РОЗДІЛ 7

АЛЕКС

Ранок почався до непристойності буденно.

Наскільки взагалі можна було назвати буденним пробудження в особняку трьохсотрічного вампіра у світі, де я провела ледве дві доби.

Прокинулася я сама, без будильника.

Годині о дев'ятій за місцевим часом.

Мабуть, мій організм вирішив, що якщо вже довелося пристосовуватися до нової реальності, то починати варто хоча б із відновлення хоч якоїсь подоби нормального режиму сну.

Нашвидкуруч перетягнула груди смугою тканини.

Процедура, яка щоразу давалася трохи легше, ніби тіло поступово звикало до нового, вимушеного ритуалу самозбереження.

Натягнула мішкувату сорочку й спустилася до бібліотеки, вирішивши, що краще почати працювати раніше, ніж валятися в ліжку й думати про речі, які краще не аналізувати надто глибоко.

Наприклад...

Про ту коротку, ледь вловиму усмішку Кассіана вчора ввечері.

Або про те, що я, здається, починала з нетерпінням чекати моментів, коли він з'являвся в бібліотеці.

Так, стоп, — урвала я сама себе, залазячи на приставну драбину, щоб розібратися з верхніми полицями. — Зараз зовсім не час для таких думок. У тебе взагалі-то є значно серйозніше завдання — не видати себе як дівчину й придумати, як повернутися додому. Романтичні переживання через роботодавця-вампіра точно не входять до списку пріоритетів.

І все ж, коли він з'явився на порозі бібліотеки...

Несподівано рано, якщо зважити на його ж слова про звичку прокидатися ближче до полудня...

Щось усередині мене відреагувало раніше, ніж я встигла це проконтролювати.

Легкий сплеск...

Навіть не знаю, як це назвати.

Радості?

Цікавості?

У будь-якому разі нічого з того, що мені варто було б відчувати до людини...

Точніше, вампіра...

Який і досі вважав мене чотирнадцятирічним хлопчиськом.

Ми працювали пліч-о-пліч майже годину.

Я розбирала чергову стоску листів.

Він копирсався в набагато складніших документах, для яких потрібно було знати якусь мертву мову.

І в цій рутині було щось несподівано затишне.

Те, чого я ніяк не могла очікувати від спільної роботи з представником найдавнішого вампірського роду.

А потім сталося те саме торкання.

Я простягнула йому пачку листів.

Він потягнувся, щоб їх узяти.

Звичайний рух.

Нічого особливого.

І наші пальці торкнулися одне одного лише на мить.

По моїй руці ніби пробіг слабкий електричний розряд.

Не болісний.

Швидше...

Попереджувальний.

Тепло його шкіри стало для мене несподіванкою.

Чомусь я була певна, що вампіри мають бути холодними на дотик, як у всіх тих історіях, які я читала на Землі.

Але пальці Кассіана виявилися просто трохи прохолоднішими за мої.

Не більше.

І, судячи з його реакції...

Того дивного, майже переляканого завмирання, яке він спробував приховати незграбним покашлюванням...

Це торкання справило на нього значно сильніше враження, ніж на мене саму.

Цікаво, — подумала я тоді, спостерігаючи, як він старанно уникає мого погляду, вдаючи, ніби уважно читає листа, хоча, судячи з того, як довго його очі були прикуті до одного й того самого рядка, він навряд чи бачив бодай слово. — Дуже... дуже цікаво.

Звісно, я й виду не подала, що помітила його збентеження.

Натомість пожартувала про привидів.

Здається, це допомогло йому оговтатися значно швидше, ніж якби я й далі витріщалася на нього, чекаючи пояснень.

Та зараз, коли я знову подумки повернулася до тієї миті, вже в теперішньому часі, розбираючи чергову пачку старих рахунків за корм для коней, я не могла не замислитися:

Що саме викликало в нього таку реакцію?

Простий людський дотик?

Навряд чи це було чимось незвичним для істоти, яка три століття жила серед слуг, знаті...

І, якщо вже бути чесною, напевно, десятків жінок.

Хіба що, — подумала я, завмерши з черговим листом у руці, — річ була не в самому дотику, а в тому, кому саме він належав.

Ця думка здалася мені настільки абсурдною, що я поспішила відкинути її.

І з подвоєним завзяттям повернулася до документів, ніби фізична робота могла хоч якось відволікти мозок від цього небезпечного напрямку роздумів.

— Мені потрібно ненадовго відлучитися, — раптом промовив Кассіан приблизно за двадцять хвилин після того дивного епізоду, підводячись із крісла з тією різкістю, яка видавала не стільки нагальність справ, скільки бажання опинитися будь-де, тільки не в цій кімнаті поруч зі мною. — Справи роду потребують моєї уваги.

— Звісно, — відповіла я, намагаючись говорити буденно, хоча за його поспішністю явно ховалося щось, про що він волів не говорити вголос.

Він уже розвернувся до дверей, коли я наважилася поставити запитання, яке крутилося в мене в голові від самого ранку.

— Пане Морвейне, — покликала я.

Він зупинився й озирнувся через плече з тим самим трохи відсутнім виразом обличчя, який не полишав його відтоді, як ми випадково торкнулися одне одного.

— Можна мені вийти до міста? Просто трохи оглянутися. Якщо вже мені доведеться пожити тут якийсь час, хотілося б бодай зрозуміти, куди мене взагалі занесло.

Він подивився на мене.

Точніше...

Ніби крізь мене.

Начебто його думки були десь зовсім в іншому місці.

Після короткої паузи він кивнув.

— Так, звісно, — промовив тим самим розсіяним тоном. — Удень тут досить безпечно. Більшість вампірів у цей час спить. Просто... не відходь надто далеко від вулиць, які вже знаєш.

І, не чекаючи моєї відповіді, швидким кроком вийшов із бібліотеки, залишивши мене в легкому подиві від того, наскільки легко й швидко він погодився на прохання, яке, я була майже впевнена, за інших обставин обдумував би значно довше, зважаючи на всю підозрілу невизначеність мого походження.

Що ж, — подумала я, обтрушуючи руки від пилу й прямуючи до виходу, поки дозвіл не розвіявся в повітрі разом із його неуважністю. — Не варто втрачати таку нагоду.