РОЗДІЛ 12

АЛЕКС

Прокинулася я на початку десятої — пізніше, ніж зазвичай, що, втім, було не дивно, зважаючи на те, скільки нервів і адреналіну коштував організму вчорашній день.

Кілька довгих секунд я лежала нерухомо, дивлячись на балдахін ліжка, дозволяючи свідомості повільно, неохоче повертатися до спогадів про минулу добу. Першим, звісно ж, сплив образ тієї закривавленої бруківки — темна пляма, що розтеклася навколо нерухомого тіла, синюшна шкіра, характерні рани на шиї.

Я скривилася, відчувши слабкий відгомін учорашньої нудоти десь у глибині шлунка, але змусила себе дихати рівно, доки неприємне відчуття не відступило.

Гаразд, — подумала я, сідаючи на ліжку й розтираючи обличчя долонями. — Із цим більш-менш упоралася. Рухаємося далі.

Далі, втім, пам'ять послужливо підсунула значно дивніший, значно складніший для осмислення спогад — бібліотеку, напівтемряву, свічку, що догорала на столі, і ту мить, коли я, ще як слід не прокинувшись, побачила у дверях знайомий силует і, підкорившись якомусь напівсонному, неконтрольованому пориву, вимовила його ім'я з тією теплотою, яка явно виходила за межі простого полегшення від повернення роботодавця додому.

Кассіане, ти повернувся.

Я вголос застогнала, зарившись обличчям у подушку.

— Громова, ну що за дурість, — пробурмотіла я в приглушену тканину. — Зовсім чуття втратила спросоння.

Його реакція, втім, теж видалася мені досить промовистою — той короткий, майже переляканий крок назад, ніби мої слова обпекли його сильніше, ніж мало б просте ім'я, вимовлене сонним голосом.

Тоді я списала це на власну загальмованість після пробудження, але тепер, обдумуючи те, що сталося, уже на свіжу голову, не могла не визнати: реакція була надто сильною для такого незначного приводу.

Утім, яка різниця, — обірвала я сама себе, нарешті підводячись із ліжка й беручись до звичного ранкового ритуалу перев'язування грудей. — У тебе є куди важливіші речі, про які варто хвилюватися, ніж випадкові обмовки перед сном.

Думка, втім, одразу звернула в бік, значно менш зручний для роздумів: я згадала власний стан учора в провулку — не лише нудоту й слабкість при вигляді тіла, а й той гострий, майже інстинктивний укол тривоги, що пронизав мене в мить, коли Кассіан повернувся до загиблого з тією моторошною, професійною холодністю, ніби готувався зустрітися з чимось по-справжньому небезпечним.

Я ж хвилювалася не за себе, — з деяким подивом зізналася я собі, застібаючи сорочку перед дзеркалом. — Я хвилювалася за нього. За те, що він залишиться там сам, розбиратися з цим жахіттям, поки мене відводять додому цілою й неушкодженою.

Ця думка здалася мені настільки абсурдною у своїй нелогічності, що я мимоволі розсміялася вголос із власної дурості.

— Він прожив триста років, Громова, — сказала я своєму відображенню з максимально можливою суворістю. — Пережив війни, епідемії, падіння королівств, якщо вже на те пішло. З чого це ти раптом вирішила, що твоя дрібна персона потрібна йому для захисту від якогось паршивого вампіра-вбивці?

Відображення, зрозуміло, не запропонувало жодної переконливої відповіді на це риторичне запитання, і я, відкинувши подальші роздуми на цю слизьку тему, змусила себе перемкнутися на значно практичніші речі.

Забута Вежа, — згадала я, зав'язуючи шнурівки на черевиках. — Руїни старої обсерваторії магів. Перша справжня зачіпка, яка може допомогти повернутися додому.

Спокуса вирушити туди негайно, скориставшись будь-якою вільною хвилиною, була величезною. Але здоровий глузд — той самий, що допоміг мені вижити в дитбудинку й утриматися на плаву в непростих обставинах ще на Землі, — підказував: після вчорашнього вбивства все місто, напевно, кишітиме посиленими патрулями варти. А якщо я просто зараз піду кудись сама, то приверну до себе значно більше небажаної уваги, ніж у звичайний спокійний день.

Зачекаємо, — вирішила я, спускаючись сходами до малої їдальні. — Ще кілька днів нічого не змінять. А ось натрапити на патруль із розпитуваннями про покинуту вежу під час розслідування вбивства — ідея вкрай сумнівна.

У їдальні мене зустрів Альфред, який уже по-господарськи віддавав розпорядження щодо сніданку. Його незворушність, як завжди, анітрохи не похитнулася навіть після вчорашніх драматичних подій.

— Доброго ранку, — сказала я, сідаючи за стіл. — Який настрій у будинку після вчорашнього?

— Слуги стривожені, — стримано відповів Альфред, — але подібні випадки, на жаль, не новина для нашого міста, хоч відкрите порушення Закону останніми роками й траплялося вкрай рідко. Пан Морвейн особисто займається розслідуванням.

— Він узагалі спав цієї ночі? — запитала я, згадавши втомлений, хоч і старанно прихований вираз, який промайнув на обличчі Кассіана минулої ночі в бібліотеці.

— Сумніваюся, — коротко відповів Альфред, і в його голосі мені вчувся ледь помітний відтінок тривоги за господаря дому, який старий управитель, утім, одразу ж приховав за звичною професійною стриманістю. — Снідатимете тут чи одразу підете до бібліотеки?

— Поснідаю тут, — сказала я, накладаючи собі їжу. — Не хочу втрачати шанс нормально поїсти, поки мене знову не засипало архівним пилом із голови до ніг.

Альфред дозволив собі ледь помітну усмішку — ту стриману, але щиру, що вже стала для мене своєрідною ознакою його прихильності, — і залишив мене наодинці зі сніданком, вирушивши у своїх господарських справах.

Я їла в майже повній тиші, розмірковуючи про майбутній день і намагаючись не повертатися думками ні до вчорашнього вбивства, ні до тієї дивної сцени в бібліотеці, яка вперто спливала в пам'яті попри всі мої спроби зосередитися на важливіших речах.

Закінчивши сніданок, я піднялася нагору, до бібліотеки — туди, де мене, як завжди, чекали гори нерозібраних архівів і, чого вже приховувати, дивне, незрозуміле бажання знову побачити Кассіана, якщо він з'явиться у дверях із тією самою характерною рішучістю, що супроводжувала його за будь-яких обставин — чи то політичні інтриги Ради, чи звичайна перевірка мого робочого прогресу.