РОЗДІЛ 5

КАССІАН

День розпочався із засідання Малої Ради — зібрання, яке я, як завжди, ненавидів усією глибиною своєї багатовікової душі, але не міг дозволити собі ігнорувати, зважаючи на нинішній стан справ у місті.

Я спустився до кабінету ще до світанку, задовго до того часу, коли зазвичай дозволяв собі прокидатися.

Сказав собі, що причина — у паперах, які накопичилися й потребували моєї уваги.

Хоча чудово розумів:

Справжня причина була зовсім іншою.

Десь на третьому поверсі спав хлопчисько, чия присутність у моєму домі й далі непокоїла мене способом, який я досі відмовлявся аналізувати до кінця.

Засідання Ради минуло передбачувано виснажливо.

Лорд Ренард, як завжди, порушив питання про пом'якшення Закону про Кров, апелюючи до «природних прав» нашого виду й завуальовано натякаючи, що заборона, яку я запровадив три роки тому, послаблює становище вампірів у взаєминах із людьми, а не зміцнює його, як я стверджував від самого початку.

— Закон працює, — промовив я тим рівним, таким, що не терпить заперечень, тоном, який зазвичай припиняв подібні суперечки ще до того, як вони встигали розгорітися. — Кількість конфліктів між людьми й вампірами скоротилася на дві третини від моменту його ухвалення. Статистика говорить сама за себе.

— Статистика... — фиркнув Ренард, відкинувшись на спинку крісла з тією дратівливою самовпевненістю, яка завжди була властива йому значно більше, ніж обережність. — Статистика не враховує того, що ми повільно забуваємо, ким є насправді, Морвейне. Триста років тому ніхто з нас навіть не замислювався про подібні «права» людей на недоторканність їхньої дорогоцінної крові.

— Триста років тому ми також убивали за косий погляд і вважали це доблестю, — спокійно відповів я. — Прогрес, лорде Ренарде, рідко буває зручним для тих, хто живе минулим.

Він нічого не відповів.

Та погляд, яким він нагородив мене перед завершенням засідання, я відзначив із тією ж настороженістю, з якою відзначив би наближення бурі за ледь помітною зміною атмосферного тиску.

Ренард не любив програвати суперечки.

А ще менше він любив програвати їх привселюдно, у присутності решти членів Ради.

Втім, думки про політичні інтриги, які зазвичай ще добру годину після таких засідань не давали мені спокою, сьогодні розвіялися значно швидше, ніж зазвичай.

Їх витіснило запитання, яке, на моє дедалі більше роздратування, не полишало мене весь день.

Що він зараз робить?

Як просувається робота?

Чи не влаштував, слідом за своїм невдахою-попередником, випадкову пожежу в бібліотеці?

Я впіймав себе на цій думці десь між другою та третьою годиною розбору кореспонденції.

І з невдоволенням відзначив, що це вже втретє за ранок мої роздуми звертають убік нового працівника замість документів, які вимагали моєї безпосередньої уваги.

Це було неприйнятно.

Я — глава давнього роду.

Моя увага потрібна для десятків нагальних справ.

Політика Ради.

Управління землями.

Фінансові зобов'язання перед союзниками.

І замість цього я ловлю себе на думці про те, як хлопчисько-сирота, що оселився в моєму домі менш ніж добу тому, справляється із сортуванням старих листів.

Близько полудня я вирішив, що подальше відкладання неминучого візиту до бібліотеки лише погіршить ситуацію, а не розв'яже її.

Найкращим способом позбутися нав'язливих думок завжди було прямо зустрітися з джерелом цих думок.

Я побачу його за роботою.

Оціню успіхи.

Перекинуся з ним кількома формальними фразами.

Після цього повернуся до своїх безпосередніх обов'язків.

І це дивне нав'язливе відчуття, найімовірніше, зникне саме собою.

Втім...

Останню добу логіка дедалі рідше працювала так, як мені того хотілося.

Я попрямував не до бібліотеки, а до малої їдальні.

Навмисно розрахував час так, щоб застати його за обідом.

І лише підійшовши до дверей, усвідомив, що взагалі-то планував з'явитися там ближче до вечора, як і передав через Альфреда.

А зовсім не змінювати власний розпорядок заради того, щоб розділити трапезу з новим слугою.

Трапезу, яка, за всіма правилами пристойності, зовсім не потребувала моєї особистої присутності.

Я штовхнув двері раніше, ніж устиг довести цю думку до її логічного...

І, без сумніву, невтішного для мого самовладання...

Завершення.

Алекс здригнувся на стільці від несподіванки й ледь не вдавився шматком хліба.

— О... — насилу вимовив він, поспіхом пережовуючи. — Ви ж казали... ближче до вечора.

— Плани змінилися, — відповів я, сідаючи навпроти з тією невимушеністю, яка, я сподівався, нічим не відрізнялася від справжньої байдужості. — Як просувається робота?

— Повільно, але епічно, — повідомив він, відпиваючи з келиха щось, судячи з кольору, ягідне. — Розібрав приблизно третину першої кімнати. Знайшов захопливе листування про постачання сіна за тисяча сімсот якийсь рік і документ із вашим підписом. Здається, той самий Закон про Кров, про який, підозрюю, ви знаєте значно більше за мене.

Я завмер.

Чашка з кров'ю — яку, правду кажучи, планував випити у власному кабінеті, а не за спільним столом, але не встиг, спускаючись сюди з невластивою мені поспішністю, — так і залишилася на півдорозі до вуст.

— Ти знайшов текст закону, — промовив я рівним тоном, хоча всередині все напружилося від думки про те, скільки ще подібних документів могло потрапити йому на очі серед нерозібраних архівів.

— Авжеж. — Алекс знизав плечима, явно не помічаючи прихованого напруження в моєму голосі. — Якщо чесно, особливо не вчитувався. Там такі формулювання, що без юридичної освіти можна мозок зламати. Але загальний зміст я зрозумів — щось про заборону пити людську кров. Досить прогресивно, як на світ, де вночі вулицями розгулюють вампіри й, схоже, нікого це особливо не дивує.

Я повільно видихнув, непомітно для співрозмовника дозволяючи собі трохи розслабитися.