жене».

— О, це вже класика! — вигукнув Дмитрик. — Але до чого тут щепи?

— До того, — вчителька хитро підморгнула, — що це правило «Дев’яти». Ми пишемо  и в іншомовних словах після семи букв з першої фрази та ще двох — ж,ч,ш.

 «ЦаП ХоЧе ФіСТаШКи» та «КаФе ПТаХ» — мнемонічні фрази, за допомогою яких легко розпізнати глухі приголосні звуки. А дзвінкі – фраза «БуДе ГоЖе ҐеДЗю у ДЖаЗі». Щоб запам’ятати кольори веселки - Чабан Отару Жваво Заганяє, Бо Скоро Фільм.  А ось словесний ключ, який допоможе запам’ятати загальні назви іншомовного походження, що містять