Розділ п'ятий

Прокинувшись, я не одразу зрозуміла, де знаходжусь. Незнайомий запах, незнайома стеля, незнайоме вікно, до якого я повернула голову – увесь цей потік вражень ошелешив мене, змусив схопитись з ліжка. Лише пройшовши перші два кроки, я раптом усвідомила, що у Влада вдома.

Повернулась назад, залізла під тонку ковдру, повернула голову…

– Хей!

Хлопець спав поруч зі мною. Лежав на боці, розслаблено, і уві сні його прегарне обличчя втратило ті хижі, скажені риси, стало м’якшим і ніби молодшим.

Менш привабливим? Якби ж то!

Тепер Влад нагадував мені когось. В раптово м’якій лінії губ вгадувалась чиясь ніжна усмішка, але чия, де я могла її бачити?

Гаразд, потім розберусь.

– Хей! – я роздратовано штурхнула його в плече. – Ти що тут робиш?

– Сплю, – варто було розірвати пелену сну, як Влад знову став тим самим великим хижим котом. Зблиснули небезпекою сині очі. – А що? Здається, люди о… – він намацав під подушкою телефон, доторком розблокував екран і зиркнув на годинник, – о сьомій ранку всі нормальні люди саме цим і займаються.

Я фиркнула.

– Якого біса ти спиш у ліжку?!

– Бо це моє ліжко.

– Ти віддав його мені!

Вчора ввечері в якийсь момент Влад проявив благородство, повідомив мені, що знайде, де вмоститися, і запропонував лягати спати у його постіль. Я спочатку навіть гордо відмовилась, заявила, що мені нічого не треба, але потім усвідомила, наскільки «приємно» буде спати на голій підлозі, хай навіть в теплу пору, і дозволила здоровому глузду взяти верх.

Доки я засинала, то була в ліжку одна. Влад, напевне, пробрався до ліжка десь пізніше. Ото вже паразит! Це ж треба було мати стільки нахабства! Гаразд, я в нього в гостях, але ж це не привід…

– Я не гарантував, що ніколи не ляжу сюди, сказав лише, що засинатимеш ти одна. Хоча в моїх обіймах, – Влад підморгнув мені, – було б значно приємніше.

– Скотиняка.

– Мені б більше сподобалось, якби ти назвала мене котиком.

– Тебе прибити мало! Котик знайшовся…

– Я всього лиш хочу завоювати одну неприступну кралю, а вона постійно тікає і тікає!

Я обурено фиркнула і вибралась все-таки з ліжка, зайвий раз радіючи, що вирішила спати в піжамі. Влад теж надовго не затримався один; він відкинув ковдру, і я мимоволі аж замружилась, перелякавшись, що він ще й без одягу.

– Ти так реагуєш, – розсміявся Влад, – ніби ніколи не бачила голого чоловіка… Чи таки не бачила?

– Все я бачила! – буркнула я, відвертаючись від нього. – Штани надягни!

– Я ж в білизні.

– Цього мало!

– Ні, ну ви тільки подивіться, яка скромниця… Золото в мене буде, а не дружина.

– Я тебе зараз стукну, – майже прогарчала я, але Влад, здається, плювати хотів на мої погрози. Його взагалі це все лише розважало – а мені хоч крізь землю провалися від сорому!

Портал у невідомість під ногами не відкривався, тож я відступила до тумбочки, на якій височіла пляшка з водою, хотіла вибрати серед своїх речей, що лежали тут, у сумці, щось підходяще – але відчула, що Влад аж надто виразно на мене витріщається.

– Навіть не сподівайся, – прошипіла я, – що я при тобі нахилятимусь, збоченцю!

– Чому це я збоченець? Ти приваблива повнолітня жінка, дивитись на тебе – більш ніж природньо! – заявив мені нахаба.

Я сердито крутнулась на місці та втупилась в нього поглядом.

Нуль реакції.

– Чому тобі навіть не соромно?! – обурено видихнула я. – Ти провокуєш мене!

– Так.

– І ти робиш це спеціально.

– Теж так.

– Але нащо?!

– Бо мені подобається, як ти лютуєш, – знизав плечима Влад.

Я хотіла кинутись на нього, аби стукнути сильніше – щоб побачив, яка я гарна та приємна, коли мене довести до сказу, але далеко не втекла, лише налетіла на тумбочку за спиною. Величезна пляшка похитнулась та, обдавши мене хвилею води, покотилась на підлогу. І рідина, поштовхами вириваючись назовні, полилась прямісінько на сумку з усіма моїми речами.

Я звереснула та кинулась рятувати мобільний телефон. Встигла схопити його, стрімко обтерла об сорочку, перевірила – працює, все добре. Але, доки я витрачала запас своєї спритності на те, щоб не дати техніці померти у конвульсіях, а Влад протискувався повз мене, увесь одяг наскрізь промок. Те, що було на мені, тепер теж неприємно липнуло до тіла.

– Дідько, – стиха пробурмотіла я. – Тепер навіть перевдягнутись нема в що… Нащо тобі вода в такій кількості?!

– Не повіриш, кішечко, щоб пити, – гмикнув Влад.

– А з крана чим погана?

– Може, у вашому будинку і стоїть тридцять три фільтри, а вода подається з артезіанського джерела, але тут – не так. Ти собі не уявляєш, яке на смак те, що ллється з-під крану. Чай чи суп ще зробити можна, пити – ні. Тож доводиться купувати бутильовану воду. Так, посунься-но…