РОЗДІЛ 16

КАССІАН

Ранок в Еверлейку розпочався  особливою, спокійною тишею, яка була абсолютно немислимою в міському особняку, — жодного віддаленого гулу вулиць, жодної нескінченної низки політичних відвідувачів. Лише спів птахів за вікном і м'яке розсіяне світло, що пробивалося крізь крони вікових дерев парку.

Спустившись до головного холу, я застав управляючого маєтком — літнього, але ще міцного чоловіка на ім'я Джером, який служив роду Морвейнів уже добрих сорок років.

— Пане Морвейн, — промовив він, шанобливо вклонившись, — радий знову бачити вас у цих стінах. Дозволите обговорити кілька господарських питань, поки ви тут?

— Звісно, — відповів я, хоча частина моєї уваги вже була зайнята думкою про те, чи скоро спуститься Алекс.

— Східне крило потребує ремонту покрівлі до настання зими, — почав Джером. — А пасовища біля західного кордону варто розширити, зважаючи на збільшення поголів'я худоби цього року. Крім того, надійшов запит від сусіднього роду Гартвеллів щодо можливої оренди частини наших земель під виноградники.

Ми обговорили ці питання з діловою ґрунтовністю, що була невід'ємною частиною моїх обов'язків як глави роду, але я не міг не помітити: слуги, які траплялися мені дорогою — покоївки, що поспішали у своїх справах, конюхи, які виводили коней на прогулянку, — вітали мене з  непідробною радістю, яку рідко можна було побачити в міському особняку, де формальна шанобливість давно витіснила щиру прихильність.

Тут мене пам'ятають інакше, — подумав я, відповідаючи на черговий уклін однієї з покоївок. Не як главу роду, обтяженого політичними турботами, а як хлопчика, який виріс у цих стінах.

Саме в цей момент на сходах з'явився Алекс — сонний, але, судячи з неприхованої цікавості в очах, уже в передчутті знайомства з новим для себе місцем.

Дивне, але приємне відчуття — бачити його саме тут, — подумав я з тим самим задоволенням, яке вже ставало звичною реакцією на його присутність. У домі, де минуло моє дитинство.

За сніданком, накритим у світлій, залитій ранковим сонцем їдальні, наша розмова швидко перейшла в легке, невимушене русло.

— Ну як вам спалося в родинному гнізді? — запитав Алекс, відправляючи до рота виделку з овочевим салатом. — Сподіваюся, привиди покійних Морвейнів не надокучали?

— На диво, спав спокійно, — відповів я з легкою усмішкою. — Хоча, зізнаюся, в дитинстві був переконаний, що портрет мого прадіда у східному коридорі стежить за мною поглядом, щойно я відвертаюся.

— Ну звісно, — розсміявся Алекс. — Класика жанру для готичних особняків. Обов'язковий портрет із переслідуючим поглядом входить у комплект кожного поважного родового маєтку.

Цей жарт мимоволі змусив мене усміхнутися.

Відколи усміхатися в його присутності стало настільки природно?

— Після сніданку, якщо бажаєш, можу показати тобі територію, — запропонував я. — Стійла, сад, оранжерею — усе те, що робить це місце особливим для мене.

— Із задоволенням, — відповів Алекс із  щирою зацікавленістю, яка вже встигла стати однією з найпривабливіших його рис.

— Тоді спершу допивай чай, — сказав я з легкою усмішкою. — Маєток нікуди не втече.

Після сніданку ми ненадовго затрималися в холі, поки слуги прибирали зі столу, а потім вийшли у внутрішній двір маєтку. Ранкове повітря ще зберігало приємну прохолоду, а сонячне світло лише починало прогрівати кам'яні доріжки.

Ми розпочали обхід зі стайні — просторої кам'яної будівлі, просякнутої запахом сіна й коней, де утримували близько дюжини породистих тварин — гордості нашого роду протягом кількох поколінь.

Алекс, зачаровано розглядаючи кожного коня, зупинився біля стійла молодої вороної кобили — норовливої, примхливої тварини на ім'я Тінь, яка зазвичай уникала будь-якої уваги сторонніх.

— Можна? — запитав він, обережно простягаючи руку.

— Не раджу, — попередив я. — Тінь украй недовірлива до незнайомців. Навіть конюхи воліють триматися від неї на відстані.

Та всупереч моєму застереженню кобила, замість звичного фиркання й настороженого відступу, раптом потягнулася мордою просто до простягнутої руки Алекса, обнюхуючи його пальці з  несподіваною довірливістю, що це явно здивувало навіть старого конюха, який спостерігав за цією сценою здалеку.

— Зазвичай вона нікого до себе не підпускає, — промовив я, щиро вражений побаченим.

— Може, я просто маю особливу кінську харизму, — усміхнувся Алекс, обережно погладжуючи морду кобили. — Прихований талант, про який я й сам не здогадувався.

Або справа в чомусь іншому, — подумав я, спостерігаючи за цією сценою зі зростаючою цікавістю. У тій самій особливості, що робить тебе несприйнятливим до магії, до гіпнозу. Можливо, тварини відчувають у тобі ту саму відмінність, яку відчуваю і я.

Втім, ця думка здалася мені надто складною для роздумів у такий безтурботний момент, і я вирішив просто спостерігати за тим непідробним захватом, з яким Алекс продовжував знайомитися з незвично лагідною кобилою.

За деякий час ми залишили стайню й продовжили прогулянку маєтком.

Наступною нашою зупинкою став сад — простора територія, закладена ще кілька поколінь тому з тією продуманою, майже мистецькою композицією, яка вирізняла родові маєтки давніх вампірських домів.

Вузькі доріжки неквапливо звивалися між віковими дубами, кленами й квітучими кущами, а в повітрі змішувалися пахощі троянд, свіжої трави та нагрітого сонцем листя. Усе тут здавалося напрочуд спокійним, ніби сам час плинув трохи повільніше.

— А ось цей дуб, — промовив я, зупиняючись біля особливо могутнього розлогого дерева в самому центрі саду, — посадив мій батько, коли я лише народився. За місцевою традицією кожне покоління Морвейнів висаджує власне дерево на честь появи спадкоємця.

— Гарна традиція, — зауважив Алекс, із щирим захопленням розглядаючи могутній стовбур. — Отже, колись тут ростиме й ваше власне дерево?

— Так, — підтвердив я. — Коли-небудь і я посаджу тут дерево. Коли в мене народиться дитина.