Розділ перший

Я гучно скрикнула, коли мені на талію раптово лягли чужі руки. Звук потонув в шумі музики; мене ж різко розвернули у танці, і я завмерла обличчям до обличчя з незнайомцем.

Він був на півголови вищим за мене і в тисячу раз нахабнішим, бо замість представитись чи вибачитись за раптове вторгнення в мій особистий простір хлопець затягнув:

– Я вирішив, що ти сьогодні танцюєш зі мною.

Треба було вдарити його. Чи послати куди подалі. Що натомість? Я дивилась у його бездонні сині очі і відчувала, що в них тону. Довелось кілька разів моргнути, щоб згадати, що його долоні все ще лежать у мене на талії, а пальці зминають тонку тканину сукні.

– Ти забув мене спитати, чи хочу я з тобою танцювати, – я зупинилась, не звертаючи уваги на гучний біт музики, що бив по вухах і змушував підкорятись загальному ритму. – І моя відповідь «ні».

– Не забув, – підморгнув мені незнайомець. – Я не спитав тебе спеціально.

– Нахаба!

– Практик. Таку неприступну кралю треба хапати без дозволу, інакше буду стояти як той дятел і мріяти про твої вигини, замість того, щоб просто обійняти.

Я відчула, що мої щоки починають червоніти. Ніяковість чи обурення це було, я не змогла визначити одразу. Напевне, комбінація двох почуттів.

…Не дарма я не хотіла йти до цього клубу! Я ненавиділа шумні гулянки, ніколи не була прихильницею танців, а тим паче мені не подобалась перспектива стирчати в елітному закладі, по вінця повному мажорів, вести напівсвітські розмови та знати, що кожне «пішов до біса» треба повторити разів зо триста, щоб нахабні синочки багатих батьків правильно зрозуміли напрямок, який я їм задала.

Але кращий друг запросив мене на день народження, і відмовити йому було б неправильно. Тож я пішла, для того щоб уже кілька годин відбиватись від порожніх запрошень і спроб мене обмацати. Зрештою втекла на закритий танцмайданчик, куди просто так не впускають і все пристойно – та потрапила в руки незнайомця.

І що? Я стою в його обіймах уже зо хвилину, забула про музику – і досі не відправила його куди подалі. Замість цього дозволяю йому називати мого друга дятлом. Бо незнайомець вказав на нього, в тому нема жодних сумнівів.

Щирий гнів нарешті взяв гору над заціпенінням. Я зіштовхнула руки хлопця зі своєї талії та заявила:

– З незнайомцями не танцюю. І з татковими синочками, які вважають, що їм все можна, також. Не на ту натрапив.

Я крутнулась на підборах, зовсім не бажаючи, щоб мій рух стегнами виглядав хоч трошки звабливо, і спробувала протиснутись повз танцюючі парочки геть з танцполу. Над головою волала музика, попереду показалась решітка, що обмежувала майданчик, і я зрозуміла, що пішла не в той бік. Тепер від виходу мене відділяла не половина натовпу, а він весь. Хтось ще й штовхнув так, що я спиною вдарилась в високу решітку, а відлипнути від неї не встигла. Навпроти мене зупинився все той же незнайомець. Він схопився долонями за решітку по обидва боки від мене і завмер, мов той хижак. На губах його заграла дика усмішка. В хижих, мов у кота, яскраво-синіх очах сяяла дика енергія. Гострі риси обличчя в світлі клубних прожекторів виділялись так сильно, ніби техніка «Ворона» намагалась підкреслити мені, наскільки незнайомець гарний.

Дідько, та я й так бачу. У мене є досвід спілкування з привабливими чоловіками, але… Не настільки. І жоден з тих чоловіків не нагадував мені дикого звіра, що ось-ось кинеться в атаку. А я стояла, не знаючи, що й зробити, замість того, щоб гукнути охорону та вдарити його, щоб відчепився.

Вдарити. Гарна ідея.

Я сіпнула ногою, цілячи йому в пах – але реакція незнайомця виявилась кращою за мою. Він перехопив моє коліно, і від того, що ми торкнулись один одного голою шкірою, мене мов блискавкою прострілило. Судомно втягнувши носом повітря, я відчула аромат його парфумів.

Ненав’язливий, але наче мітку на шкірі залишає.

Його долоня поповзла вище, до межі короткої сукні. Я сіпнулась, але зробила тільки гірше. Тепер стояла, фактично закинувши ногу йому на стегно, а він притримував мене однією рукою, іншою чіпляючись за решітку.

– В «Вороні» так не можна, – прошепотіла я, чіпляючись за це, мов за дієвий аргумент.

– Мені можна все, – підморгнув він. – А хто не ризикує, той не отримує увагу такої красуні. Мене звати Влад.

– Ксюша, – представилась я, хоча треба було промовчати. – Йди до біса, Владе.

– Ксюша Ледянська, – осміхнувся хлопець. – Я в курсі, як тебе звати. Та тут всі в курсі, хто ти така. За тобою вилаштувалась ціла черга.

– І я всіх послала, – я вперлась долонями в його груди, відчуваючи крізь тонку футболку, як шалено б’ється в грудях у хлопця серце. – До єдиного. То чий же ти синочок, що тобі не страшно лапати Ледянську?

Мої батьки – впливові люди, і вони порвуть за свою доньку. Здається, про це знають всі. Принаймні, з тих, хто в курсі, як мене звати. То хто цей хлопець, готовий так ризикувати?

– Нічий я синочок, – сині очі продовжували палити мене. – Вільний. Сам по собі. А хто там твої мама-тато, я не в курсі, мене не надто цікавить світська тусовка… Хоча прізвище гарне, тобі підходить, кішечко. І попри моє незнання, ти зараз зі мною.