РОЗДІЛ 6

Справи, що чекали на мою увагу після виходу з бібліотеки, виявилися значно менш нагальними, ніж я змалював їх Алексові.

Це був лише зручний привід піти раніше, ніж моя власна поведінка почне викликати ще більше запитань, ніж уже викликала.

Я попрямував до кабінету.

Та замість того, щоб узятися до кореспонденції, несподівано виявив себе біля вікна.

Я стояв, дивлячись на сад унизу, з тим відсутнім виразом обличчя, який, опинися на моєму місці будь-хто інший, я б без вагань розпізнав як першу ознаку чогось, що безумовно потребує уваги.

Опануй себе, Морвейне.

Я змусив себе сісти за стіл і викликав керівника архівів Ради.

Не Альфреда.

Іншу людину, яка служила мені вже добрих пів століття й відповідала за збір відомостей, яких стороннім знати не належало.

— Гідеоне, — промовив я, коли він з'явився на мій поклик і шанобливо схилив голову. — Мені потрібні відомості про якогось Алекса Громова. Сирота, ймовірно, з прикордонних земель. Вік — за його власними словами, двадцять два роки.

Гідеон, людина педантична й не схильна ставити зайві запитання, мовчки кивнув і відразу пішов виконувати доручення.

А я залишився на самоті, розмірковуючи над тим, що змусило мене — людину, відому своєю обережністю у всьому, що стосувалося особистої інформації, — уперше за дуже довгий час розпочати подібне розслідування заради звичайного працівника архіву.

Не звичайного, — подумки виправив я сам себе. — Істоти, яка руйнує єдине правило, що керувало моїм сприйняттям світу від самого народження. А це — суттєва різниця.

Решта вечора минула за вирішенням нагальних справ роду.

Листи від союзних сімей, які вимагали відповіді.

Фінансові звіти щодо земель на сході.

Коротке, але напружене листування з одним із членів Ради, чия лояльність останнім часом викликала в мене цілком обґрунтовані сумніви.

Ренард, судячи зі звітів моїх інформаторів, останніми тижнями дедалі частіше навідувався до тих кварталів міста, які традиційно вважалися осередком невдоволення серед вампірів, що воліли жити за старими порядками.

Я відклав ці відомості до окремої теки, яка вимагала ретельнішого аналізу, й подумки занотував необхідність посилити спостереження за пересуваннями Ренарда найближчими тижнями.

Закон про Кров коштував мені чималих політичних втрат три роки тому.

І я не мав наміру дозволити жменьці незадоволених аристократів розхитати те, що було створене ціною тривалих переговорів і, що не менш важливо, значної частини мого особистого авторитету серед найдавніших родів.

На той момент, коли Гідеон повернувся з доповіддю, уже настала глибока ніч.

— Мої відомості вкрай мізерні, пане, — промовив він із тією стриманою незручністю, яка зазвичай передувала визнанню власної неспроможності, чого Гідеон не терпів навіть у дрібницях. — У жодному з відомих сиротинців прикордонних земель немає запису про дитину на ім'я Алекс Громов. Немає ані запису про народження, ані про потрапляння до сиротинця, ані будь-яких інших документів, що підтверджували б його існування до минулої ночі.

Я завмер, уважно вдивляючись в обличчя свого інформатора з тією самою зосередженістю, з якою зазвичай вивчав обличчя потенційних супротивників.

— Інакше кажучи, — повільно промовив я, — ти хочеш сказати, що ця людина не існувала до минулої ночі.

— Я хочу сказати лише те, що не знайшов жодних відомостей про його минуле, — обережно уточнив Гідеон. — Це може означати що завгодно: від звичайної втрати документів... до менш тривіальних пояснень.

Я відпустив його й залишився наодинці зі своїми думками.

Та вони не приносили мені ані найменшого полегшення.

Список незрозумілих фактів про нового мешканця мого дому продовжував зростати із загрозливою швидкістю.

Несприйнятливість до мого впливу.

Повна відсутність будь-якої документальної історії.

Дивна затримка перед тим, як назвати власне ім'я.

І неймовірна для справжнього сироти впевненість під час розмови з представником одного з найдавніших родів міста.

Хто ти такий, Алексе Громове?

І чому я, замість того щоб відчувати тривогу, цілком доречну в такій ситуації, продовжую думати про тебе з цікавістю, абсолютно негідною мого становища?

Ця думка, яка вже не вперше відвідала мене за останню добу, непокоїла мене значно сильніше, ніж будь-які політичні інтриги Ренарда.

---

Сон тієї ночі прийшов до мене пізно.

І був значно тривожнішим, ніж зазвичай.

Не кошмаром у людському розумінні цього слова.

Вампірам мого віку сни рідко набували настільки драматичних форм.

Швидше...

Низкою уривчастих, невловимих образів.

І серед них раз у раз з'являлося одне й те саме обличчя.

Зухвале.

Насмішкувате.

Із тією самою характерною напівусмішкою, яку за останню добу я бачив частіше, ніж хотів би собі зізнатися.

Я різко прокинувся.

Що само по собі було для мене незвичним.

Зазвичай моє пробудження було таким самим розміреним і контрольованим, як і все інше моє життя.

Насамперед я перевів погляд на масивний підлоговий годинник, що прикрашав спальню.

Десята година ранку.

Я недовірливо кліпнув і ще раз уважно подивився на циферблат.

Наче очікував, що при повторному погляді цифри зміняться.

За останні пів століття я не пам'ятав, щоб прокидався так рано без крайньої потреби.

Зазвичай мій організм, пристосований до століть нічного життя, будив мене значно пізніше.

Ближче до полудня.

А іноді й увечері, якщо попередня ніч видавалася особливо насиченою справами.

Десята година... — подумав я, знову відкидаючись на подушку й дивлячись у балдахін над ліжком. — Що, в ім'я всіх забутих богів, відбувається з моїм власним тілом?

Втім, відповідь прийшла надто швидко.

І була надто очевидною, щоб я міг і далі вдавати, ніби її не існує.

Десь там, у бібліотеці, сповненій запилених архівів, уже, найімовірніше, прокинулося й узялося до роботи те саме джерело мого неспокою.