РОЗДІЛ 9

АЛЕКС

Ранок зустрів мене тим самим приглушеним світлом, що просочувалося крізь щільні портьєри, і першою думкою, яка спливла в напівсонній свідомості, було вже не звичне запитання «де я?», а зовсім інше, куди тривожніше: чому Кассіан учора так стрімко кинувся мене шукати.

Я лежала, дивлячись на балдахін ліжка, і подумки знову й знову прокручувала вчорашній вечір.

«Де ти був?» — той різкий, майже стривожений тон, яким він промовив ці слова, заставши мене на вулиці в сутінках.

Це було не просто роздратування роботодавця через працівника, який запізнився.

За тією різкістю ніби приховувалося щось іще.

Як би я не намагалася списати все на звичайну відповідальність господаря дому, ніяк не могла позбутися відчуття, що справа була не лише в цьому.

А потім — вечеря.

Легка, майже дружня, ніби й не було того нервового напруження в провулку, ніби Кассіан змусив себе розслабитися одним лише зусиллям волі, щойно ми опинилися за одним столом.

Він навіть усміхнувся — не тією ледь помітною усмішкою, що вже встигла стати для мене звичним трофеєм, а значно відкритіше, коли я пожартувала про шарлатана з амулетами.

Гаразд, Громова, — сказала я собі, підводячись із ліжка й беручись до ранкового ритуалу перев'язування грудей із тією механічною вправністю, що з'являється після кількох днів практики. — Досить аналізувати вампірську психологію. У тебе є важливіші справи.

Втім, ці важливіші справи зовсім не заважали мені думати про це дорогою до бібліотеки.

До обіду я встигла розібрати ще дві коробки — робота, яка вже стала для мене звичним ритуалом, приносила дивне задоволення, адже хаос архівів поступово перетворювався на впорядковану систему, — і приблизно в середині дня до бібліотеки зазирнув Кассіан.

Саме по собі це ще три дні тому зовсім не здивувало б мене.

Але тепер, уважніше придивившись до власних спостережень, я не могла не помітити: він став з'являтися тут значно частіше, ніж цього вимагала звичайна перевірка мого прогресу.

Сьогодні, наприклад, він не обмежився коротким візитом.

— Якщо ви не заперечуєте, сьогодні я попрацюю тут, — сказав Кассіан, заходячи до бібліотеки з кількома теками в руках.

Я підвела голову від чергової стоси листів.

— Тут?

— Тут тихіше, ніж у кабінеті.

— Як скажете, — знизала я плечима. — Це ж ваша бібліотека.

Хоча я готова була посперечатися на що завгодно, що в його величезному особняку навряд чи існувало галасливіше місце, ніж бібліотека, де вже котрий день без упину шаруділи папери, пересувалися стоси документів і переставлялися коробки з архівами.

Він лише коротко кивнув, умостився в кріслі біля вікна й розгорнув одну з тек.

Він мовчки читав документи, час від часу роблячи нотатки, а я, розбираючи чергову стосу листів, раз у раз ловила себе на тому, що кидаю швидкі погляди в його бік — просто щоб перевірити, чи справді він працює, чи, як мені інколи здавалося, лише спостерігає за мною поверх своїх паперів.

Може, мені просто ввижається, — подумала я, відганяючи цю думку. — Може, у нього й справді є справи, для яких потрібне тихе місце, щоб зосередитися.

Та потім я помітила, як, відірвавшись від документа, він затримав на мені погляд на добрих кілька секунд, перш ніж схаменутися й повернутися до читання з тією ж різкою поспішністю, з якою відсмикують руку від розпеченої плити.

Так, — подумки відзначила я, намагаючись не виказати свого спостереження ані найменшою зміною виразу обличчя. — Мені точно не здалося.

— Щось цікаве в паперах? — запитала я вголос, вирішивши, що пряме запитання — найкращий спосіб розрядити атмосферу й водночас перевірити його реакцію.

— Фінансові звіти, — відповів він, не підводячи голови. — Не найзахопливіше читання, але необхідне.

— Тоді, мабуть, не буду вас відволікати. Раптом пропустите щось... важливе, — зауважила я, не втримавшись від легкого піддражнювання.

Кассіан нарешті підвів погляд.

На ледь вловиму мить його звична незворушність дала тріщину, але вже наступної секунди обличчя знову набуло звичного спокійного виразу.

Отакої...

— Не розумію, про що ти, — рівно промовив він.

Потім опустив погляд у папери з таким зосередженим виглядом, ніби фінансові звіти раптом стали найцікавішим читанням у світі.

Саме тоді, порпаючись у черговій коробці, засунутій у найдальший кут бібліотеки, — судячи з товстого шару пилу, до неї не торкалися десятиліттями, — я натрапила на знахідку, яка змусила мене завмерти з серцем, що шалено калатало.

Під шаром розрізнених листів і старих рахунків лежав пошарпаний щоденник у шкіряній палітурці, густо списаний дрібним, акуратним почерком.

Судячи з підпису на першій сторінці, він належав якомусь Едмунду Морвейну — предкові Кассіана, який жив, якщо вірити датам, добрих сто п'ятдесят років тому.

Я перегорнула кілька сторінок, спочатку не очікуючи знайти нічого особливого — звичайні побутові записи, роздуми про тодішню політику, — але раптом погляд зачепився за один рядок, який змусив мене завмерти.

«...Фоліанти Переходу, згідно з давніми записами, колись зберігалися в Забутій Вежі — тій самій споруді на околиці міста, яку нині називають руїнами старої обсерваторії магів. Кажуть, саме там, серед залишків колись величної бібліотеки, й досі можна відшукати сліди знань про переходи між світами, хоча більшість вважає ці легенди не більш ніж казками для розваги дітей...»

Я перечитала цей абзац двічі, відчуваючи, як серце калатає десь у горлі.

Забута Вежа. Руїни старої обсерваторії магів.

Кассіан, занурений у свої фінансові звіти, не помітив моєї реакції, і я поспішила надати обличчю якомога байдужішого виразу, намагаючись утихомирити зрадливе тремтіння рук, які продовжували перегортати щоденник із тією ж неспішністю, з якою я розбирала будь-який інший знайдений документ.

Це може бути саме та ниточка, — майнуло в мене в голові. — Перша справжня зачіпка за весь час, що я тут.