Розділ 3 Мій унікальний сьомий клас

Так ото я довчився до сьомого класу. Краще сказати – домучився. Звичайна сільська школа, де всього трохи більше сотні учнів.  У селі взагалі люду небагато – десь близько п’ятисот осіб. І п’ята частина вчиться в школі. По класах дітей – раз - два і нема. По п’ять чи то шість особин. У нас був великий клас – аж десять. І всі хлопці. Хоч би одну дєвку для приколу. Директорка називала нас «бермудським трикутником». Ні, не учні пропадали, вчителі. Не витримували, звільнялися і їхали хто в райцентр, хто трохи далі. Не бачили перспективи вчителювання у нашій  школі, особливо  швидко тікали наші класні керівники. Бо ми були не подаруночки.  І головне ж кожен окремо – індивідуальність, а разом – банда.

Почнемо зі Степана. Ми його прозвали Фермером. Чому? Весь час на городі пропадає. Якби у школі був предмет «Картоплезнавство», він би мав дванадцять балів автоматом і ще вчителів консультував. Він знає все: яку картоплю садити, коли підгортати, чим кропити й скільки гною треба на сотку. У нього на городі п'ятнадцять сортів картоплі. Він сам розповідав, що з батьком  їздить щороку на ярмарок у   Хмельницький, щоб нові сорти картоплі купувати й розводити. А до Ізяслава ближче, то частіше їздять. У вересні як виберуть ту картоплю, то  тиждень  Степана в школі нема – торгує з батьками.

Вчитися він не любить, у письменниках, як і я, плутається. Всі письменники для нього існують десь на одному городі. Сосюра, Рильський, Франко… Щось таке знайоме, але краще про буряки поговорімо.

А ще Степан страшенно любить теорії змови.

— Андрій Шевченко — родич Тараса Шевченка, — заявив він якось на весь клас.

— У Тараса Шевченка дітей не було, — здивовано мовила вчителька.

Степан лише рукою махнув.

— То в книжках не написали. Засекретили. Колись з’ясується, що були.

Сперечатися зі Степаном — то як копати картоплю виделкою. Начебто можна, але толку мало.

Василь у нас інший. Його багато не почуєш. Він говорить тільки тоді, коли вже зовсім треба. Я навіть думаю, що за кожне зайве слово він платить податок. Ми всі його звемо Старший, бо він реально старший серед п’яти дітей  Тараса Свириденка.

Якось питає вчителька у вересні:

— Василю, чого в школі не був?

— З малими сидів,- і все. Крапка. Змістовна відповідь.

Що значить сидів? Він годував  молодших, перевдягав, заколисував, сварився з одним, мирив двох і не дав третьому залізти на  вербу, бо Гриша у них лазить по деревах як  досвідчений кошак. Сім’я боїться, що колись гепнеться.

— А батьки де були?

— Картоплю копали, — пояснив блін.

— Тиждень копали?

— Тиждень. Бо гектар же. А ще буряки, морква….

Тут навіть наша вчителька замовкла, бо у самої город, знає.

А ще у нас у класі є брати-близнюки Іван і Петро. Ми їх називаємо  Чіп і Дейл, бо хрін розбери, де хто, схожі дуже.  Я підозрюю, що в них один мозок на двох, просто користуються по черзі. Вони навіть рухи повторюють. Один почухав потилицю — другий теж. Один позіхнув — другий уже рота відкриває. Колись один двійку отримає, а другий, мабуть, автоматично теж засмутиться.

Михайло — то окрема природна стихія. Якби в Україні придумали Червону книгу для особливо рідкісних явищ, його б туди занесли як молодого карпатського ведмедя, який дивом опинився на Хмельниччині. Великий, кремезний, добродушний, повільний. Не важко здогадатися, як ми його звемо – Мишко.

Він весь час щось жує. Я серйозно. Не знаю, як це працює, але в його кишенях є якийсь секретний портал на мамину кухню. Перший урок — пиріжок. Другий — яблуко. Третій — бутерброд із салом. На великій перерві взагалі страшно дивитися, бо здається, що зараз він дістане цілу каструлю вареників. При цьому Михайло ніколи не поспішає. Жує поважно, вдумливо, наче виконує важливу державну місію. Він якщо в їдальні не доїв – на урок не йде. Бо уроки – то другорядне у його житті. Головне – не лишитися голодним.

І пише так, що лікарі нервово курять збоку. Якби його зошит потрапив археологам через тисячу років, вони б вирішили, що знайшли писемність загубленої цивілізації.

Мишко читає. Не просто читає, а ковтає книжки. Особливо фантастику. Поки ми ганяємо м'яча чи дуріємо на перерві, Михайло сидить собі в куточку і не відлипає від книги. Коли ніхто в класі не прочитає твір, Мишко розказує. І то цікаво, захопливо, емоційно. Чим рятує клас від двійок з літератури.

Якось сидить, доїдає бутерброд і каже:

— А скоро люди й роботи житимуть разом. Як люди й коти. Я б собі друга-робота хотів. А ти?

Я навіть задумався. Уявив робота в нашому селі. Зранку він допомагає копати картоплю, вдень косить траву, увечері годує свиней, а потім сидить біля магазину з дідами й обговорює погоду.

— Може, й непогано, — кажу.

Михайло тільки кивнув і знову відкрив книжку.

Мені здається, у його світі роботи давно існують. Ба більше, вони вже навчилися читати його почерк. Бо людям це поки не під силу. Вчителі сваряться, моляться, скаржаться, а потім примушують Михайла читати самому, що написав.

А от Гриць — це людина, яка продасть вам сніг узимку і переконає, що ви самі про це мріяли. Мати йому в школу дає три пиріжки, Грицько  один їсть, а два продає на останній перерві, коли всі дуже голодні, а в їдальні все розкупили. Потім на вторговані гроші купує цукерки чи щось, що йому хочеться.  Його дражнять Жид. Ну єврейське коріння у нього. І прізвище Кац.

Він знає все.  У кого корова втекла. Хто купив нового трактора. Хто з ким посварився. Чому фізрук сьогодні сердитий. І навіть те, чого ще ніхто не знає, але завтра обов'язково станеться.

Якщо Гриць щось розповідає, йому віриш автоматично. Навіть коли він сам не дуже впевнений.

Біля дошки він узагалі геній. Не в плані усе знає, а в плані, вміє переконати, що знає.

— Що таке іменник? — питає вчителька.

Гриць поправляє чуба, зітхає і починає впевнено:

— Іменник — це, якщо глибоко подумати, основа життя. Бо без нього не було б ні людей, ні села, ні трактора, ні картоплі…