РОЗДІЛ 19

АЛЕКС

Ранок видався похмурим — під стать моєму настрою після вчорашньої сварки, — і, закінчивши зі сніданком на самоті, я вирушила на пошуки Кассіана, відчуваючи, що відкладати примирення далі просто нестерпно.

— Альфреде, — гукнула я управителя, зіткнувшись із ним у холі, — де пан Морвейн?

— Пан Морвейн поїхав ще вранці на засідання Ради, — відповів він зі своєю звичайною незворушністю.

— Він скоро повернеться?

— Після — прийом торговців, які обговорюватимуть нові мита. А в другій половині дня призначено закриту нараду з воєначальниками щодо посилення міської варти.

Отже, пів дня його не буде, — зрозуміла я, відчувши невелике розчарування від того, що примирення доведеться відкласти.

Але раз уже вільного часу утворилося більш ніж достатньо, я вирішила скористатися ним інакше, ніж планувала спочатку.

Попри заборону, я повинна піти, — сказала я сама собі, рішуче прямуючи до виходу.

Я розуміла, що це була дурна впертість. Що він розсердиться. І, якщо чесно, у чомусь матиме рацію. Після всього, що сталося, виходити самій — не найрозумніша ідея.

Але цю розмову мені потрібно провести зараз. Не для того, щоб шукати шлях додому. А щоб знати все напевно, перш ніж щось обіцяти Кассіану.

Я накинула плащ, перевірила, що при мені є все необхідне, і вийшла з особняка, намагаючись не думати про те, що саме скаже Кассіан, коли дізнається, що я його не послухалася й залишила дім.

Старий Квартал, куди я попрямувала, виявився значно старішим районом міста, ніж ті, які мені доводилося бачити раніше, — вузькі, криві вулички, будинки з облупленою штукатуркою, тісно притиснуті один до одного, ніби шукаючи тепла й підтримки у власній старості.

Під ногами раз у раз прогиналися сумнівні бруківки, між якими пробивалася пожовкла трава, а над головою, перекреслюючи тьмяне небо, тягнулися мотузки з вицвілою білизною.

Я йшла обережно, тримаючись ближче до стін, уникаючи відкритих, добре прогляданих ділянок дороги, — і думки мої, поки я просувалася через цей заплутаний лабіринт провулків, крутилися навколо одного й того самого питання.

Що я скажу йому, коли повернуся, — розмірковувала я, обходячи чергову калюжу нечистот, що скупчилася біля узбіччя. Просто викладу все як є? Земля, книга, Фоліант, уся ця безглузда історія?

А якщо він не повірить? Якщо вирішить, що я весь цей час навмисно брехала, з якихось темних мотивів?

Я відкинула цю думку, нагадавши собі, що відкладати відвертість далі — значно більший ризик, ніж сам факт зізнання.

Будинок старого мага я знайшла приблизно через годину блукань — напівзруйнована вежа, що притулилася біля самої міської стіни, густо обвита плющем настільки, що здавалася майже зрослою з навколишньою рослинністю.

Усередині пахло старими книгами, пилом і ще чимось, невизначеним, але безпомилково древнім — тим запахом, що накопичується в приміщенні лише за десятиліття безперервного, кропіткого вивчення того, що більшість воліє не турбувати взагалі.

Сам маг виявився древнім старцем із майже повністю помутнілими очима й довгими, тонкими пальцями, що нагадували радше коріння рослини, ніж людську плоть.

— Добрий день. Я хотів би...

— Ти шукаєш відповіді про Фоліанти, — промовив він, не дочекавшись мого запитання, ніби вже знав причину мого візиту ще до того, як я встигла вимовити бодай слово.

— Так, — підтвердила я, влаштовуючись на запропонованому табуреті. — Хочу зрозуміти, що це таке насправді.

Старий кивнув, ніби очікував саме такого прохання, і заговорив дуже повільно та методично, що було властиво людям, які звикли пояснювати складні матерії терплячим, вдумливим слухачам.

— Фоліанти Переходу — не книги у звичному розумінні, — почав він. — Це живі артефакти, створені ще в епоху до Великого Розколу, коли магія не ділилася на світлу й темну, а існувала єдиною, неподільною субстанцією.

Він продовжив розповідь, і з кожним новим реченням картина, що відкривалася переді мною, ставала дедалі складнішою, дедалі більш лякаючою своїми масштабами.

— Кожен Фоліант, — промовив маг, — це запечатана душа мага, який добровільно пожертвував собою заради збереження знання. У ті часи не існувало двох окремих світів — лише один, єдиний. Розкол стався не через війну, як стверджують сучасні хроніки, а через експеримент, що вийшов з-під контролю: група магів намагалася розділити світ на шари, щоб ізолювати найбільш небезпечні форми магії.

Невже він говорить про вампірів? — подумала я, продовжуючи слухати.

— Експеримент провалився, і шари розійшлися — можливо, назавжди.

— А Фоліанти? — запитала я, відчуваючи, як усередині наростає суміш цікавості й тривоги.

— Фоліанти — це ключі, — відповів старий. — Здатні на коротку мить знову з'єднати розірвані шари реальності. Але ціна такого з'єднання надзвичайно висока.

Він зробив паузу, ніби зважуючи, чи варто продовжувати пояснення, а потім закінчив тим самим рівним, позбавленим емоцій голосом:

— Використання Фоліанта поступово стирає межу між особистостями. Той, хто застосовує книгу для переходу, з часом перестає розуміти, хто він — сам, чи та душа, що запечатана всередині сторінок. Зрештою відбувається повне злиття: дві свідомості стають однією, і жодна з них не виживає цілою.

Я сиділа, осмислюючи почуте, відчуваючи, як складна суміш емоцій захльостує мене одна за одною.

Отже, я правильно зробила, що не намагалася використати книгу повторно, — подумала я з деяким полегшенням. Навіть якби я знайшла спосіб повернутися, ціна виявилася б надто високою.

Добре, що я вже вирішила залишитися, — додала я подумки, відчуваючи більше спокою, ніж раніше.

Подякувавши старому за інформацію, я залишила його вежу й попрямувала назад додому, несучи із собою не лише нове знання, а й остаточну, тверду впевненість у власному рішенні.

Пора розповісти Кассіану все. Звідки я насправді. Про Землю. Про книгу. Про те, що весь цей час я шукала Фоліант — але вже не для того, щоб повернутися, а просто щоб закінчити розпочате.