Розділ шостий

Колись мені здавалось, що сім днів тривають цілу вічність. Особливо у школі. Так, я любила навчатись, але п’ятниця все не хотіла наступати, і час тягнувся, мов резина. Зараз – тиждень пролетів, варто було тільки клацнути пальцями.

– Сьогодні наша остання ніч, – промовив Влад так спокійно, ніби від цього не залежали наші стосунки. – А потім ти матимеш повне право втекти від мене, моя неприступна кішко. Що приготувати тобі на вечерю?

– Ти так буденно про це питаєш.

– Я можу поплакати, – розсміявся він. – І благати тебе лишитись. Можливо, тоді ти повіриш в мою природню чуттєвість…

– Тріпло.

 – Я намагаюсь тебе зацікавити!

– Страшенне тріпло. – доповнила я, хоча насправді це не зовсім відповідало дійсності. Так, Влад періодами багато балакав, а потім наступали хвилини, коли я задавалась питанням, що ж знаю про нього, і усвідомлювала: майже нічого.

Він розповідав про себе дуже мало. Владові подобалось розкручувати мене на діалог, випитувати дрібні деталі, але сам він не можна сказати, що сипав подробицями.

– То що приготувати на вечерю? – нагадав про себе Влад. – Хочеш щось солоденьке? Я можу зробити тобі торт…

– Хто навчав тебе готувати? Розкажи більше про свою родину, будь ласка. Я так мало всього знаю! Ти про мене – більше.

Як мінімум, він добре знав, як звати моїх батьків. Не так вже й складно ввести потрібні імена в пошуковику і ознайомитись з їх детальною біографією.

– Здається, я вже якось згадував, – знизав плечима хлопець. – Мене навчав готувати батько. Мама вміє, але не надто добре. Татові завжди подобалось радувати її зранку.

– А зараз? Ти говориш в минулому часі…

– Зараз у нас напружений період.

– Їх кохання погасло?

– Що? Ні! – хитнув головою Влад. – З їх коханням все більш ніж в порядку, – він всміхнувся. – Просто по роботі багато нюансів, доводиться важко працювати. Але тато та мама завжди вірні один одному.

– Добре, коли шлюб такий міцний. Гаразд, розкажи тоді ще щось. Наприклад, про своє навчання. В якій ти вчився школі?

– У звичайній.

– Владе!

– Я можу розказати тобі щось цікавіше за школу, – знизав плечима він. – Щось, що справді допоможе тобі зрозуміти мене краще. Хочеш?

– Давай.

– Ну, наприклад… Обожню готувати шоколадний фондан, – промовив він. – Мене навчила його готувати дружина татового друга; тато працює з цим чоловіком. А його дружина – кондитер, – на мене полетів цілий водоспад деталей, але всі вони були такі дрібні, що я не могла зробити про Влада жоден висновок.

Та водночас його яскраві описи породжували картини, що так і палахкотіли перед очима. Я бачила об’ємний образ, чіткий, але незрозумілий, трохи розмитий, ніби він намагався тримати в секреті якусь важливу свою частину. А я втрачала голову, не дізнавшись про нього взагалі нічого.

Якщо так триватиме і далі, я змушена буду просити маму чи тата дізнатись про Вольного більше. Але я б не хотіла так його ображати! Хай розкаже сам.

– Більше за все мені сподобався її авторський рецепт шоколадного фондану з полуницею. Ти дивишся на десерт, що виглядає майже як звичайний кекс, та коли торкаєшся його, відчуваєш, що під твердою оболонкою б’ється жар полунично-шоколадного серця. Ти розрізаєш фондан і бачиш, як розплавлений, рідкий шоколад виливається на тарілку. На язиці він  розкривається гіркувато-солодким смаком, злегка обпікає. Поруч обов’язково має бути морозиво. Для контрасту… Воно охолоджує та робить твоє відчуття гострішими. Полуниця гармоніює з м’ятою, і разом вони сплітаються у справжній вибух, дражнять твої рецептори. Неймовірні відчуття… Навіть якщо просто відчувати їх. Але слова, хай і правдиві, неповноцінні. Куди важливіший власний досвід!

Я й не помітила, коли Влад підійшов до мене надто близько.

– То що? – хрипко спитав він, нахиляючись до мене впритул, – приготувати тобі шоколадний фондан, сонце моє?

Мені довелось докласти чимало зусиль, аби лишитись сидіти на місці, не сіпнутись. Він… Спеціально це робить. Зваблює мене!

– Краще я поп’ю просто ромашкового чаю, – прошепотіла я. – Мені точно не треба шоколад, полуниця і…

Що завгодно, що може так сильно діяти мені на мізки.

Ромашка – ідеально. Сподіваюсь, вона достатньо мене заспокоїть, аби в голову не лізло всіляке неправильне.

Влад занадто зводить мене з розуму!

Він налив мені ромашкового чаю. Я схопила гарячу чашку, хотіла зробити ковток, але попереджувальний жест змусив мене одуматися: не хочеться обпекти собі горло! Я вчасно зупинилась, всміхнулась слабко Владові і дочекалась, доки вода охолоне хоч трохи.

Однак ромашка не врятувала. Не заспокоїла анітрохи. Я осушила чашку до дна, але на язиці все одно лишався присмак полуниці.

Прокляття… Що ж це робиться зі мною! Я повинна думати головою зараз!

– Що, фондан все одно ввижається?

– Ти триклятий звабник, – я поставила чашку на стіл та вилетіла геть. Втекла до кімнати, хотіла сісти у крісло, але майже одразу про це пошкодувала. Бо Влад не полишив мене одну; він пішов до мене, вмостився на поручні крісла і ніби випадково погладив мене по щоці.