РОЗДІЛ 13

КАССІАН

Варта прибула на місце події швидше, ніж я встиг остаточно приборкати той первісний, досі не вщухлий страх, що вирував усередині мене, — тупіт численних ніг по бруківці, уривчасті команди, спроба організувати погоню за стрільцем, який зник у темряві.

— До провулка, швидко! — гаркнув капітан, спрямовуючи своїх людей у глиб тієї самої тіні, звідки прилетів арбалетний болт.

Та я вже знав, чим закінчиться ця погоня, — ще до того, як один із вартових повернувся з винуватим виразом обличчя, безпорадно розводячи руками.

— Утік, ваша світлосте. Жодного сліду.

Авжеж, — подумав я з гіркою усмішкою, хоча вголос не дозволив собі жодного коментаря. Професіонал не залишає слідів там, де не збирається бути знайденим.

— Дозволь оглянути твою рану. У вартового є навички надання першої допомоги, — звернувся я до Алекса, намагаючись, щоб голос звучав із притаманною мені стриманістю, хоча всередині мене й досі вирувало щось дуже далеке від спокою.

— Та кажу ж, дурниця, — відмахнувся він, хоча слухняно дозволив одному з вартових, озброєному аптечкою, обробити подряпину на щоці. — Он, навіть майже не пече вже.

Я не поспішав повертатися до огляду місця нападу. Натомість мимоволі стежив за кожним рухом вартового, який обережно обробляв подряпину на обличчі Алекса. Щоразу, коли той ледь помітно морщився від дотику антисептика, всередині мене щось неприємно стискалося.

Усього лише подряпина. Звідки ця тривога?

Я одразу ж відігнав цю думку. Зараз були значно важливіші речі, що вимагали моєї уваги.

— Тобі слід повернутися додому, — промовив я, коли обробку рани було завершено. — Тут не місце для...

— Навіть не починайте, — перебив мене Алекс із тією впертою прямотою, яка вже встигла стати однією з найхарактерніших рис його вдачі. — Я в порядку. Подряпина — і не більше. І взагалі, — додав він, схрестивши руки на грудях, — якщо хтось щойно намагався вас убити, я волію залишатися там, де можу бачити, що з вами все гаразд, а не сидіти вдома, зводячи себе невідомістю.

Я вже хотів заперечити — навести з десяток цілком розумних аргументів про безпеку, про те, що місце злочину не найкраще місце для людини, яка щойно пережила потрясіння, — але щось у його тоні, у самих словах «бачити, що з вами все гаразд», змусило мене замовкнути ще до того, як я встиг вимовити бодай слово.

Він хвилюється за мене, — подумав я.

У пам'яті не знаходилося жодної людини, яка б так переймалася мною.

— Гаразд, — сказав я замість подальших заперечень. — Але тримайся поруч.

Алекс кивнув, і я, відклавши — поки що — спроби переконати його в протилежному, повернувся до значно нагальнішої справи.

Арбалетний болт, який один із вартових витягнув із кам'яної стіни, виявився значно інформативнішою знахідкою, ніж я спочатку припускав.

— Погляньте на наконечник, — сказав я, простягаючи його капітанові варти. — Це не звичайна зброя мисливця чи випадкового грабіжника.

Капітан уважно вдивився в тонку, бездоганно виконану конструкцію наконечника й похитав головою з явним подивом.

— Майстерна робота, ваша світлосте, — погодився він. — Такої зброї не купиш на звичайному ринку.

— Саме так, — кивнув я, відчуваючи, як холодна, аналітична частина моєї свідомості поступово витісняє залишки емоцій після пережитого потрясіння. — Цю зброю виготовили на замовлення, найімовірніше — саме для такої мети. А це означає планування, час і чималі ресурси.

Я обвів поглядом місце засідки, відзначаючи деталі з тією ж професійною ретельністю, яку демонстрував два дні тому на місці вбивства торговця. Сліди на землі свідчили, що стрілець просидів у засідці досить довго, очікуючи нашого повернення з балу. Кут для пострілу було обрано бездоганно — людина явно знала маршрут, яким будь-хто прямував би від особняка Валеритів до мого дому.

— Він заздалегідь знав наш маршрут, — промовив я вголос, радше до себе, ніж до вартових. — Знав, що ми повертатимемося саме цією дорогою. Саме в цей час.

— Тобто за вами стежили? — уточнив Алекс, який стояв неподалік і уважно прислухався до кожного мого слова.

— Схоже на те, — відповів я, відчуваючи, як усередині мене зростає знайоме тривожне відчуття значно масштабнішої й набагато краще організованої загрози, ніж просто спонтанний замах ображеного суперника. — А це означає, що це не звичайний акт особистої помсти. Це ретельно спланована операція.

Я підійшов до найближчого патруля, що зупинився біля входу до провулка.

— Ви чергували тут усю ніч?

— Так, ваша світлосте.

— Бачили когось підозрілого? Незнайомців? Самотнього перехожого, який надто довго затримувався на одному місці?

Вартовий винувато похитав головою.

— Ні, ваша світлосте. Після балу тут майже нікого не було. Лише кілька екіпажів проїхали головною вулицею.

Я перевів погляд на другого.

— А ти?

— Також нічого. Якщо стрілець і був тут, то пішов ще до нашого обходу.

Я мовчки кивнув і рушив далі.

Наступний патруль відповів майже тими самими словами.

Ніхто нічого не бачив.

Ніхто нічого не чув.

Хто б не влаштував цю засідку, він підготувався надто ретельно.

Убивство торговця два дні тому. Замах на мене сьогодні. Це вже не окремі злочини, — подумав я, відчуваючи, як холодна вага цього усвідомлення осідає десь усередині. — Хтось починає війну. І, судячи зі зростаючої активності Ренарда на останніх засіданнях Ради, у мене є цілком конкретні підозри щодо особи її зачинателя.

Поки я методично продовжував оглядати місце події, мої думки — попри всі зусилля зосередитися виключно на розслідуванні — знову й знову поверталися до тієї короткої, приголомшливої миті, коли Алекс штовхнув мене вбік за частку секунди до удару арбалетного болта.

Він урятував мені життя, — подумав я, завмерши посеред чергового огляду слідів, вражений простотою і водночас колосальною значущістю цього факту.