РОЗДІЛ 23

КАССІАН

Я прокинувся раніше за Алекс — і кілька довгих хвилин просто лежав нерухомо, спостерігаючи за тим, як вона спить поруч, обличчя її розслаблене, дихання рівне, спокійне.

Сьогодні, — подумав я, і ця думка відгукнулася в мені дивною сумішшю рішучості й майже панічного хвилювання, яких я не відчував уже дуже давно. Сьогодні я зроблю їй пропозицію. Ще не ясно як і де, але точно сьогодні.

Але тут же виникла інша думка.

Ритуал вимагає укусу, — нагадав я собі, дивлячись у стелю. Тієї самої дії, яку я сам оголосив злочином три роки тому. Побудував на цій забороні цілий закон, цілу політику, цілу війну з Ренардом — а тепер готуюся зробити це з Алекс.

Справа не в тому, що вона не зрозуміє, — подумав я, виправляючи себе. Алекс зрозуміє що завгодно, якщо пояснити чесно — вона достатньо розумна і достатньо смілива для цього. Справа в іншому: я боюся завдати їй болю. Нехай навіть миттєвого, нехай навіть заради чогось більшого. Боюся, що замість радості першим, що вона відчує, виявиться страх.

Я зітхнув, дивлячись у стелю.

Як узагалі підібрати слова для такої розмови, — подумав я розгублено, що зі мною траплялося майже ніколи. Я вмію показувати, що відчуваю, — дією, турботою, присутністю. Але говорити про це вголос... цьому мене ніхто не вчив.

Я тихо підвівся, намагаючись не потривожити її сон, і спустився до їдальні. Приблизно через чверть години з’явилася й Алекс — заспана, але, як завжди, вже готова до чергової порції ранкових шпильок.

За сніданком Алекс, як завжди, щебетала про вчорашні події — переказувала підслухану розмову двох покоївок про лорда Кейдена, який досі перебував у легкому шоці від відкритої правди про її стать, — і я, слухаючи її з  незмінною теплотою, крадькома милувався тим, наскільки невимушено вона почувається за цим столом, ніби прожила тут усе життя.

— До речі, — зауважила вона, відламуючи шматок хліба, — Альфред учора так на мене подивився, коли я запропонувала Марії допомогти з посудом, що я подумала — зараз знепритомніє від обурення. «Міс Алекс, це робота прислуги» — таким тоном, ніби я запропонувала станцювати  на столі.

— Альфред вкрай трепетно ставиться до питань субординації, — зауважив я з легкою усмішкою.

— Гаразд, більше не буду зазіхати на чужі обов’язки, — сказала Алекс, знизавши плечима. — Не вистачало ще, щоб Альфред оголосив мене головною порушницею палацового етикету.

Я сидів, слухав і просто милувався нею в цей момент — не тією захопленою, засліпленою закоханістю, що застилає розум, а спокійним, глибоким усвідомленням: ось вона, та сама жінка, заради якої я готовий перевернути власні закони, власне багатовікове життя, аби лише вона залишилася поруч трохи довше відведеного смертним терміну.

Поснідавши, я підвівся, торкнувся губами її щоки й попрямував до кабінету, де на мене, як завжди, чекав ранковий звіт Альфреда.

— Список конфіскованого майна дому Норвуд готовий для передачі до Ради, — повідомив він, простягаючи мені папку з документами. — Також надійшли три прохання про компенсацію від постраждалих у сутичці в залі засідань.

— Розгляну сьогодні ж, — відповів я, машинально перегортаючи папери, хоча думки мої раз у раз зісковзували в бік значно важливішого, ніж фінансові компенсації, питання.

— Пане Морвейн, — промовив Альфред, трохи помовчавши, — прошу вибачення за нескромність, але не можу не помітити: ви сьогодні дещо... розсіяні.

— Усе гаразд, Альфред, — коротко відповів я. — Просто багато думок на сьогодні.

Управитель кивнув бездоганно ввічливо, не ставши розвивати тему далі, — і саме в цей момент, дивлячись невидющим поглядом на розкладені переді мною папери, я раптом зрозумів, де саме повинен зробити пропозицію.

Той самий провулок, — подумав я раптово. Місце, де все почалося з непорозуміння. Нехай там само почнеться й усе інше.

— Альфред, — промовив я, підводячись, — мені потрібно терміново відлучитися. Повернуся до обіду.

Управитель, який звик до моїх раптових переміщень містом, лише коротко кивнув, і я, покинувши кабінет, вирішив дорогою зазирнути до будівлі Ради.

Я попрямував до будівлі Ради — формально, щоб перевірити хід відновлювальних робіт після вчорашнього заколоту, — і зустрів там підрядника, який керував заміною розбитих меблів та пошкодженого оздоблення зали.

— Основна частина робіт буде завершена до кінця тижня, ваша світлосте, — доповідав майстер, розгортаючи переді мною план ремонту. — Потрібно замінити три віконні рами, відновити різьблення на трибуні й...

— А скільки часу займе повне відновлення? — перебив я, хоча зазвичай волів вислуховувати подібні звіти до кінця, не перериваючи.

Майстер моргнув, трохи збитий з пантелику моїм нетерпінням.

— Перепрошую, ваша світлосте, я якраз до цього й веду...

— Продовжуйте, — сказав я.

Я надто поспішаю його, тому що є важливіші справи. Треба встигнути все підготувати й зробити так, щоб їй сподобалося.

Я змусив себе вислухати решту доповіді з належною увагою, але щойно майстер віддалився, думки знову метнулися до вечірнього плану — до того, як усе це влаштувати.

Потрібно, щоб там було чисто, — подумав я, залишаючи будівлю Ради. Прибрано. Освітлено. Можливо, квіти — щось, що перетворить місце нашої найдивнішої зустрічі на місце, де почнеться щось значно важливіше.

Квіткова галерея зустріла мене щільним, солодкуватим ароматом безлічі букетів, і господиня закладу — немолода, але вкрай енергійна жінка — тут же поспішила мені назустріч.

— Чим можу допомогти, ваша світлосте?

— Мені потрібні квіти, — сказав я. — Багато квітів. Доставити сьогодні ж, до заходу сонця, у провулок за торговим кварталом, біля старої пральні.

Жінка кивнула, записуючи адресу.

— Яким віддаєте перевагу? — запитала вона.

— Щось просте, — відповів я, згадуючи, як Алекс одного разу фиркнула, побачивши надто вигадливий букет на одному зі світських прийомів. — Не кричуще. Живе, справжнє.