Розділ другий

Влад їхав швидко, і я мусила притискатись до його спини, міцно триматись за нього, аби не зірватись десь на швидкості. Кусала губи до болю, щоб не закричати. Адреналін бив у скроні, розливався всім тілом… Я навіть не помітила, коли ми опинились просто під моїм домом.

– Звідки ти знаєш мою адресу? – злізши з мотоцикла, вражено спитала я. – З чого взяв, що я живу саме тут? Адже ти навіть не спитав, куди мене везти.

– Здається, вийшла промашка, і я трохи викрив свої сталкерські замашки, – зітхнув сумно Влад. – Тепер ти знаєш, що я стежив за тобою і вдень, і вночі, йшов по твоєму сліду, як вірний пес… – в очах його заблищали веселі іскорки. – Втечеш від мене, любове моя, чи у мене буде шанс довести,  що я не настільки божевільний?

– Ідіот ти, от хто, – буркнула я. – Між іншим, я серйозно тебе запитую!

– Кішечко, все просто, – він весело мені підморгнув. – Я випадково проїжджав повз і тебе побачив. Власне, того я й попхався у той клуб.

– За випадковою дівчиною?

– Еге ж! – кивнув Влад. – Ти дуже гарна. Я такої ще не бачив.

– Подивись в інтернеті, там повно модельок. Можливо, котрась з них навіть тебе оцінить, і мені не доведеться витрачати цілий тиждень свого життя.

Він сперся об свій мотоцикл, простягнув руку і спіймав мою долоню. Обережно підтягнув мене до себе – і воно якось само вийшло, що я встала між його колінами. Довелось опустити руки, бо, коли я тримала їх схрещеними на грудях, це немов спеціально притягувало чоловічі погляди до вирізу сукні.

Від Влада віяло сухим жаром. Я відчувала, як це тепло перетікає в моє тіло. В голові крутилось непереборне бажання простягнути руки і провести долонями по его плечах, відчути, яка на доторк його шкіра, ці сильні м’язи…

До жодного хлопця мене ще так сильно не тягнуло. Це була якась дивна манія, що озивалась непереборним жаром в тілі, бажанням впитись в його губи, хоча б на кілька секунд відчути, як це – ділити одне повітря з таким чоловіком.

– Ті модельки, навіть якщо дуже гарні, мені не підходять, – заявив Влад. – В тобі є вогонь свободи. Такі люди трапляються рідко.

– Такі жінки, ти хотів сказати, – провокуючи його, гмикнула я.

– О, моя войовнича кішко, я хотів сказати саме те, що сказав. Серед хлопців безхребетних точно не менше, а то й більше, ніж серед дівчат. Але я ніколи не зустрічав настільки полум’яної, як ти. Може, просто у нас вогонь однакової температури.

Я ненавиділа компліменти, коли чоловік ніби тебе й хвалив, але при цьому принижував усіх інших жінок. Варто визнати, що Влад умів обходитись без цього. Тож… Так, я наплювала на те, що збиралась змусити його пожалкувати про нашу зустріч, обхопила долонями його обличчя і поцілувала сама. Один раз можна. Нічого не буде!

…Це нагадувало вибух. Мені здавалось, я на мить загубила саму себе в його обіймах, настільки добре мені було. Від цього жару міг би зламатись будь-який тепловізор – і все скінчилось за кілька секунд.

– Я приїду за тобою завтра о десятій, – підморгнув він. – На мотоциклі, так що не набирай надто багато речей.

– Не можеш взяти таксі?

– Я собі не зраджую і надто люблю свободу пересування. І якщо тобі буде щось потрібно, то ми це знайдемо. Все, – він поцілував мене в щоку, – до завтра. Сподіваюсь, я тобі снитимусь.

…Я не встигла ще й до під’їзду дійти, як мотоцикл Влада з ревом зірвався з місця. Я ж лишилась наодинці з думками про те, як вмовити маму мене відпустити. Зрештою, вона навряд чи схвалить суперечку і мій переїзд до хлопця, якого я не знаю. Будь-яка адекватна дівчина на моєму місці його б послала!

Та мені не вистачило, очевидно, здорового глузду це зробити, тому я прослизнула до квартири, переконалась, що мама вдома, працює у своєму кабінеті, очевидно, над черговим звітом, і зам’ялась на порозі кімнати. Як би це правильно все пояснити?

– Мам, – я переступила з ноги на ногу, – я тобі хотіла дещо сказати…

– Що, люба? – мама відволіклась від своєї роботи і відштовхнулась долонями від стола. Комп’ютерне крісло проїхалось гладкою підлогою, крутнулось, і вона повернулась до мене.

Я на мить завмерла, вивчаючи маму поглядом. Задумалась, як вона зреагує. У нас в сім’ї якось так склалось, що заборонити мені щось могла хіба що матір. Ні, вона не була тираном чи надто строгою, просто тато балував «свою дівчинку», і достатньо тільки попросити, зробивши особливо милий вираз обличчя, як він з важким зітханням погоджувався на всі умови.

З мамою доводилось підбирати аргументацію і дбати про те, щоб мої прохання не звучали як злочин проти здорового глузду.

Власне, як жартував Олег, я ще й так надто легко спілкуюсь з самою пані Ледянською.

Не знаю, чого він чекав. Що я до рідної матусі звертатимусь на «ви» і пошепки? Так, Христина Ледянська – бізнес-леді, що здатна на переговорах підім’яти під себе кого завгодно, жінка зі сталевим характером, незламна та впевнена в собі. Але то на роботі! А тут – вона моя мама.

Здається, всім моїм друзям було важко з цим миритись. Окрім Мар’яші Вешнєвої, але ж ми на те й кузини, хоч і не кровні, щоб гарно розуміти одна одну. І її тато не менш суворий на роботі, аніж мої батьки, а вдома того й близько нема.