РОЗДІЛ 6. ФРАЗЕОЛОГІЯ - ТО МУДРІСТЬ

От скільки я не мріяв стати фінським учнем,  але доводилося йти до пузирківської рідної школи у мій цікавий сьомий клас.

Одне гарно у нашому класі – дєвок нема, одні хлопці. Та ще і які! Як сказала класна керівничка, я один заміняю десятьох.  Не думаю, що то комплімент. Я їй як кістка в горлі. І перевела б до іншої паралелі, до іншої школи, але в селі школа одна, і паралель, тобто сьомий клас один. Ото невезуха!  Ми часто чули від нашої класної «Звільнюсь до біса і робіть, що хочете». Серйозно не сприймали.  Але Лідія Макарівна звільнилася й перевелася до школи в райцентрі. ТАК ми на перше вересня лишилися без класного керівника і без вчительки мови.   На замінах приходила директорка Людмила Савеліївна і примушувала вивчати параграфи, а також писати вправи. Вона  помітила, що коли ми пишемо, то в класі тихо, лише ручки по паперу дряпають. Тому ми писали. Нудні якісь були уроки. І ось якось приходить директорка і каже: «До нас їде нова вчителька мови».

Інтрига шалена. Бо  ми ж розуміли, що та вчителька  автоматично й наша класна буде.  Семен приніс старовинну молитву  учнів перед навчанням: "Господи Ісусе, допоможи мені розуміти все, чого мене вчать. Нехай мої думки будуть ясними, а серце відкритим до нових знань. Провадь мене на шляху навчання, щоб я міг здобути мудрість і використати її на благо інших. Амінь."

 І ми всім класом  на репродукцію Мони Лізи (Джоконди) Леонардо да Вінчі молилися, як дикуни на опудало вождя муміфіковане. Думали, що  то сильна ікона.  А то ж картина просто. Тітка, що на ній зображена, викликала довіру.  Тоді я зрозумів, що не важливо на що ти молишся, головне, що віриш. Ми з таким  завзяттям молилися, що Бог нас почув. Адже так важливо, щоб учитель був гарним, добрим і не забував, що колись теж був дитиною.

 Якщо чесно, у сьомому класі найважче — не контрольні. Найважче — це вчителі. Бо кожен має свою особливість, тому до кожного треба призвичаїтися, зрозуміти його психологію, щоб зайвий раз не нариватися на «компліменти».

Наш фізрук, Петро Семенович (ми його проз очі  Свистком звемо, бо реально віртуозно вміє свистіти) наприклад, свято вірить, що ми всі майбутні олімпійські чемпіони. Якщо ти пробіг крос і не помер — це ще не означає, що можна відпочити. Це означає, що можна пробігти ще два кола.

Математичка  Ганна Іванівна узагалі дивна людина.  Ми її Королевою іксів кличемо, бо її улюблена фраза, після якої нас пристойно ціпить: «Знайди невідомий ікс». Якщо воно невідоме, то як знайти?  А головне – навіщо? Менше знаєш, краще спиш і довше живеш. Дошка у Ганни Іванівни – то знаряддя тортур. Як викличе когось до тієї дошки, то доки не замордує рівняннями та прикладами, не заспокоїться.

— До дошки піде... – починає вона інтригу й у всіх в душі холоне і в голові паморочиться.  Увесь клас починає дивитися в підручники так уважно, ніби там інструкція, як виграти мільйон.

Історик  Микола Петрович, він же завуч, хороший. Як розповість про козаків чи лицарів, то навіть двієчники слухають. Правда, потім виявляється, що треба дати відповідь на тестові питання, і вся романтика кудись зникає. А  тести  історик любить, бо їх хоч складно складати, так легко перевіряти. Тому хочеш нормальну оцінку, слухай байки Петровича.

Біологиня  Світлана Пилипівна (прізвисько  Квіткова фея) любить усе живе. Навіть павуків. Я після її уроків став підозрювати, що комарі теж чиїсь улюбленці. Якось з нудьги листочок фікуса відщипнув, то став ворогом. Довелося квітку дарувати, щоб сердитість згладити. Батя з райцентру привіз. Орхідея зветься.

Світлана Пилипівна, як побачила подарунок, аж засяяла, ніби їй грамоту управління освіти виписало.

— Ох, яка краса! Орхідея! — каже. — Знаєш, Тамерлане, у тропіках вони на деревах ростуть.

Я насторожився.

— Це як?

— Чіпляються корінням до стовбурів.

— Тобто паразити? — уточнюю, бо на наших деревах теж такого щастя повно. Омела зветься.  Зелененькі колобки такі.

— Не зовсім паразити. Епіфіти.

— Епіфіти — це культурне слово для паразитів?

Світлана Пилипівна так на мене подивилася, що я вирішив більше не ризикувати.

Але думка засіла.

От дивина. У далеких країнах ця рослина на деревах висить, як наші сусідські коти на парканах. Нікому особливо не треба. Росте собі та й росте. А в нас її в магазині продають за такі гроші, ніби вона щодня сама борщ варить і посуд миє. Я навіть батю спитав:

— Скільки коштувала?

Він назвав суму. Я мало зі стільця не впав.

За такі гроші можна було пів мопеда купити. Або три ящики морозива. Або сто двадцять пачок сухариків. Я спеціально порахував.

Орхідея ж стояла на підвіконні у кабінеті біології й виглядала дуже задоволеною життям. Паразит, пардон, епіфіт, що тут скажеш.

Найобразливіше було те, що цвіла вона місяцями.

Наші шкільні квіти зазвичай працювали за схемою: зацвіли — відцвіли — засохли — винесли.

А ця ні. Вересень цвіте. Жовтень цвіте. Листопад цвіте. У грудні я вже почав підозрювати, що вона пластмасова.

— Світлано Пилипівно, а ви впевнені, що вона жива?

— Звісно жива. Не здумай нічого відривати! Взагалі до квітів не підходь!

Сильно треба мені ті квіти.

Але найбільше до мене присікувалася вчителька української мови, вона ж наша класна у шостому класі – Лідія Макарівна. Ні, спочатку все було нормально.

Я навіть  гарні оцінки іноді отримував.

А потім стався той фольклорний випадок.

В кінці шостого класу, саме в  березні, коли  сік по стовбурах дерев тече, а у школярів дах зносить від надміру адреналіну,  бо весна ж, вчителька мови вирішила завантажити нас пошуковою роботою. Проєкт, так би мовити:

— Діти, проведете фольклористичну розвідку. Поспілкуйтеся зі старожилами села. Запишіть прислів'я, приказки, цікаві народні вислови.

Я подумав: «О! Нарешті домашнє завдання, яке можна робити без підручника!»

І пішов до баби Сталіни. Сталіна – то таке ім’я.