РОЗДІЛ 17

КАССІАН

Лист прийшов уранці, третього дня, ще до сніданку, — Джером приніс його з незвичною поспішністю, що одразу насторожило мене.

— Від Альфреда, — промовив управитель, простягаючи конверт із позначкою «терміново». — Кур'єр мчав усю ніч, не зупиняючись.

Я розгорнув листа, і з кожним прочитаним рядком  спокій, що встиг укорінитися в мені за останні два дні, проведені в Еверлейку, стрімко розвіювався, поступаючись місцем знайомій холодній тривозі.

«Ренард скликає таємні збори трьох впливових домів — Валеритів, Дюранів і клану Норвуд, — писав Альфред своїм акуратним, дрібним почерком. — Усі троє — старійшини, які раніше або голосували разом із вами, або утримувалися. Покоївка дому Валеритів передала слова свого господаря: закон Морвейна — це клітка, а не захист».

Клітка... — подумки повторив я з гіркою іронією. Той самий закон, що вберіг наше місто від відкритої війни протягом трьох років, тепер називають кліткою.

Альфред ніколи раніше не порушував протокол особистого листування подібною позначкою терміновості — за всі роки його бездоганної служби це сталося вперше. І сам цей факт говорив про серйозність ситуації красномовніше за будь-які слова, написані в листі.

Три впливові доми одночасно, — розмірковував я, складаючи листа й вирушаючи на пошуки Алекса.Це не випадковий збіг думок, а спланована, скоординована кампанія. Ренард діє значно методичніше, ніж я припускав спочатку.

Я знайшов Алекса в малій вітальні. Він із захопленням розглядав одну з родинних реліквій — старовинний підлоговий годинник, оздоблений вигадливим різьбленням.

— Нам потрібно повертатися, — сказав я без жодних передмов.

Помітивши вираз мого обличчя, Алекс миттєво посерйознішав.

— Щось сталося? — запитав він, відкладаючи дрібничку, яку щойно розглядав.

— Ренард активізувався значно сильніше, ніж я очікував, — коротко відповів я. — Три впливові доми готові перейти на його бік. Ми повинні бути в Аркхавені до наступного засідання Ради.

— Гаразд, — кивнув Алекс із  серйозною рішучістю, яка вже не раз дивувала мене. — Коли вирушаємо?

— Негайно, — відповів я. — Збери речі, у нас обмаль часу.

Дорога назад до міста минула в набагато напруженішому й стрімкішому темпі, ніж некваплива подорож до Еверлейка. Я наказав їхати без зупинок, перепочиваючи лише для зміни коней, хоча зазвичай віддавав перевагу спокійнішим нічним переходам.

— Нам необхідно встигнути до засідання Ради, — пояснив я Алексові цей поспіх.

І це пояснення, безперечно, було правдивим. Але далеко не єдиним.

Чим швидше ми дістанемося Аркхавена,— думав я, дивлячись на дорогу, що стрімко зникала позаду. Там знову будуть листи, засідання, нескінченні суперечки, рішення... Усе те, що не залишає часу думати про речі, яким зараз зовсім не місце в моїй голові.

Більшу частину шляху я волів їхати верхи, а не в кареті разом з Алексом, переконуючи себе, що це рішення продиктоване виключно практичними міркуваннями — швидкістю та мобільністю під час термінової поїздки.

Брехня, — чесно зізнався я самому собі, і ця відвертість давалася дедалі легше з кожним днем.

Справжня причина була зовсім не в швидкості.

Після того незручного випадку на заїжджому дворі... у саду...

Якщо подібне повториться ще раз, Алекс цілком може вирішити, що зі мною щось не так.

Я ж нормальний, — подумав я, пришпоривши коня, щоб обігнати карету й опинитися на достатній відстані від джерела власного сум'яття. І найменше у світі хочу, щоб він почав почуватися поруч зі мною ніяково. Мені надто дорога та легкість, що з'явилася між нами.

Уперше за три століття, — усвідомив я з тією ж гіркою іронією, — я уникаю не ворога, не політичної загрози, а власного, незрозумілого неспокою.

Уночі, зупинившись на заїжджому дворі для короткого відпочинку коней, я довго стояв біля вікна своєї кімнати, дивлячись на блідий диск місяця, що здіймався над темними силуетами далеких пагорбів.

Сон не приходив — утім, як і в більшість інших ночей останніх тижнів, — і в тиші нічного заїжджого двору я виразно чув крізь тонку перегородку сусідньої кімнати тихе, нерозбірливе бурмотіння Алекса, зануреного в неспокійний сон.

Я не міг розібрати окремих слів, лише загальну інтонацію — тривожну, сповнену якогось невиразного напруження, ніби навіть уві сні він продовжував боротися з тим самим тягарем таємниць, що обтяжував його наяву.

Загадка всередині загадки, — подумав я, прислухаючись до цих невиразних звуків із тривогою, що вже стала звичною реакцією на будь-який прояв його вразливості. Річ не лише в тому, що моя магія на нього не діє. Є щось іще, щось значно глибше, що він ретельно приховує навіть уві сні.

Вранці ми залишили заїжджий двір ще до світанку, знову поринаючи в той самий виснажливий, стрімкий темп дороги, що не залишав жодної хвилини для подібних роздумів.

Аркгавен, коли ми нарешті дісталися міста після двох днів стрімкої їзди, зустрів нас значно напруженішою атмосферою, ніж та, що панувала тут перед нашим від'їздом.

Патрулів на вулицях побільшало, але тепер значна їхня частина носила відзнаки не міської варти, а особистої гвардії дому Ренарда, що саме по собі було відверто провокаційним жестом. Перехожі розмовляли тихіше, ніж зазвичай, квапливо розходячись по домівках задовго до настання сутінків, а крамарі зачиняли свої лавки набагато раніше звичного часу, ніби передчували наближення бурі.

Лише тиждень відсутності — і місто вже почало змінюватися, — відзначив я, спостерігаючи за цими ознаками дедалі більшого напруження з вікна карети, до якої повернувся вже в межах міських мурів.

Удома нас зустрів Альфред — як завжди незворушний, хоча я все ж помітив ледь вловимий відтінок полегшення в його погляді.

— Пане Морвейн, містере Алекс, — промовив він, коротко вклонившись. — Радію, що ви благополучно дісталися.

— Яка ситуація в місті? — запитав я, стягуючи дорожні рукавички.

— Напружена, — відповів Альфред. — Ходять чутки про завтрашнє засідання Ради. Деякі доми вже відкрито заявляють про підтримку лорда Ренарда.