Розділ 2. Історія села Великі Пузирки

Наше село Великі Пузирки має дуже давню історію. Настільки давню, що ніхто вже до пуття не знає, як усе було насправді.  Зате всі знають, як точно не було. А ще кожен дід  і кожна баба мають власну версію, і всі вони правдиві. Спробуй скажи комусь, що він бреше, отримаєш в кращому разі віником по п’ятій точці, в гіршому – чорну пляму на карму  чи пристріт на весь рід. У нас в селі багато віщунів. Одна баба Сталіна чого варта. Пів музею заміняє. Скільки  їй років уже забула, але те, що сусідка Марфа позаторік позичила гроші й померла так і не віддавши, буде пам’ятати до скону. Думаю, і на тому світі згадає тій Марфі.

Кажуть, ще до монголо-татарського нашестя на Київську Русь існувало неподалік село Залужжя. Там, де зараз Калиновий Гай. Жили собі люди тихо й мирно. Орали. Сіяли. Косили. Сперечалися, чий кабан розумніший, чия курка більше яєць знесе.

І все було добре, поки не прийшли монголо-татари.

Тут треба сказати, що наші предки були людьми практичними.

Побачили ворогів і вирішили:

— Ну його. Життя дорожче.

І гайнули в ліси та болота. Легенда про Івана Сусаніна  не на пустому місці народилася.

Ліси тоді були такі, що в них можна було корову загубити та й самому з нею заразом загубитися. А не те, що зараз. Великий  парк.

Болота теж були серйозні. Дід Панас казав, що його прадідового діда так засмоктало, що знайшли аж через триста років. Але це не точно.

Монголо-татари походили, походили.

Покричали. Своєю татарською чи то монгольською мовою. Один чорт, наші ні чорта не розібрали.

Пошукали людей.

Потім плюнули й поїхали.

А наші предки ще трохи почекали. Бо народна мудрість каже: краще день пересидіти в болоті, ніж потім усе життя шкодувати.

Коли настало затишшя, люди повилазили зі схованок.

Оглянулися.

До Залужжя повертатися не хочеться.

Болота вже рідними стали. Обжилися якось.

І вирішили:

— Будемо жити тут. Безпечно. Ніякий зайда не припреться, а як припреться, то  втопиться.

Зібрали раду.

Постало головне питання:

— Як назвемо село?

— Нове Залужжя!

— Не подобається.

— Лісове!

— Таких багато.

— Болотне!

— Якось не дуже престижно.

Тут один чоловік стоїть і дивиться на болото. А з нього:

— Бульк…

Потім:

— Бульк… Бульк…

Потім такий здоровенний пузир:

— ПУХ!

Чоловік каже:

— О!

Другий:

— Ого!

Третій:

— Таких пузирів я ще не бачив!

Четвертий був найрозумніший.

— То й назвемо Пузирки!

— А чого великі?

Тут болото видало такого пузиря, що всі присіли.

— Ось тому й великі.

Так і порішили.

Кажуть, спочатку хотіли назвати село Великі Бульки. Але баби запротестували. Бо бульки — то одне, вони й під носом можуть бути, а пузирки — солідніше.

З того часу наше село так і називається.

Правда, приїжджі завжди дивуються й питаються.

— Чого Пузирки?

Наші люди терпляче пояснюють, що через болотний газ.

Але найстаріша жінка в нашому селі баба Сталіна каже, що то не болотний газ, а болотяник пердить.

Щоправда, після того, як я одного разу спитав у неї, чи можна той газ у балони збирати і продавати, вона довго дивилася на мене й сказала:

— Тамерлане, з тебе або вправний бізнесмен виросте, або дуже велика проблема для села.

Тато каже, що другий варіант набагато реальніший. Не вірить він у позитивне розв'язання питання. А даремно. Тарасові Шевченку батько теж спадщини не дав, бо вважав, що буде або велика людина, або велике ледащо. Не вірили в Тараса, а він он як, Пророком став.  Ні ну я на пророка не претендую, та й малювати не тягне, а от вірші іноді в голову лізуть. То в мені, певно, геній потихеньку прокидається.

До речі, неподалік  нашого села є ще «Малі Пузирки».  Навіть боюсь коментувати, чому так назване. Теж, мабуть, у болоті щось живе, але невеличке…