РОЗДІЛ 22

АЛЕКС

Ми ще деякий час залишалися в будівлі Ради — там прибирали наслідки короткої, але запеклої битви: перекинуті крісла повертали на місця, уламки розбитого посуду змітали в кути, а лікарі діловито снували між пораненими, продовжуючи надавати першу допомогу. Кассиан віддавав розпорядження варті, стежив за арештом Ренарда та його найближчих прихильників, а я трималася поблизу, намагаючись не плутатися під ногами, але й не відходити надто далеко.

Оце так, — подумала я, спостерігаючи, як він командує. — Ще годину тому він розмазував людей по стінах кулаками, а тепер знову цей дипломат. Як він узагалі перемикається? У нього там у голові рубильник якийсь?

Особисто я все ще була під враженням від того, що відбувалося. Тільки моя вроджена стійкість не давала мені скотитися в паніку.

Гаразд, Громова, — сказала я собі. — Ти пережила перехід у паралельний світ. Що тобі якийсь там заколот.

Нарешті, коли найнагальніші питання були владнані, а варта взяла ситуацію під контроль, ми вийшли з будівлі Ради вже при світлі заходу сонця — золотаві промені пронизували вузькі вулиці старого міста, забарвлюючи все в теплі, майже нереальні тони.

Я йшла поруч із ним, уже скинувши хлопчачий вигляд, — і вперше за весь час перебування в цьому світі йшла містом не як втікачка, змушена ховати половину себе. Перехожі кидали здивовані, зацікавлені погляди, але ніхто не виявляв страху чи відторгнення.

Дивне, майже невагоме відчуття, — подумала я, насолоджуючись цією незвичною легкістю. Іти собою. Просто собою, без постійного контролю над кожним жестом, кожною інтонацією.

Кассиан ішов поруч, і я, крадькома поглядаючи на нього, помітила, наскільки він втомився — не фізично, судячи з його колишньої бездоганної стійки в бою, а якось інакше, глибше, ніби вся тяжкість останніх тижнів нарешті дала про себе знати тепер, коли найнебезпечніше залишилося позаду.

Закон про Кров, можливо, і справді працював, — подумала я. Або, принаймні, сьогодні працював. А завтра? Завтра Ренард сяде в камеру, і хтось інший підхопить його прапор. Але завтра буде інший день, і ми з цим впораємося.

— Знаєш, — промовила я, не обертаючись, — я все ще не розумію, як ти це робиш.

— Що саме? — запитав Кассиан із легкою цікавістю в голосі.

— Говорити з ними так, — я махнула рукою в бік будівлі Ради, — наче кожне слово — це камінь, який кладеш у стіну. І коли закінчуєш — стіна неприступна. Жодні крики, жодні погрози її не зламають.

Я справді захоплююся цим його вмінням, — подумала я, очікуючи відповіді.

Він відповів не одразу.

— Багато років практики, — промовив він нарешті з легкою усмішкою. — Хоча, зізнатися, сьогодні мені допомогло дещо інше.

— Що? — обернулася я, дивлячись, як у його очах відбивалися золотаві промені, що грали на дахах старих будинків.

Він усміхається. По-справжньому. Не тією напівусмішкою, яку він дарує залам Ради, а так, як усміхався мені в бібліотеці — тоді, коли я ще була для нього просто дивним хлопчиськом.

— Ти, — промовив він просто. — Знання, що ти поруч. Що якщо я впаду — ти піднімеш. Що якщо я замовкну — ти скажеш за мене те, що я не зможу вимовити.

Я завмерла на мить, відчуваючи, як горло стискається від несподіваної хвилі емоцій.

— Ти теж піднімаєш, — промовила я, торкаючись долонею його щоки. — Ти просто не помічаєш цього. Триста років ти ніс усе наодинці — і сьогодні, вперше, дозволив комусь розділити цей тягар. Це... це було більше, ніж будь-які слова, Кассиане.

Я обійняла його — просто, без передмов, — і ми стояли посеред вулиці, не звертаючи уваги на перехожих, на карету, що проїжджала повз. Його руки повільно обвили мене, обережно, ніби боячись, що я зникну, якщо він стисне надто сильно. Я відчула, як він уткнувся обличчям у моє волосся, вдихнув — і його плечі нарешті повністю розслабилися.

— Ходімо додому, — повторив він знову, торкаючись губами моєї скроні, і цього разу слово це прозвучало інакше. Не як притулок. Не як фортеця. А як те, чим воно й було завжди — просто місце, де чекає той, кого хочеш побачити.

Я усміхнулася щирою усмішкою й взяла його за руку, переплітаючи наші пальці. Його долоня була більшою за мою, пальці довшими, але в цьому переплетенні не було ні домінування, ні підкорення — просто двоє людей, які вирішили йти поруч.

— Веди, мисливцю за істиною, — промовила я. — Я за тобою.

І ми пішли — крізь золотий захід сонця, крізь вузькі вулиці старого міста, — рука об руку, і я, згадуючи Землю, вперше ловила себе на думці, що не порівнюю цей світ із минулим життям. Можливо, лише тут я по-справжньому почала жити. А там — лише виживала.

Дома, діставшись особняка, ми обоє виглядали однаково виснаженими — я фізично, Кассиан, судячи з усього, емоційно.

Хоча, якщо чесно, після всього пережитого я вже й сама не знала, де закінчується фізична втома і починається емоційна. Мої ноги волочилися мармуром холу з таким ентузіазмом, ніби я тягла за собою два мішки цементу.

Оце називається сходили на збори, — подумала я, стягуючи із себе верхній одяг у холі. Політична дискусія, збройне повстання і спроба гіпнозу в одному флаконі. Насичений денек навіть за мірками паралельного світу.

— Ми пропустили вечерю, — зауважив Кассиан. — Гадаю, слуги вже сплять у таку годину. Ходімо на кухню, знайдемо щось їстівне.

Але, увійшовши до їдальні, ми виявили за столом самого Альфреда і добру половину прислуги, які явно не поспішали розходитися по своїх кімнатах.

— Чому ви ще не спите? — запитав Кассиан із легкою здивованістю.

— Ми хотіли дочекатися, пане, — відповів Альфред із гідною, гордовитою поставою, — щоб дізнатися, чим усе закінчилося.

Я подивилася на ці обличчя — втомлені, але щиро стурбовані долею свого пана. На кухарку Марту, яка, мабуть, вставала о четвертій ранку, але все ще сиділа за столом, позіхаючи в кулак. На конюха Томаса, чиї руки все ще пахли сіном. На юну покоївку Ельзу, яка, здається, зараз засне за столом, але вперто чекала на пана.