РОЗДІЛ 8

КАССІАН

Покинувши бібліотеку з тією поспішністю, яку й сам не міг до кінця пояснити, я попрямував до кабінету з твердим наміром зайнятися справами, що справді вимагали невідкладної уваги, — а не продовжувати аналізувати значення простого, нічого не варто́го дотику чужої руки.

Звичайний дотик, — сказав я собі, сідаючи за стіл і розгортаючи теку з фінансовими звітами щодо східних земель. — Тепло чужої шкіри. Звичайне фізичне явище, саме по собі нічим не примітне.

Втім, звіти виявилися достатньо складними, щоб повністю заволодіти моєю увагою. Управитель східних земель, якийсь Бертран Гольт, надіслав чергову партію цифр, що викликали в мене дедалі більше подиву через розбіжність між заявленим урожаєм і фактичними поставками зерна до міста.

Я заглибився в підрахунки, звіряючи стовпчики цифр із торішніми звітами, і виявив нестачу, яка на перший погляд могла здатися звичайною канцелярською помилкою, але за уважнішого вивчення складалася в підозріло систематичну закономірність.

Три відсотки, — відзначив я, роблячи нотатки на полях документа. — Щокварталу, протягом останнього року. Надто регулярно, щоб бути випадковістю.

Робота з цифрами завжди мала для мене певний заспокійливий ефект — тут, принаймні, не існувало місця для емоційної невизначеності, лише сувора логіка причин і наслідків, що піддавалася аналізу за належного терпіння.

Я викликав секретаря й наказав підготувати повну звірку поставок із земель Гольта за останні три роки, подумки відзначаючи необхідність особистого візиту до тих країв найближчими тижнями, якщо мої підозри підтвердяться.

Це питання, на мій власний подив, справді змогло майже на годину відвернути мене від менш доречних роздумів, що крутилися в голові ще від самого ранку.

Я навіть дозволив собі коротке відчуття задоволення від того, наскільки успішно повертаю контроль над власними думками.

Втім, це задоволення виявилося передчасним.

Бо варто було мені відкласти перо й лише на мить затримати погляд на вікні кабінету, за яким виднівся сад, — як думки знову мимоволі звернули до хлопчини, що вирушив гуляти містом із мого власного, незрозуміло поспішного дозволу.

Що змусило мене так легко погодитися? — подумав я, хмурячись через власну незібраність. — Хлопець, походження якого залишається цілковитою загадкою, щойно з'явився в моєму домі, а я вже дозволив йому перервати перший робочий день заради прогулянки містом. Це зовсім на мене не схоже.

Я змусив себе повернутися до звітів, але зосередженість, яку з таким трудом відновив раніше, тепер вислизала від мене з прикрою регулярністю, ніби якась частина свідомості наполегливо вимагала звернути увагу на питання, яке я волів вважати закритим до кінця робочого дня.

Це лише науковий інтерес, — твердо сказав я собі, викреслюючи помилкову суму й вписуючи правильну. — Загадка, що потребує розгадки. Істота, яка руйнує фундаментальні принципи мого сприйняття світу, цілком природно привертає увагу будь-якої розумної істоти, особливо тієї, що має мій досвід і допитливість.

Пояснення звучало достатньо переконливо, щоб я зміг продовжити роботу з відносним спокоєм ще протягом наступних двох годин, занурившись у детальну звірку звітів, листування з кількома союзними родами щодо майбутнього сезонного балу — заходу, який я традиційно вважав виснажливим, але політично необхідним, — а також розгляд скарги одного з торговців на, як він стверджував, несправедливе оподаткування з боку міської управи.

Надвечір, коли за вікном почали згущуватися сутінки, забарвлюючи небо в ті глибокі, майже багряні відтінки, що провіщали швидкий прихід справжньої ночі, я нарешті відклав документи, відчуваючи ту звичну втому, яка супроводжувала будь-який продуктивний робочий день.

Час вечеряти, — подумав я, підводячись із-за столу й розминаючи плечі, що затерпли від тривалого сидіння. — І, гадаю, саме час переконатися, що новий працівник благополучно повернувся зі своєї прогулянки.

Ця думка, висловлена подумки з тією ж буденністю, з якою я міркував би про будь-яке інше господарське питання, чомусь змусила мене прискорити крок, спускаючись сходами у бік малої їдальні.

Та стіл виявився накритим лише на одну персону.

— Альфреде, — промовив я, зупиняючи керуючого, який проходив повз, із тією різкістю в голосі, якої сам від себе не очікував. — Де Алекс?

— Гадаю, усе ще в місті, пане, — відповів Альфред зі своєю звичною незворушністю, хоча в його погляді майнуло щось, підозріло схоже на стриману цікавість. — Від самого ранку він не повертався.

Я завмер, відчуваючи, як усередині здіймається хвиля роздратування, сила якої й мені самому здавалася зовсім непропорційною ситуації.

— Від самого ранку, — повільно повторив я. — Сонце вже сідає, Альфреде. Він пробув у місті майже цілий день.

— Схоже, що так, пане, — так само спокійно підтвердив керуючий, явно не поділяючи моєї раптової тривоги. — Бажаєте, щоб я відправив когось на пошуки?

Так. Негайно, — майнуло в мене в голові раніше, ніж я встиг осмислити власну реакцію, і цей майже інстинктивний порив стривожив мене чи не більше, ніж сам факт відсутності хлопця.

— Я розберуся сам, — промовив я натомість, уже прямуючи до виходу з тією поспішністю, яку марно намагався пояснити елементарною відповідальністю господаря дому за долю нового працівника.

Це лише відповідальність, — переконував я себе, крокуючи вечірніми вулицями у напрямку торговельного кварталу, де, за словами Альфреда, Алекс найімовірніше міг затриматися довше, ніж в інших районах міста. — Я привів його до свого дому. Я відповідаю за його безпеку, особливо з огляду на наближення ночі та небезпеки, які вона несе для смертного, що не знайомий із місцевими порядками.

Пояснення здавалося бездоганно логічним.

І все ж роздратування, що дедалі сильніше вирувало в мені з кожним кроком, зовсім не узгоджувалося з таким раціональним формулюванням.