Розділ 4 У пошуках гарної мачухи

Я ріс без мами. У цьому є певна несправедливість. Більшість людей хоча б раз бачили свою маму. А я — ні. Тільки на фотографіях. Майже на усіх світлинах вона усміхається. Молода, гарна, з довгою косою. І дивиться кудись повз об'єктив так, ніби знає щось хороше, про що ще ніхто не здогадується.

Якщо чесно, я навіть не знаю, яка вона була насправді. В сенсі характеру. Бо тато розповідає про неї так, ніби вона свята. Слухаєш його — і починаєш підозрювати, що звичайних людей з такими чеснотами в природі не існує.

Готувала найкраще. Співала найкраще.  Вчилася найкраще. Усміхалася найкраще. Навіть сварилася, мабуть, найкраще. Одним словом — мадонна.

— Тату, а недоліки в неї були? — якось не витримав я.

Він задумався.

— Були.

— Які?

— Заміж за мене вийшла.

Після такого аргументу сперечатися важко.

Познайомилися вони ще в школі. Тато тоді був старшокласником.  Маму якийсь лоб образив, тато вступився, і з того часу маму вже боялися не те що ображати, а ближче, як на кілометр підходити. Як порядний кавалер, тато носив мамі портфель.

— Отак зразу й закохався? — питаю.

— Аякже.

— А вона?

— І вона.

— І все?

— А що ще треба?

Дорослі іноді дивні.

Потім була армія. Мама чекала. Дочекалася. Тато повернувся і вирішив побудувати будинок.

Кажуть, кожен нормальний чоловік має посадити дерево, виростити сина і побудувати хату. Мій тато вирішив не розмінюватися на дрібниці. Спочатку побудував хату в лісі, потім посадив навколо неї багато дерев, а вже потім я народився.

Будівництвом займався до  весілля. Молодий був. Гарний. Наївний. Звідки знаю? Так на світлинах усе ж видно. Батько  вирішив вести історію своєї родини, тому усе фотографував. Он перша цеглочка, Он святкове деревце на дашку, сарай, паркан, комин. Перший раз затопив. Дим пішов не в комин, а в хату. Тато сидить на порозі, кашляє. Тато на пасіці. Не знаю, хто кому сподобався — тато бджолам чи бджоли татові. Але пасіка з'явилася саме тоді. Спочатку як хобі, тепер це мистецтво. Пізніше я про татову пасіку розкажу, бо то ж така дивина.

Потім відгуляли весілля. Далі робота. Згодом  мої батьки вирішили, що пора вже заводити дитину. І тут починається моя частина історії. Коли лікар сказав, що буде хлопчик, тато, кажуть, стрибав від радості. З даху будину в копицю сіна. З берега в річку.  Куди він тільки не стрибав. Радів. Зараз характеризує себе одним, але містким словом - "ідіот". Самокритично.

— Син!

Уже й ім'я придумали. Правда, не одразу Тамерлан. Тут історія темна. Мені здається, спочатку були якісь нормальні варіанти. А потім щось пішло не так. Я ще розберуся. Бо свідків мало, а брешуть усі  якісно. Навчилися.

Усе було добре. Вони чекали мене. Купували речі. Готували ліжечко. Мама розказувала казочки, щоб мені в пузі не скучно було.

Будували плани. А потім... Потім мами не стало. Тато розповідає про це рідко. І завжди коротко. Наче боїться згадувати занадто довго. А я й не питаю. Бо іноді бачу, як він дивиться на її фотографію. І все розумію без слів.

Зате я живий. І тату зі мною аж ніяк не скучно. Часом, думаю, навіть занадто весело.

Іноді мені здається, що мама десь там зверху дивиться на мене і хитає головою. Особливо коли мене викликають до директора. Або коли я випадково запускаю літачок під час уроку. Брешу, не випадково. Або коли Семен і я вирішуємо перевірити якусь геніальну ідею на практиці. Нас із Семеном  весь час розсаджують, бо разом ми навіть не банда, а мафія. Директорка якось казала, сам чув:

— То добре, що він паршиво вчиться. А то б вже школу на друзки розніс. Такий чудовий тато, і послав же Бог  синочка…. Природа дійсно на дітях відпочиває…

Мама теж, певно, на небі десь там думає: «От кого я народила на чоловікову голову?...»

А потім усміхається. Бо я ж її син. Тато каже, що в мене її очі. Баба Сталіна каже, що характер теж її. Щоправда, коли я питаю, який саме характер, баба чомусь починає сміятися.

Зате я знаю одне. У мене ніколи не було мами. Але ніколи не було дня, щоб я не знав про її любов.

Бо тато про неї говорить так, ніби вона просто вийшла ненадовго й ось-ось повернеться. І знаєте що? Мені здається, це правильно. Бо людина живе доти, доки її люблять і пам'ятають.

А якщо так, то моя мама досі живе.

У фотографіях.  У татових історіях. У моїх очах. І навіть у тому впертому характері, через який Дмитро іноді дивиться на мене так, ніби хоче побити, але не впевнений, що  він виявиться сильнішим. Тому не ризикує. Ні, я не великий і не дуже сильний. Проте й не треба. тВчителька біології каже, що виживають не сильні, і навіть не розумні. Виживають ті, що вміють швидко пристосовуватися до умов. Я такий. Прудкий, крутючий і весь час пхаю свого носа, куди треба і не треба. Цікавлюся. Допитливий. Як Піноккіо.  

Тож сумувати ніколи. Мама б цього не схвалила. Вона ж чекала на мене. А значить, я просто зобов'язаний прожити цікаве життя. Хоча б за нас обох. Бо не просто ж так вона мені вигадала таке ім’я.

Я маму дуже люблю. Але тата також. А самотньому йому паршиво. Чоловіку потрібна жінка.  Тому я взяв це питання  під особистий контроль. 

Доки тато жив самотньо (я не рахуюся, я дитина), він трохи здичавів. Та що там трохи…  Заріс так, що вуса з бородою можна було заплітати в кіски. Стиль – переплюну лісовика.  Нехай заздрить тихо там у кущах.

Одягався теж за принципом: «Що перше з шафи випало, те й модне». Камуфляжні штани, светр із діркою на лікті, гумові чоботи й стара куртка, яка пам'ятала ще молодість мого діда. У дзеркало тато дивився рідко. Воно у нас  одне й те у ванній. Казав:

— Головне, щоб ведмеді не сміялися.

А так, як ведмедів у нашому лісі нема, то й сміятися нікому.

Тато лісник, тому замість ранкової зарядки ганяв по хащах браконьєрів. Ті вже знали його в обличчя й, мабуть, мали окремий чат:

«Увага! Єгор Іванович сьогодні в доброму настрої. Бігає швидко!»