Розділ четвертий

Готував Влад просто надзвичайно. Я бувала в купі дорогих ресторанів, але такої смачної смаженої картоплі не пробувала ніколи в житті. Здається, саме про це розповідала Мар’янка, моя подруга і донька маминого зведеного брата, коли говорила про «шикарну домашню кухню»?

– Це божественно, – видихнула я, прожовуючи черговий шматочок картоплі. – Я такої смакоти ніколи в житті не їла!

– Тобі що, ніколи не смажили картоплю? – усміхнувся Влад.

Я заперечно хитнула головою.

– У нас вдома готує кухар, він крутий, але картоплю не смажить. А батьки якось не великі майстри на кухні. Ну, мама все непогано вміє, але не любить тим займатись. Тож… Ця страва якось пройшла повз мене.

– Ти дуже багато втратила, – Влад сперся об кахельну стіну, витягнув довгі ноги і поцікавився: – Добавки?

– Так! – вигукнула я і одразу ж зашарілась. – Ні, напевне, не треба.

– Чому?

– Ну, розумієш, я якось не хочу розтовстіти. Я, звісно, не сиджу на дієтах, але ж треба мати міру.

Насправді мені пощастило – я не надто легко набирала вагу, тож могла дозволити собі зайву порцію. Але в голові раптом спалахнула абсолютно дурна думка, що Владові не сподобається, як багато я їм, і він підніме мене на кпини.

– Ти ж ще хочеш, – примружився він. – Тільки не кажи, що тобі теж вселили в голову оту дебільну думку, що при чоловіках треба харчуватись, мов пташечка! Я думав, твої батьки не такі, вони не розповсюджують ці стереотипи!

– Мої батьки не такі! – одразу ж вигукнула я. – Тобто, я хотіла сказати, що мені про це не мама розповідала. Подруга.

– До біса ту подругу. Я за здоровий апетит, – заявив Влад. – То що, ще трохи?

Довелось погодитись. Картопля все-таки була шалено смачною. Мені навіть стало сумно, що я сама такого не вмію готувати. Треба попросити тітку Лізу, щоб навчила, можливо, я б порадувала Влада тими смачними пиріжками, її фірмовими… І заодно брата б пригостила, він їх шалено любить.

Вольний уважно спостерігав за тим, як я мию посуд, і за деякий час зазначив:

– Ти явно вмієш тримати мийку в руках. А я думав, такі золоті дівчатка, як ти, на кухні досить безпомічні.

– Мити посуд – це ж просто, – гмикнула я. – Не завжди хочеться ганяти посудомийку. Я тільки готую не дуже, а так – зовсім не побутова інвалідка.

– Тобто, можна не боятись, що після одруження мені доведеться заробити одразу на штат прислуги? Зможемо обійтись своїми силами?

– У нас тільки кухар, ну, і клінінг раз в тиждень, бо нема часу… Якого такого одруження?!

– Нашого з тобою, – нахабно заявив Влад. – Ніколи не розумів, до речі, як люди живуть з найманими працівниками під одним дахом. Як на мене, це трохи складно. Всі оті гувернантки, кухарі, прибиральники. О, а моє улюблене це закриті навчальні заклади! Ти в такому навчалась?

– Я не збираюсь за тебе заміж, – вирішила чітко означити я. – І ні, не навчалась. Ходила до звичайної школи. Ну, до гімназії. І гувернантки в мене не було. За мною та братом в дитинстві дивилась бабуся. Але моїм дітям, коли вони там будуть, так навряд чи пощастить, бо мої мама і тато – точно не з тих, хто стирчатиме цілодобово вдома. Вони дуже зайняті люди. А бабуся дуже старенька. Я стараюсь приїжджати до неї щотижня, щоб вона не сумувала…

– Познайомиш нас? – поцікавився Влад.

– Вона зараз на лікуванні в Швейцарії, – хитнула головою я. – Тож ні, на цьому тижні не вийде.

– Ну, якось потім. Головне щоб до того, як народяться наші з тобою діти, а то негоже бабусі одразу підкидати виводок правнуків і просити з ними посидіти, – він так весело підморгнув мені, що я навіть розсердитись не змогла.

– Я не планую від тебе народжувати, – я вдарила його мокрою після миття посуду долонею по руці. Влад у відповідь спіймав мене, заключив в свої обійми і нахабно всадовив собі на коліна.

– Ага, так-так… – пробурмотав він, торкаючись губами моєї шиї. – Про це ми з тобою потім поговоримо, я ж зовсім не планую так форсувати події.

Обурення все не приходило. Я повернула голову, аби сказати Владові все, що думаю про його «плани», просто в очі, але замість того просто наштовхнулась на його погляд і… Сама схилилась, поцілувала в губи. Не знаю, як то вийшло, але я просто дозволила своєму внутрішньому тяжінню перетворитись на дії – і воно потекло само, мимоволі, хай би як я опиралась, намагаючись закликати себе до здорового глузду.

Від можливих помилок – а до них явно йшло діло! – мене зупинив дзвінок телефону. Я скрикнула, зістрибнула з Владових колін і кинулась до мобільного. Виявилось, що це Олег – і я швиденько підняла слухавку, не так тому, що хотіла поговорити з другом, як тому, що боялась того потягу, що виник між нами з Вольним.

– Привіт, – Олег явно нервувався. – Слухай, я хотів сказати… Зранку воно якось не дуже вийшло. Я подумав, може, ми з тобою сьогодні до клубу сходимо? Хочу вибачитись, ну, і таке інше…

– Гаразд, – зітхнула я. – Кажи, куди прийти. Ми з Владом підійдемо. Не все ж вдома сидіти. Тамару прихопи, може?

Здається, Олег був не дуже радий такій пропозиції, але адресу мені все-таки продиктував. Я ж, власне, взагалі ненавиділа клуби. Але сьогодні ввечері мені краще не лишатись з Владом наодинці.