РОЗДІЛ 11

Запах крові вдарив у ніс раніше, ніж я встигла до кінця усвідомити масштаб того, що сталося, — металевий, густий, такий, що липнув до горла з тією нудотною настирливістю, яку неможливо сплутати ні з чим іншим.

Натовп зівак розступався нерівними хвилями, пропускаючи варту, і в утвореному просвіті я побачила його повністю — того самого чоловіка, що лежав на мокрій від крові бруківці з тією моторошною, абсолютною нерухомістю, яка відрізняє непритомну людину від тієї, для кого свідомість уже не має жодного значення.

Кров розтеклася навколо його голови й плечей темною, майже чорною у вечірньому світлі плямою, просочила комір сорочки, тонкими струмочками стікала в щілини між каменями мостової.

Я почула, як хтось у натовпі прошепотів:

— Мертвий... Точно мертвий.

І це просте, буденно вимовлене слово чомусь вдарило по мені сильніше, ніж сама картина побаченого.

Мертвий.

Земля під ногами ніби хитнулася — ледь помітно, але достатньо, щоб я інстинктивно ступила вбік, шукаючи опори, хоча поруч не було нічого, за що можна було б ухопитися.

Звуки навколо — крики вартових, гул натовпу, чийсь плач десь на краю натовпу — раптом ніби приглушилися, наче вуха заткнули щільною ватою, залишивши лише глухий, рівний стукіт власного пульсу, що віддавався десь у скронях.

Так, — наказала я сама собі, відчуваючи, як до горла підступає неприємна, тягуча нудота. — Дихай. Просто дихай.

Я ніколи раніше не бачила мертвих тіл — принаймні не в реальності, не так близько, не з такою відвертою, безжальною наочністю всього, що відбувається з людським тілом, коли його залишає життя.

На Землі смерть завжди залишалася десь осторонь — за дверима лікарень, у новинах, на похоронах.

Не такою.

Не тут.

Не за кілька кроків від мене.

Не мокрою бруківкою, не запахом заліза, не тією моторошною синявою, що розлилася по шкірі колись живої людини.

Я відчула, як слабшають коліна, а перед очима на мить усе розпливається, ніби сама реальність вирішила втратити чіткість своїх обрисів.

— Алекс.

Голос Кассіана прорвався крізь ватяну пелену, що огорнула мої відчуття, — різкий, але не той різкий тон, яким він відчитував мене за запізнення кілька днів тому, а зовсім інший, гострий від тривоги, який пробився крізь моє заціпеніння значно ефективніше за будь-який інший звук у цьому провулку.

— Що сталося? — знову запитав він, і я відчула його руку на своєму плечі — несподівано міцну, ніби він був готовий утримати мене фізично, якщо ноги раптом остаточно відмовлять.

Я не могла відповісти.

Слова застрягли десь у горлі, змішавшись із нудотою, зі спогадом про ту синювату шкіру й темні рани на шиї, що продовжували стояти перед очима навіть тепер, коли я, здається, вже не дивилася прямо на тіло.

— Тобі зле? — запитав Кассіан, і в його голосі я вловила нотку, якої раніше ніколи не чула, — не владну стриманість глави роду, а щось значно безпосередніше, майже стривожене.

Я кивнула — а може, похитала головою, я й сама не зрозуміла, що саме зробила тієї миті, — намагаючись одночасно опанувати себе й не показати, наскільки сильно це просте видовище вибило мене з рівноваги.

Опануй себе, Громова, — наказала я собі подумки, намагаючись вирівняти дихання. — Ти не найбільш слабкодуха людина у світі. Ти потрапила до провулка іншого світу й навіть не зомліла від страху. Впораєшся і з цим.

Утім, тіло відмовлялося слухатися голосу розуму з тією ж категоричністю, що й у перші секунди після усвідомлення побаченого, — коліна й далі зрадницьки тремтіли, а шлунок стискався в тугий, болісний вузол.

Кассіан ще раз поглянув на мене — коротко, але уважно, ніби оцінював мій стан із тією ж прискіпливістю, з якою, мабуть, оцінював будь-яку іншу небезпеку, — а тоді його обличчя змінилося, набуваючи тієї жорсткої рішучості, яку я вже бачила одного разу — під час нашої першої зустрічі в провулку.

— Гарете, — покликав він одного з вартових, що стояв неподалік, — проведіть його додому. Негайно.

— Слухаюсь, пане Морвейне, — відгукнувся вартовий і відразу попрямував у мій бік.

— Але... — спробувала заперечити я, хоча голос прозвучав значно слабше, ніж мені хотілося.

— Це наказ, — промовив Кассіан, і в його тоні не залишилося й сліду тієї теплоти, що супроводжувала нашу ранкову прогулянку, — лише холодна, владна твердість, яка не терпіла заперечень і, як я вже встигла помітити, була невід'ємною частиною його натури в ті миті, коли потрібно було негайно ухвалювати рішення.

— Я в порядку, — спробувала наполягти я, хоча навіть мені самій ці слова здалися не надто переконливими.

— Не сумніваюся, — відповів він, і щось у його погляді на мить пом'якшало, ніби різкість тону була лише оболонкою, під якою ховалося щось значно турботливіше. — Але тобі тут нічого робити. Іди додому, Алекс. Я сам із цим розберуся.

Вартовий на ім'я Гарет м'яко, але наполегливо взяв мене під лікоть, відводячи геть від місця події, і я, надто знесилена й надто вдячна за можливість більше не дивитися на це моторошне видовище, більше не стала опиратися.

Уже відходячи, я на мить озирнулася й побачила, як Кассіан, провівши мене коротким уважним поглядом, одразу ж повернувся до тіла — і в цьому русі, у миттєвій зміні всієї його постави, я вловила щось моторошно професійне, ніби всередині нього клацнув невидимий перемикач, перетворивши турботливого супутника ранкової прогулянки на когось зовсім іншого.

Він же помітив, — подумала я, дозволяючи вартовому вести мене темніючими вулицями, поки прохолода вечірнього повітря поступово повертала ясність моїм сплутаним думкам. — Помітив, що мені зле, ще до того, як я сама встигла це по-справжньому усвідомити.

Ця думка, всупереч усьому пережитому потрясінню, відгукнулася в мені несподівано теплим, майже заспокійливим почуттям — тим дивнішим на тлі свіжого, усе ще застиглого перед очима образу закривавленої бруківки.