РОЗДІЛ 15

КАССІАН

Організація поїздки забрала в мене менше часу, ніж я спочатку припускав: наказ підготувати карету, заміна коней уздовж маршруту, необхідний багаж для нас обох. Альфред, як завжди незворушний, наглядав за зборами з тією ж методичною вправністю, що вже багато років була невід'ємною рисою його служби.

— Маєток Еверлейк готовий прийняти вас, пане, — повідомив він, коли я рано-вранці спустився до холу, перевіряючи останні приготування. — Управителя вже попереджено про ваш приїзд.

— Добре, — відповів я, окинувши поглядом зібрані речі. — Вирушаємо негайно.

Алекс з'явився за кілька хвилин — сонний, із розкуйовдженим після сну волоссям і тією ще не зовсім пробудженою м'якістю рис, яка надавала його обличчю особливої, майже зворушливої привабливості.

Милий вигляд, — мимоволі відзначив я, спостерігаючи, як він спускається сходами, позіхаючи й потираючи очі. Милий... для хлопця, — одразу ж виправив себе. Лише спостереження, не більше.

Чому я взагалі почав помічати такі дрібниці? Ще кілька днів тому я навіть не звернув би на них уваги.

Ми вийшли на подвір'я, де вже чекала готова до від'їзду карета. Алекс, із властивою йому невимушеністю, забрався всередину слідом за мною й умостився навпроти.

— Доброго ранку, — промовив він, усе ще трохи мружачись від ранкового світла. — Далеко до вашого маєтку?

— Близько півтора дня дороги, — відповів я, сідаючи навпроти, коли карета плавно рушила з місця. — Еверлейк розташований біля підніжжя північних пагорбів, далеко від міської метушні.

Перша година дороги минула у відносній тиші. Алекс із неприхованою цікавістю розглядав краєвиди за вікном, де щільна міська забудова поступово змінювалася відкритими зеленими просторами передмість, а я, скориставшись цією мовчанкою, знову повернувся думками до питання, яке не давало мені спокою вже кілька днів.

Хто ти такий, Алекс? — думав я, спостерігаючи за ним крадькома й намагаючись, щоб мій погляд не здавався надто пильним. Чому гіпноз не діє на тебе, незалежно від того, хто саме намагається його застосувати? Що робить тебе настільки несхожим на всіх інших смертних, яких я зустрічав за своє довге життя?

Запитання залишалися без відповіді.

Та ще більше мене непокоїло інше: мене дедалі сильніше тягнуло до його товариства. Незрозуміло, усупереч здоровому глузду, мені ставало дедалі важче перебувати далеко від нього.

— Гарно, — зауважив Алекс, майже притулившись обличчям до скла й розглядаючи пагорби, що простягалися вдалині.

Я мимоволі перевів погляд із пейзажу за вікном на його обличчя — на те, з яким щирим, майже дитячим захопленням він милувався краєвидом, як його очі спалахували непідробною цікавістю при кожній новій деталі.

Давно не бачив такої безпосередності, — подумав я, спостерігаючи за цією простою, але обеззброюючою реакцією. Більшість знайомих мені людей давно розучилися знаходити радість у таких дрібницях.

— Трохи нагадує... — почав Алекс, але одразу ж урвав себе. — Деякі місця, які я бачив раніше.

Знову ця обережність, — відзначив я подумки, помітивши знайому затримку, що вже стала характерною рисою його розповідей про власне минуле.

— Де саме ти виріс? — запитав я, вирішивши скористатися нагодою цієї усамітненої подорожі, щоб дізнатися трохи більше про його походження. — Ти згадував притулок, але ніколи не розповідав подробиць.

Алекс на мить відірвався від краєвиду, і я помітив, як у його очах промайнула тінь якоїсь складної, ретельно приховуваної емоції.

— Якщо чесно, місце було нуднувате, — відповів він із властивою йому легкістю. — Кам'яна будівля, узимку вічно бракувало опалення, вихователька, яка вважала своїм обов'язком тричі на день нагадувати нам про нашу невдячність. Нічого особливо примітного.

— Звучить не надто радісно, — зауважив я.

— Ну, могло бути й гірше, — він знизав плечима. — Принаймні годували регулярно й дах над головою був. У декого доля склалася значно сумніше.

— А чим ти займався у вільний час? — продовжив я розпитувати, щиро бажаючи дізнатися більше про цю загадкову істоту, історію якої так довго й безуспішно намагався розгадати.

— Переважно читав, — відповів Алекс із легкою усмішкою, ніби сам спогад приносив йому справжнє задоволення. — Бібліотека в притулку була невеликою, але я, мабуть, перечитав там усе, що тільки можна було знайти. А ще любив вибиратися на дах і спостерігати за зорями. Трохи бунтарське заняття, якщо врахувати, що вихователька суворо забороняла такі вилазки.

— Отже, норовливий характер проявився в тебе ще в дитинстві, — зауважив я з легкою усмішкою.

— О, можна сказати, це була моя візитівка з найменших років, — підтвердив Алекс із тією ж гордістю, що вже встигла стати невід'ємною рисою його характеру. — У притулку мене навіть прозвали «незручна дитина». Хоча особисто я віддаю перевагу формулюванню «людина з незалежним мисленням».

Я мимоволі розсміявся, уявивши молодшу версію цієї зухвалої, гострої на язик істоти, яка завдає клопоту бідній виховательці.

Саме в цю мить небо, яке досі лише злегка затягували хмари, раптом вибухнуло стрімкою зливою — тим характерним для цих місць дощем, що налітає без попередження і так само швидко набирає сили.

— Ого, — вигукнув Алекс, вдивляючись у суцільну стіну води за вікном із тим самим неприхованим захопленням, яке супроводжувало більшість його реакцій на щось нове. — Справжня гроза. Вражає.

— Тут таке не рідкість у цю пору року, — зауважив я, зачиняючи вікно карети, щоб усередину не залітали бризки. — Північні землі славляться мінливою погодою.

Карета, просуваючись розмитою дощем дорогою, відчутно затрусилася на вибоїнах, і в одну особливо різку мить, коли колесо потрапило в глибоку яму, Алекса так хитнуло вперед, що він ледь не втратив рівновагу.

Я машинально підтримав його за лікоть — жест такий само інстинктивний, як і швидкоплинний.

Але навіть цей короткий, нічого не значущий дотик несподівано відгукнувся в мені цілою гамою відчуттів — такими ж миттєвими, як і незрозумілими.