1.

    Іра повільно поверталася додому зі школи. Та, коли поглянула на небо й побачила, як швидко по ньому пливуть темні хмари, пришвидшила крок. Змокнути їй зовсім не хотілося, а додому ще йти добрий кілометр. Їхній будинок самотньо стояв аж на околиці села, біля дороги, що вела до інших сіл. Із сусідів поблизу мешкали лише двоє літніх подружніх пар, чиї хатинки розташувалися неподалік від оселі Іри. А друзі дівчини жили далеченько. Щоправда, зараз це не надто турбувало школярку-одинадцятикласницю. Її більше засмучувала погода: лише початок жовтня, а на вулиці вже так похолоднішало, та ще й дощ ось-ось мав розпочатися.

   Вдома Іра сиділа над домашніми завданнями, але її постійно хилило на сон. Звісно, усе через погоду. Краплі дощу монотонно стукотіли по шибці, навіваючи дрімоту. Закінчивши письмові завдання, дівчина взялася вивчати параграф із біології людини. Та тема виявилася такою нудною, що вона перечитувала одні й ті самі речення по кілька разів і ніяк не могла зосередитися.

— Іринко, допоможеш мені вечерю приготувати? — раптом почула дівчина голос мами, що долинав із кухні.

— Уже йду, мамо! — радо погодилася Іра, адже тепер можна було без жодних докорів сумління відкласти вивчення параграфа.

    Мама попросила доньку піти на город і назбирати помідорів на вечерю. Накинувши куртку на плечі, дівчина вийшла надвір. Якби світило сонце, ще можна було б сказати, що день у розпалі, але темні хмари, які затягнули небо, вже наближали вечір. Іра озирнулася навколо — усе здавалося похмурим і сонним. Поки дівчина роздивлялася довкола, дощові краплі стали густішими й холоднішими. Іра швиденько почала збирати помідори в миску, а коли та наповнилася, поспішила повернутися до будинку.

    Щойно переступила поріг рідної оселі, як відчула тепло й затишок. Із підвалу долинав запах диму — тато вперше цього сезону розпалив котел. Із кухні тим часом линув аромат смаженої картоплі. Батько вже закінчив поратися з опаленням і тепер дивився у вітальні футбол, а молодший братик бавився машинками.

   Іра допомогла мамі приготувати вечерю та накрити на стіл. Незабаром уся сім'я зібралася разом. Надворі панувала негода, а в їхньому домі — тепло й злагода.

   У цій дружній родині за вечерею завжди було гамірно. Тато розповідав про різні пригоди, які траплялися з ним на роботі. Мама, спокійніша за характером, ділилася враженнями від свого дня, а діти по черзі розповідали, що цікавого сталося з ними у школі. А потім батько пригадував кумедні історії зі свого дитинства чи юності, і затишна кухня наповнювалася сміхом.

   Коли з вечерею було покінчено, мама розлила всім у чашки ароматний смородиновий чай, а на стіл поставила нарізаний домашній кекс. Раптом під вікном промайнула постать у чорному плащі. Усі помітили її й водночас повернули погляди до вхідних дверей. Хто це в таку негоду ходить у гості? І тут пролунав різкий стукіт.

— Мені страшно! — боязко мовив семирічний Сергійко.

— Не бійся. У нас двері замкнені. Зараз запитаємо, хто там, — спокійно відповів батько.

— Ні, я ходила на город і... забула замкнути! — пригадала Іра.

    Стук у двері повторився. Батько підвівся з-за столу й вийшов у веранду.

— Хто там? — грізно запитав він.

— Допоможіть, будь ласка, якщо зможете! У моїй автівці пробита шина, а в мене немає інструментів, щоб її замінити, — почувся голос із двору.

— Он як? А скільки вас у машині?

— Та я сам... — пролунала відповідь.

   Батько озирнувся на дружину й дітей, ніби запитуючи, як йому вчинити. Дружина ледь помітно кивнула, і він відчинив двері.

    На порозі стояв молодий чоловік у темному плащі. На голові в нього був капюшон, та, схоже, навіть такий одяг не надто захистив його від дощу.

— То що вам потрібно?

— Можливо, у вас є домкрат? Бо свій я, мабуть, десь загубив... А без нього ніяк колесо не поміняєш! Я швидко все зроблю й поверну вам.

— Та як же ви під таким дощем, та ще й коли вже темно, його поміняєте?

— Та вже якось поміняю...

— Ні, так не годиться! Заходьте, поп'ємо чаю, а якщо дощ вщухне, то я вам допоможу! — запропонував тато Іри, який був великим добряком, як, власне, і його дружина.

— Ну що ви! Ні в якому разі! Мені й так незручно, що потурбував вас у такий пізній час.

— Та який пізній час! Мій молодший син ще й вечірньої казки не дивився. Заходьте!

— Ні, дякую. Якщо неважко, то просто позичте домкрат.

— Не позичу, поки не вип'єте з нами чаю й не зігрієтеся.

    Незнайомець якусь мить роздумував, а потім нарешті промовив:

— Гаразд. Якщо я вам не заважатиму...

— Звісно, не заважатимете! І дружина, і діти, та й я — ми всі любимо гостей.

— Та я ж непроханий гість...

— Як це непроханий? Я ж вас запросив! — усміхнувся батько й іще раз жестом запросив чоловіка зайти. Той несміливо переступив поріг.

— Оксано, налий, будь ласка, ще одну чашку чаю, — звернувся тато до дружини, а сам забрав плащ у незнайомця.

— О! Та ваша сорочка теж промокла, — зауважив він.

— Та ні, то лише зверху, — відповів чоловік.

— Давайте я віднесу плащ у підвал. Там, біля котла, він швидко висохне. А ви проходьте на кухню.

    Незнайомець несміливо переступив поріг кухні.

— Доброго вечора! — досить скромно привітався він.

— І вам доброго вечора! — відказала мама. — Сідайте, не соромтеся. Ось ваш чай.

    Вона запропонувала незнайомцеві місце навпроти Іри. Він обережно сів за стіл, і тепер дівчина змогла добре його роздивитися.

    Це був досить молодий чоловік, можливо, навіть юнак. Темне волосся злегка блищало від вологи, а обличчя мало приємні риси. Його виразні карі очі на мить зустрілися із сірими очима Іри. «Красивий», — промайнуло в голові дівчини. І чомусь їй здалося, що цей несподіваний непроханий гість, який сьогодні порушив сімейну ідилію їхнього дому, ще не раз потурбує її спокійне й розмірене життя.